А тим часом події в Чехо-Словацькій Республіці швидко досягли своєї кульмінаційної вершини. Вона прийшла в половині березня 1939 року.
„УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ НІКОЛИ НЕ КАПІТУЛЮЮТЬ!”
У березні 1939 року прийшов остаточний наступ Гітлера на Чехо-Словаччину. 13 березня Гітлер дав чеському урядові ультиматум з вимогою капітуляції. 14 березня президент Гаха зголосив Гітлерові капітуляцію та передав Чехію й Моравію під німецький протекторат; того самого дня словацький парлямент проголосив державну незалежність Словаччини, а о. д-р А. Волошин, як прем'єр уряду Підкарпатської Руси, проголосив незалежність Закарпаття, як окремої самостійної держави. Чехо-Словацька Республіка перестала існувати.
Ця хвилина ліквідації Чехо-Словацької Республіки була для мадярів гаслом до збройного виступу проти Карпатської України, на який вони підготовлялися від самого початку чесько-німецького конфлікту. Вже на початку березня розвідка Карпатської Січі повідомила про концентрацію мадярської армії на кордонах Карпатської України, а при повідомленні про німецький ультимат мадярське радіо оголосило, що уряди гітлерівської Німеччини й фашистівської Італії погодилися на прилучення Карпатської України до Мадярщини. На вістку про це, командування Карпатської Січі зажадало від уряду Підкарпатської Руси зброї для відділів Січі, які повинні негайно відійти на українсько-мадярський кордон для оборони його перед мадярами. Прем'єр уряду о. Волошин звернувся в тій справі до коменданта чеських військових залог на Закарпатті ген. Прхалі та до комендантури чеської жандармерії. Комендатура жандармерії виконала доручення українського прем'єра, а ген. Прхаля відмовився видати зброю.
Дня 14 березня 1939 року, коли відділи Карпатської Січі почали озброюватися зброєю від чеської жандармерії, щоб відійти на кордони країни, ген. Прхаля несподівано дав наказ чеському війську роззброїти січовиків. Чеські військові відділи оточили будинок Головної Команди й Штаб Карпатської Січі „Січову Гостинницю” і, коли їхнє домагання капітулювати січовики відкинули, чехи під командуванням Прхалі почали обстрілювати будинок, при чому в бій введено також танки й гармати. Озброєні тільки рушницями, невеликою кількістю скорострілів і ручних ґранат, січовики під особистим командуванням М. Колодзінського поставили ворогові твердий спротив.
Гук бою заалярмував околицю і з поблизьких сіл стали напливати відділи січовиків на допомогу своїй Команді. Рішучий і успішний спротив заскочив чехів; ген. Прхаля припинив наступ і проголосив невтральність чеських військових залог у Карпатській Україні під час евентуальної українсько-мадярської війни, одначе, й надалі відмовився передати українцям зброю.
Того самого дня, вранці 14 березня 1939 року, почався дбайливо підготований наступ 40-тисячної мадярської армії проти Карпатської України вздовж її південного кордону. Перші розвідувальні відділи мадярської армії зустріли спротив оборонців Срібної Землі, який примусив їх завернутися на мадярську територію. Та після перших пробних боїв у наступ пішла вся сконцентрована на кордоні маса мадярських військ, підтримана тяжкими гарматами, танками і літаками.
Головний наступ мадярів ішов уздовж залізничної лінії Ужгород-Перечин-Ужок, щоб, опанувавши її, відрізати Карпатську Україну від Словаччини, яка, згідно з припущенням мадярського штабу, могла дати українцям зброю. Друга лінія наступу йшла вздовж шляху Мукачів-Свалява-Лавочне, третя – вздовж залізниці Іршава-Кушниця, четверта на Севлюш-Королево-Хуст-Ясіня. Мадяри та їхні союзники поляки були впевнені в свою цілком легку перемогу. Вже 15 березня польський уряд вислав на кордон своїх представників і через радіо заповів передачу зустрічі на „польсько-мадярському кордоні” (на колишньому польсько-чеському на українських землях Карпат) представникові Польщі з представниками „переможної мадярської армії”.
Одначе, польська делеґація даремно ждала „зустрічі” протягом цілого тижня, а польська шовіністична вулиця – біля радіоапаратів, бажаючи почути, як відбуватиметься „радісна зустріч” з мадярськими „братанками”. Увесь тиждень мадярська 40-тисячна армія мусіла зводити важкі бої й тільки з найбільшим зусиллям, п'ядь за п'яддю, здобувала карпатську землю.
