„Цим звертаємося до наших прихильників, рівнож як і до противників, не з метою усунути з нашого національного життя боротьбу, що є не можливе, а може й некорисне, але з метою оздоровити її, щоб та боротьба стала чинником творчим, а не руйнівничим. Доконання завдань, що їх ми, українські націоналісти, собі поставили, і які нам накидає історія, вимагає борні, борні назовні і борні всередині. Будемо боротися проти немочі, яка знесилює нашу націю, і за правду, яку вважаємо єдиноспасальною для нашої справи. Але будемо старатися переводити цю боротьбу тим способом, щоб вона не розкладала, а гартувала живі сили нашої нації, не зіслаблювала, а підсилювала українські позиції. Напевно у нас будуть ще помилки, але уникати їх годі. Однак, основна провідна лінія нашої політики й тактики виразна й тверда: плекання й організація внутрішніх сил Української Нації та організація і піднесення її відборонности назовні”.
ОУН намагалася оздоровлювати внутрішньо-політичні відносини серед провідних кіл українського громадянства на чужині не тільки поборюванням нездорових проявів у пресі та закликами; разом із цим ОУН увесь час робила заходи, щоб створити всеукраїнські суспільно-громадські координаційні центри, які вирівнювали б і злагіднювали б протилежності між; окремими групами українського громадянства і спрямовували б українську енерґію на боротьбу проти національних ворогів, замість марно витрачати її на взаємну внутрішньо-українську гризню.
Сіяння недовір'я до провідних членів ОУН
Ще до часу заснування ОУН, коли ПУН був створений на Конференції націоналістичних організацій в Празі в 1927 році, як координатор праці тих організацій, виникли підозріння проти двох його членів – М. Сціборського і В. Мартинця.
Підозріння проти М. Сціборського в тому, що він, мовляв, є аґентом польської поліції, вийшло в 1928 році з кіл екзильного уряду УНР, який тоді перебував у Варшаві. Зразу це була тільки шептана пропаґанда, а врешті згадані кола передали „дружнє остереження” перед Сціборським до самого полк. Коновальця. Це „остереження” передали проф. Ол. Шульгин і ред. Іван Кедрин-Рудницький. Полк. Коновалець доручив розглянути цю справу окремій комісії, складеній з представників ПУН-у й управи Союзу Українських Націоналістичних Організацій, членом якої був М. Сціборський. Одначе, на домагання згаданої комісії, щоб кола екзильного уряду УНР дали якісь докази на своє твердження, виявилося, що таких доказів немає. Тому комісія визнала закид цілком безпідставним, а ПУН надрукував на сторінках свого офіціозу „Розбудова Нації” (ч. 12 за грудень 1928) такий комунікат:
„Вже низку місяців проти Проводу Українських Націоналістів та взагалі проти всього націоналістичного табору ведеться боротьба такими негідними засобами, як наклепи проти різних осіб того табору, доноси до уряду й поліції різних держав, подавання допомоги нашим національним ворогам у переслідуванні націоналістичного руху та іншими подібними методами. Крім большевиків, вирізняється передусім група А. Лівицького, що вживає таких засобів у боротьбі з націоналістичним табором. Заявляємо, що на випадок, коли боротьба проти нас далі вестиметься такими засобами, ми будемо примушені подавати їх під осуд публічної опінії”.
Іншим членом ПУН-у, що проти нього висунено підозріння в аґентурній праці на службі польської поліції, був Володимир Мартинець. Ці підозріння, що виникли зразу після створення ПУН-у, ще до скликання Конґресу Українських Націоналістів, вийшли з кіл членів УВО, а причиною була така цікава подія.
У грудні 1927 року В. Мартинець виїхав був на західноукраїнські землі, де його несподівано заарештувала польська поліція й відвезла до львівської тюрми. Володимир Мартинець був членом ПУН-у, про що було оголошено в пресі, тож про це польська поліція мусіла знати. Крім того, вона напевно знала, що В. Мартинець відкрито виступав, як член УВО, в Празі й Берліні, був редактором „Сурми” і писав під власним прізвищем у різних еміґраційних націоналістичних журналах проти-польські статті. Заарештовано В. Мартинця саме в той час, коли підготовлявся процес проти членів УВО за вбивство куратора Собінського, і польська поліція незвичайно жорстоко переслідувала всіх підозрілих у приналежності до УВО.
І ось, арештований у такий гарячий час і в такій ситуації, Володимир Мартинець, як сам він стверджував, на протязі слідства був трактований польською поліцією надзвичайно лагідно, і вже після трьох місяців мав судовий процес, на якому його звільнено від усякої вини і кари.[308]
Після звільнення В. Мартинець без найменших клопотів одержав у бюрі польської поліції свій пашпорт і за кілька днів був у Празі, де тоді, згідно з пляном ПУН-у, мав відбутися Конґрес Українських Націоналістів. Через зміну пляну в той час відбулася лише II Конференція Українських Націоналістів і на неї попав Володимир Мартинець. Таке закінчення своєї справи Мартинець пояснював підкупством присяглих суддів, голови суду й прокурора.
Але і в цьому випадку не було жодних конкретних доказів і тому ПУН визнав усі підозріння проти Володимира Мартинця безпідставними, що й потвердила дійсність.
