Хай живе Український Визвольний Рух на Далекому Сході.
Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава.
СЛАВА УКРАЇНІ!
Українська Далекосхідня Січ. М. Харбін, 1938 р.
Станиці в Литві, Лондоні і Женеві
Полк. Є. Коновалець підтримував дружні політичні зв'язки з відповідальними колами Литви. Він навіть постарався про литовський пашпорт, щоб мати змогу вільніше роз'їжджати по всіх країнах Західньої Европи. Географічне розміщення Литви дуже сприяло пересилці підпільних видань ОУН на західньо- і східньоукраїнські землі, але полк. Коновалець не радо використовував це, щоб не наражувати Литви на політичні ускладнення збоку СССР і Польщі. Для плекання добросусідських зв'язків та для реалізації потрібних політичних акцій у Литві засновано Литовсько-Українське Товариство, головою якого був видатний литовський політичний діяч проф. Біржишка, а членом Президії – представник ОУН на Литву, сотн. Іван Ревюк-Бартович. Це Товариство анґажувалося також, в акції на користь української справи на міжнарод-ньому форумі, висилаючи до Ліґи Націй та урядів різних держав відповідні меморіяли і протести, як, напр., в справі „пацифікації” на західньоукраїнських, чи голоду – на східньоукраїнських землях.
Політична активність представництва ОУН у Великобританії послабла, коли в 1936 році інж. Є. Ляхович виїхав до США,[317] а його місце зайняв прибулий із Канади С. Давидович. А для Українського Пресового Бюра в Женеві та Берліні важким ударом було те, що дуже працьовитий керівник тієї організаційної клітини Макар Кушнір-”Богуш” через хворобу очей втратив у 1937 році зір і мусів покинути всяку працю.
Все ж треба відмітити, що не зважаючи на труднощі, праця ОУН на зовнішньому відтинку була ведена дуже інтенсивно та всебічно й проходила вона на засаді власнопідметности української справи. Як згадано, формальним референтом зовнішньої політики ПУН-у ввесь час був інж. Дм. Андрієвський, але фактично всією роботою керував особисто полк. Євген Коновалець.[318]
Ліґа Націй
На окреме відзначення заслуговує факт, що в зовнішньо-політичній діяльності на міжнародньому форумі полк. Коновалець щиро й послідовно намагався співпрацювати з діячами всіх інших українських політичних середовищ, якщо лише було можливо притягнути їх до такої співпраці. У ділянці політичної інформації він увесь час підтримував співпрацю з українсько-американським політичним діячем. Я. Макогоном, хоч мав про нього не дуже корисні інформації, а через те великі застереження, а в справах міжнародньо-політичних акцій, у зв'язку з „пацифікацією” на західніх землях і голодом на східніх землях України, – полк. Коновалець нав'язав щільний зв'язок і співпрацю з членами Української Парляментарної Репрезентації. Під час перебування послів з УНДО й УСРП в Женеві полк. Коновалець відбув із ними окрему нараду, дармащо поборювання опортуністично-угодовецької політики тих партій збоку ОУН ні в Краю, ні на чужині не припинялося.
ПЕРСОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПУН
Перший персональний склад Проводу Українських Націоналістів – ПУН, як найвищого керівного органу ОУН, затвердив Конґрес Українських Націоналістів останнього дня своїх нарад, 3 лютого 1929 року, на пропозицію полк. Є. Коновальця, як Голови ПУН-у. Але кандидатів у члени ПУН-у полк. Коновалець не обирав за власною уподобою: ті кандидатури виникли у висліді нарад учасників Конґресу, як представників окремих націоналістичних організацій, що тепер зливалася в одну ОУН.
Випадковість добору людей
Формально на Конґресі зливалися три націоналістичні організації: Союз Українських Націоналістичних Організацій, який об'єднував закордонні групи націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді, що діяв на терені Галичини й частково на інших українських землях під окупацією Польщі, та Українська Військова Організація, яка діяла головно на західноукраїнських землях і мала свої клітини також за кордоном. Ці три організації мали вилонити з своїх рядів склад проводу нової організації – ПУН. Але УВО була організацією наскрізь підпільною, безоглядно переслідуваною польською окупаційною владою, і тому представники УВО вважали за недоцільне делеґувати до ПУН-у своїх представників і тим розконспіровувати їх. На такому самому становищі стали й представники Союзу Української Націоналістичної Молоді, що хоч був ще тільки півлеґальним, але з моментом створення нової націоналістичної організації, в якій СУНМ повинен злитися з УВО, вважав за конечне теж перейти до стану підпільної, повністю законспірованої організації. Тому персональний склад ПУН-у поповнився майже виключно представниками закордонних націоналістичних організацій.