Дня 14 березня, як тільки перервалися українсько-чеські бої, шеф Штабу Карпатської Січі полк. Колодзінський видав наказ провести загальну мобілізацію до рядів Січі. Наказ виконувано скрізь, по всій території Карпатської України. Відділи Січі роззброювали станиці чеської поліції, жандармерії та „Державної Охорони”, і з їхньою зброєю поспішно маршували на південь, щоб загородити дорогу мадярським ордам. Юні Січовики виявляли подивугідну відвагу й посвяту. В'язанками ґранат вони знешкідливлювали мадярські танки, а відібраними від ворога гарматками зістрілили кілька літаків.
15 березня вечором до Хусту прибув спеціяльний посол мадярського уряду, який передав президентові Волошинові вимогу Мадярщини без бою віддати Мадярщині Карпатську Україну. Німецький консул із свого боку запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі й порадив їм негайно капітулювати, бо в даній ситуації, коли на окупацію Карпатської України мадярами погодилися Німеччина й Італія, всякий спротив є безвиглядний. У відповідь на це німецький консул почув від полк. М. Колодзінського-„Гузара” такі слова:
„В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати”. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!”
Це була гідна відповідь українського націоналіста. І це був перший відкритий спротив плянам і „порадам” Гітлера й гітлерівської Німеччини.
Геройський, твердий спротив Карпатської Січі, як армії Карпатської України, мадярським напасницьким ордам голосним відгомоном відбився по всьому світі, скрізь викликаючи зацікавлення, симпатії до героїчних оборонців і здивування з мужности українського народу. Зі сторінок світових газет зникли архаїчні назви „Прикарпатська Русь” чи „Мадярська Русь”, уступаючи місце властивій назві – Карпатська Україна, яка несла всім роз'яснення, що Закарпаття – це ані „нічия” земля, ані „земля без імени”, ані теж країна якогось окремого „мадяроруського” чи „карпаторуського” племени, але – частина України, а її населення – частина українського народу. У вогні геройської боротьби за волю і славу Карпатської України автохтонне населення перероджувалося, скидало з себе тавро вікової неволі, ставало гідною частиною великої Української Нації.
Навіть польська преса, що засліплена ненавистю до всього українського, лайкою і зневагою обкидала українських самостійників на Закарпатті, змінила свою думку, заскочена мужньою поставою українців. „Вєк Нови„ з 24 березня 1939 року, дивуючись, що другого тижня після вмаршу мадярської армії в Карпатській Україні все ще йдуть завзяті бої, писав: „На Закарпатській Україні в цю хвилину постає нова леґенда”.
А „Меркуриюш Польскі” (ч. 15) визнав: „На шпальтах Меркуриюша ми виступали з цілою безоглядністю проти „Закарпатської України”... Мусимо, одначе, чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті „січовики”, а все таки ті люди, не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах ... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трупами поляглих українців”.
На першій лінії мадярського наступу, в районі Перечина, бої тривали протягом цілого тижня. Приспішити перемогу мадярам допомогли щойно поляки, які через Ужок вислали свої озброєні диверсійні відділи й заатакували українських оборонців з другого боку. На інших лініях мадярського наступу бої тривали куди довше. Невеликі партизанські загони (пор. Тацинця на Воловеччині, пор. Миколи Крупи в районі Рахова) протрималися до зими 1939/40 року.
На столицю Карпатської України Хуст мадяри почали наступ з Берегова через Іршаву ранком 14 березня, а від 2-ої години ранку 15 березня теж другим шляхом через Севлюш, кинувши, з престижевих мотивів, особливо великі сили – крім піхотних відділів, теж панцерні з'єднання, важку артилерію й летунство, бо хотіли „за кілька годин” перемаршувати невелику віддаль у 50 кілометрів і захопити столицю. Одначе, на обидвох шляхах вони зустріли несподівано міцний спротив довели, що їхня заява не була голослівною фразою. Це ж, урешті, під проводом ОУН сини Срібної Землі, здавалося б, покірні мученики, відважно пішли на лицарський змаг, щоб показати світові свою готовість боротьби за волю.