На перший погляд могло здаватися, що цей момент не може мати жодного значення, бож і крайові, й закордонні націоналістичні організації стояли на тих самих ідеологічно-політичних засадах, тим більше, що з хвилиною злиття в одну організацію ті позиції стали повністю уодностайнені. Одначе, насправді було інакше.
Люди двох стилів праці
Український націоналістичний рух у Краю виростав і оформлювався в безпосередній і безупинній боротьбі з окупантом, в умовах труднощів і небезпек підпільно-революційної дії. А націоналістичні організації на чужині оформлювалися й діяли у вільних умовах леґалізму, набуваючи через те характеру радше політичних і ідеологічно-громадських осередків, ніж революційно-бойової організації. Участь словом або пером у політичній дискусії та в полеміці й видима рухливість у громадському житті тут були майже єдиними чинниками, що привертали увагу до даної людини. Повна відсутність підпільно-революційної дії не давали націоналістичним організаціям на чужині змоги твердою пробою перевіряти своїх членів щодо їхньої характерности, політичної вироблености, ідейної жертовности та відданости справі, як це могли робити крайові підпільно-революційні організації. Тож ясно, що всі ті від'ємні моменти мусіли виявитися й на персональному складі першого ПУН-у, складеного за ключем представництва еміґраційних груп націоналістів.[319]
Ця випадковість у доборі персонального складу ПУН-у дуже від'єм-но відбилася на діяльності й на долі ОУН, головно ж із хвилиною, коли не стало полк. Є. Коновальця.
Та покищо, хоч ця від'ємна сторінка пересонального складу ПУН-у й помічалася в той час, вона не була надто трагічною, бо авторитет особи полк. Є. Коновальця прикривав усіх інших членів ПУН-у, а його вміння керувати працею робило придатними всіх, ким йому доводилось керувати. Серйознішою була проблема політичної надійности окремих членів ПУН-у. З одного боку – новопосталій організації, як революційно-підпільній, треба було бути приготованою на ворожі провокації національних ворогів і своїх партійних противників, скеровані на те, щоб сіяти недовір'я між; членами ОУН та компремітувати провідних членів Організації, кидаючи на них підозріння, немов би вони вели аґентурну роботу, а з другого боку треба було бути приготованою на те, що окупанти України справді докладуть усіх старань, щоб впустити в ряди ОУН своїх нурків-провокаторів. Тому й стало конечністю – берегтися перед ворожими аґентами-нурками, а водночас протиставитися безпідставним наклепам на членів Організації в аґентурності.
З обома цими явищами ПУН зустрівся від самого початку свого існування.
Друга справа М. Сціборського
На початку 1934 року виринула нова „справа Сціборського”, цим разом пов'язана з большевицькою аґентурою.[320]
Інж. М. Сціборський, що перебував тоді в Парижі, 27 січня 1934 року написав до полк. Коновальця листа, повідомляючи, що він став об'єктом якоїсь спеціяльної акції ҐПУ чи уряду УССР. До його помешкання в Парижі прийшов був несподівано якийсь чоловік, який відрекомендував себе як Іван Іванович, лікар з Харкова, відряджений службово до Пастерівського Інституту в Парижі на протяг двох місяців. При тому „Іван Іванович” сказав, що він добре знайомий з сестрою М. Сціборського, яка жила в УССР і яка, користуючися нагодою, передала до свого брата листа. В тому листі, писаному московською мовою, сестра Сціборського закликала брата повернутися в Україну і стати до праці для добра українського народу.
В дальшій розмові, – як інформував полк. Коновальця інж. М. Сціборський – „Іван Іванович” відверто признався, що він є не випадковим передавачем листа сестри до брата, а членом компартії, спеціяльно висланим урядом УССР, щоб намовити інж. Сціборського повернутися „на родіну”. У цій справі, як він казав, у Харкові відбулася нарада і в ній взяли участь члени ЦК КП(б) та уряду УССР: Постишев, Чубар, Любченко, Балицький і Порайко. У висліді тієї наради Чубар вислав „Івана Івановича” до М. Сціборського, щоб намовити його, як видатну особистість, повернутися в Україну й там прислужитися рідному народові. „Іван Іванович” був докладно ознайомлений з українським політичним життям на еміґрації й особливо з діяльністю ОУН та зі змістом „Розбудови Нації” й інших націоналістичних видань. Він переконував Сціборського, що націоналістичні ідеї на Наддніпрянщині несприємливі і що там усі українські патріоти змагають до побудови комуністичної української держави, якнайбільш незалежної від Москви. До участи в тій праці – побудови комуністичної держави, що її бажає ввесь український народ, – закликав інж. М. Сціборського згадуваний гурт „щирих українських патріотів”, членів ЦК(б)У й уряду УССР.
„Іван Іванович”, – як звітував далі Сціборський, – кілька разів заходив до помешкання наміченої жертви і проводив з нею довгі розмови на всілякі теми. Він усіма способами намагався спонукати інж. М. Сціборського повернутися в Україну. Але М. Сціборський рішуче відмовився, вважаючи комуністичну систему в УССР новітньою системою московського поневолювання і колоніяльного визиску України. Остаточно „Іван Іванович” залишив для Сціборського два місяці до надуми, додаючи додаткову пропозицію: якщо б Сціборський бажав поїхати до УССР тільки на протяг кількох місяців, щоб особисто переконатися про тамошні відносини, то уряд УССР готовий дати йому відповідні ґарантії безпеки й можливости вільного виїзду з УССР.
Повідомлений М. Сціборським про всю справу, полк. Коновалець висловив свій погляд, що та справа може бути містифікацією котрогось із еміґраційних політичних середовищ і доручив Сціборському насамперед перевірити, чи до Інституту Пастера в Парижі справді прибув з УССР якийсь лікар на двомісячну практику, а далі – намагатися перевірити особу „Івана Івановича”. Дальші розмови з „Іваном Івановичем” М. Сціборський повинен був негайно перервати, перейти на інше помешкання й на деякий час повністю відсепаруватися від усякої праці в ОУН і поза нею, яка вимагає роз'їздів, а жити законспіровано в одному місці, присвятитись опрацьовуванню ідеологічно-програмових проблем.
Ці доручення інж. М. Сціборський виконав, але примусове відсепарування його від поточної праці ПУН-у, видавалося йому не тільки засобами обережности, а й виявом недовір'я до нього, тому він зажадав скликання Організаційного суду, який розглянув би справу евентуального підозріння щодо його співпраці з ҐПУ.
Організаційний суд ОУН прийняв вимогу інж. М. Сціборського, провів слідство й у висліді розправи відкинув усі підозріння супроти нього, як цілком безпідставні.[321]
Усунення Л. Костарева та П. Кожевникова
До цілком іншого висновку прийшов Організаційний суд, який розглядав справи інж. Петра Кожевникова й інж. Леоніда Костарева, обвинувачених в агентурній праці на шкоду ОУН.
[317] [15] Інж. Є. Ляховича полк. Коновалець вислав був до США тимчасово, з дорученням ліквідувати небезпечний внутрішній конфлікт в ОДВУ, викликаний інтриґами сторонніх осіб. У листі до Є. Ляховича полк. Коновалець висловив припущення, що автором тих інтриґ, спрямованих на розвалення ОДВУ як націоналістичної організації, був В. Кедровський, колишній „інспектор” Армії УНР, який не любив Коновальця й українських націоналістів ще з часів Визвольних змагань. У 1919 році, на домагання соціялістичних лідерів під проводом В. Винниченка, в Армію УНР було введено установу політруків, назвавши її „інспекторатом Армії”. Завдання цих політруків було пильнувати, щоб в українській армії не було... ворогів соціялізму. Керівником інституції цих політруків був призначений Кедровський. Але полк. Коновалець виступив проти таких методів і заборонив Кедровському вести „роботу” серед корпусу Січових Стрільців. З того часу й датувалася ненависть Кедровського до полк. Коновальця та до націоналістів, а звідси пішло і його намагання знищити ОДВУ на терені США, де він переїхав після невдачі Визвольних змагань.