НЕБЕЗПЕЧНА РОЗКОЛИНА
Дві протилежні оцінки
Одначе, події в Карпатській Україні мають для історії ОУН ще одне значення: вони вперше цілком виразно виявили в жовтні 1938 року розколину, яка все міцніше стала зарисовуватися між Організацією Українських Націоналістів на рідних землях, і ПУН-ом, очоленим полк. Андрієм Мельником. Події в Карпатській Україні виявили, що хоч ПУН формально є не тільки частиною ОУН, а й його зверхнім органом, то одначе його члени своєю духовістю є цілком чужі революційній ОУН. У критичну хвилину, коли треба було зважитись піти шляхом революції по лінії виключно українських інтересів і за орієнтацією на власні сили, або на шлях опортунізму, і коли для членів ОУН, які виросли в боротьбі проти окупанта рідних земель, було позадискусійним, що ОУН мусить вибрати перший шлях, – ПУН під проводом полк. Мельника пішов другим шляхом, шляхом опортунізму.
Світла участь ОУН у подіях на Карпатській Україні відбувалася всупереч становищу і всупереч наказам ПУН-у. Від хвилини зорганізування на Закарпатті Української Національної Оборони до моменту вибуху бойових дій пройшло пів року; під час організування УНОборони, як збройної сили карпато-української держави, дуже сильно відчувалася недостача фахових старшин; при ПУН-і існував окремий Військовий Штаб, члени якого, колишні військовики – ген. Капустянський, ген. Курманович, полк. Сушко, пполк. Колосовський, полк. Сціборський, сотн. Сеник – в той час перебували в Відні і деякі з них приїздили на Закарпаття, але ні Військовий Штаб як цілість, ані ніхто з його членів не захотів перебрати до своїх рук вишкіл кадрів збройної сили, ні – що найважливіше – керівництва обороною Карпатської України.
Дуже характеристичним для духовости цих двох окремих груп є пояснення, чому ніхто з членів Військового Штабу ПУН-у не взяв участи в збройній боротьбі Карпатської України. Пояснення, подане в збірнику Організації полк. Мельника п. з. „ОУН 1929-1954” на стор. 133: „Німецькі чинники унеможливили ген. Капустянському і полк. Сушкові виїхати на Карпатську Україну”, є невистачальне. Поляки, обставивши густо кордони, теж унеможливлювали пробитись на поміч Карпатській Україні рядовим і провідним членам ОУН.
Ближчих даних, чи це було „унеможливлений” в політичному чи фізичному сенсі, немає. Але, якщо б це була політична заборона, то вона характеризує тих людей, які підчинилися дорученню німецького уряду, як опортуністів, у гострому протиставленні до революціонерів типу полк. Колодзінського, чот. Коссака і пор. Шухевича, які рішуче протиставилися вимозі тих самих чужих чинників. Якщо ж це була фізична перешкода – відмова видати пашпорт на переїзд кордону, – то це теж характеризує тих людей, які скорилися такій перепоні, як крайніх леґалістів, у протилежність до іншого гурта українських націоналістів, які опинилися на Закарпатті без жодного чужинецького пашпорту.
У кожному разі така цілком відмінна одна від одної постава до подій в Карпатській Україні членів ОУН на західньоукраїнських землях і членів ПУН-у виразно говорила про те, що тут ідеться про дві цілком інші ментальності, два цілком різні політично-психологічні світи.
Договір уряду Карпатської України з ПУН
Коли уряд Карпатської України опинився на еміґрації, ПУН уважав за потрібне підписати з ним окремий договір. Цей акт підписано 21 липня 1939 року в Венеції, при чому контраґентами були: полк. Андрій Мельник, Омелян Сеник і Ярослав Барановський від ПУН-у та о. д-р Авґустин Волошин, Юліян Ревай і проф. Авґустин Штефан від уряду Карпатської України. Текст того акту такий:
1. Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривности Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути порушений.
2. Влада (Президент і Уряд) Карпатської України визнає, із усіма з того випливаючими висновками, Український Націоналістичний Рух за єдиного носія соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк. Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби.
3. Провід Українських Націоналістів визнає уряд Карпатської України з президентом о. д-ром Авґустином Волошиним за законодатно умандатованого її представника серед українського і чужинного світу, як останній український леґальний уряд, що правив частиною української землі – Карпатською Україною.