[318] [16] Представник ОУН на Великобрітанію у своєму листі до полк. Є. Коновальця з 26 вересня 1934 року скаржився на неактивність Дм. Андрієвського, як референта зовнішньої політики, пишучи: „Пан Полковник ведуть заграничну політику в той час, коли політичний референт пише наукові розвідки...” Розуміється, що статті на політичні теми, що їх писав Дм. Андрієвський до „Розбудови Нації” та інших журналів, були наскрізь позитивним явищем, одначе лихо полягало в тому, що це був єдиний вияв діяльности референта зовнішньої політики ПУН. У листі до В. з датою 19 березня 1934 року Дм. Андрієвський писав: „Питаєте також, „які Ваші проєкти й що зараз робите”. Саме, що не маю ніяких проєктів, бо не бачу перспектив”. А в листі до Є. Ляховича з датою 7 червня 1936 року Дм. Андрієвський писав: „На жаль, навряд чи могтиму задоволити Вас своєю відповіддю, бо сам мало що знаю”. Отож, такий стан, коли референт ПУН замість вимаганих від нього напрямних, інструкцій і вияснень, пише підлеглим йому референтам зовнішньої політики на окремих теренах – „сам не знаю”, „ніяких проєктів не маю, бо не бачу перспектив”, змушували полк. Коновальця самому керувати працею тієї референтури.
[319] [17] Тодішній персональний склад ПУН-у влучно схарактеризував представник крайової УВО, якому в 1930 році довелося зустрінутися з членами ПУН-у на організаційній конференції в Празі (Зиновій Книш: „Дрижить підземний гук”, стор. 117 і 119): „Перший ПУН складався з делеґатів дотеперішніх самостійних націоналістичних організацій, що поставали самочинно, діяли окремо, їхні люди не були зіграні з собою, об'єднані тільки спільною ідеологією й політичною плятформою, не мали часу пізнати себе в праці, випробувати в небезпеці. Якийсь внутрішній голос підказував мені, що тим треба й пояснювати собі характер конференції та її нарад: що інше було дискутувати теоретично в принципових політичних справах, а що інше рішати про речі, де важилося людське життя та й не одне... „Не була це конференція в такому змислі, як її тепер розуміємо. Це була радше низка нарад і розмов у більших і менших гуртах або в чотири очі. Її учасники зустрічалися переважно в каварнях, у ресторанах і готелевих кімнатах, а кожного дня, звичайно, по полудні, відбувалася спільна зустріч усіх учасників. Вражали мене відмінні методи діяння від тих, що до них я звик у Краю. Я розумів, що нема чого боятися арешту чи поліційної інтервенції в часі нарад. Але разом із тим можливо було, щоб поляки не цікавилися тим, що діється за кордоном, щоб не мали в Празі своїх шпигів. І коли ми отак публічно сходилися на місцях, де кожний міг нас оглядати, досхочу фотографувати, а навіть підслухувати наші розмови, – мені терпла шкура. Бо майже всі ті люди або залишалися на місці, або роз'їжджалися в інші безпечні місця, де їм покищо ніщо не грозило, ніхто наразі їм не наступав на п'яти. А я за тиждень мусів вертатися до своєї конспірації, де небезпека чигала з усіх боків, як у джунґлі, де ніколи не було відомо, що принесе завтрішній день і чи не востаннє світить мені сьогодні сонце Ці думки непокоїли мене... Коли під час однієї перерви Мартинець завів нас на поблизький сквер, щоб там зробити з нас спільну знимку, я спершу відмовився, а коли сказано було, що це доконче потрібне для історії УВО, я сховав голову за особу, що стояла перед мною в першому ряді. Ніяк не подобалося мені це...” Для ясности додамо, що автор цієї характеристики, п. З. Книш – це член проводу Організації полк. Андрія Мельника.
[320] [18] Текст листів інж. М. Сціборського в цій справі опублікував Є. Онацький у „Свободі” від 27 травня до 3 червня 1958 року в серії статтей п. з. „Шляхом на Роттердам”. Про інсинуації про його співпрацю з поляками згадано в розділі „Сіяння недовір'я” на стор. 494.
[321] [19] Полк. А. Мельник у своєму спогаді про інж. М. Сціборського. надрукованому в збірнику „ОУН 1929-1954”, пише про цей випадок: „Коли большевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що подав йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутися до них додому, до Житомира, вони вжили всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж... Історія з Іваном Івановичем знайшла свій епілог перед організаційним судом, якого зажадав над собою Сціборський, щоб стати поза всяким сумнівом, виникаючим з накиненого йому контакту з большевицьким висланником. Очевидно, організаційний суд всеціло виправдав Миколу Сціборського”.