ВНУТРІШНЬО-ОРГАНІЗАЦІЙНА ПРАЦЯ ПУН
Як рішучий і відвертий противник звужування праці ОУН до абстрактного теоретизування й прихильник конкретної політичної дії, голова ПУН полк. Євген Коновалець клав великий натиск також на якнайглибше розроблення ідеологічно-програмових питань українського націоналістичного руху та на належно високий рівень ідеологічно-політичного вишколу всього членства ОУН. А тому він вимагав від кожного члена ПУН-у належних зусиль для задовільного поставлення тих завдань у засязі дотичної референтури.
Завдяки цьому ПУН розвивав досить жваву активність у ділянці внутріпіньо-організаційної праці.
Ідеологічно-програмові устійнення
Найкраще в той час була поставлена праця ідеологічної референтури під керівництвом д-ра Юліяна Вассияна. У своїх працях „До головних засад націоналізму” та „Ідеологічні основи українського націоналізму” д-р Ю. Вассиян дав, хоч і важким своїм суворо науковим стилем, вичерпний і глибокопродуманий виклад ідеологічно-програмових засад українського націоналізму й українського націоналістичного руху, оформленого в ОУН. Крім цього, він опрацював глибоку змістом та високоякісну своїми педагогічно-моральними засадами „Програму виховання в Організації Українських Націоналістів”, друковану на сторінках „Розбудови Нації”, а в 1930 році видану окремою брошурою.
Разом із цим д-р Вассиян постійно мав щільний зв'язок з Крайовою Екзекутивою ОУН і дбав, за її посередництвом, про те, щоб на ідеологічно-політичний вишкіл членства, в практиці в усіх клітинах ОУН на рідних землях, кладено велику увагу. Бажаючи зблизька керувати тією ділянкою праці, д-р Вассиян переїхав до Краю, але польська поліція заарештувала його й засудила на чотирирічне ув'язнення. Це перервало його корисну працю, що її реактивував щойно в 1934 році новий референт ідеологічного вишколу, член ПУН-у Іван Ґабрусевич-”Іртен”.
Обговоренню та уточненню програмових питань на той час присвячено низку статтей, авторами яких були не тільки члени ПУН-у, а й інші провідні члени ОУН. їх друковано на сторінках органу ПУН-у „Розбудова Нації”, який появляється у Празі до половини 1934 року, зразу як місячник, а від початку 1930 року як двомісячник. Окремим книжковим виданням вийшла праця на програмові теми інж. М. Сціборського „Земельне питання”.
Із статтей на програмові теми варто окремо згадати статтю Я. Дуба, голови Організаційного Суду ОУН, під заголовком „Сучасна криза державного ладу та майбутній устрій України”, – тому, що противники ОУН для дискредитації її перед очима західньо-демократичного світу вперто закидали й ще сьогодні закидають Організації Українських Націоналістів намагання ввести в майбутній Українській Державі режим постійної диктатури. У своїй статті про становище ОУН до питання майбутнього ладу відновленої Української Держави Я. Дуб пише:
„... дилему – диктатура чи народоправство – доводиться розглядати з погляду доцільности, а не лише на підставі принципіяльних міркувань. Можливо, проте, що сучасний (европейський) парляментаризм зазнає деяких значних змін. Бо основним недомаганням европейського народоправства є те, що парлямент захопив у свої руки занадто велику долю народньої суверенности, тоді як виконавча влада позбавлена належної можливости спокійно провадити свою працю протягом довшого часу. Себто, необхідно встановити поміж законодавчим тілом, виконавчою владою і головою держави такі відносини, щоб різні парляментські чвари та партійне суперництво не викликали безперестанних урядових криз і змін влади протягом довшого часу. Саме з цього боку державний лад Злучених Держав має значну перевагу перед европейським парляментаризмом. Тому можлива ревізія европейського народоправства в цьому напрямі...
„Разом із цим слід ствердити, що основною засадою державного ладу є, і безперечно довго ще буде, народоправство, тоді як різні диктатури являються лише переходовими явищами...
„Виникає питання: який державний устрій може найкраще забезпечити господарський та культурний розвиток Української Нації в часі визвольних змагань, як рівнож у часі, коли їй пощастить утворити й упорядкувати Українську Самостійну Соборну Державу?
„Українська Нація виборе собі волю і державність лише шляхом національної революції та збройної боротьби, під час якої на українських землях пануватиме національна диктатура, як то завжди бувало під час війни або визвольної боротьби інших націй. Чи вибухне ця національна революція у зв'язку з можливими військовими подіями на Сході Европи, чи незалежно від них, Українська Нація буде в стані добитися своєї перемоги лише тоді, коли провідні її верстви утворять відповідну до вимог часу й обставин національну диктатуру та зорганізують належну військову силу. Без цього годі й думати про перемогу над сучасними займанцями українських земель. Ця рішуча диктаторська влада протягом певного недовгого часу буде повинна встановити лад та спокій у країні...
„Однак, затягувати національну диктатуру на довший час, як це зробили російські большевики, чи італійські фашисти, було б теж недоцільним та досить небезпечним експериментом, бо позбавлена довший час належної волі і скована на руках і ногах монопольним пануванням одної партії чи групи нація не зможе належним способом розвинути свої творчі сили, позбавлена можливости виявити свою енерґію та розмах на всіх ділянках господарського чи культурного розвитку...
„Коротко кажучи, ми, націоналісти, є проти інституту диктатури, як форми державного ладу за нормальних умов життя нації. Ми лише обстоюємо національно-революційну диктатуру як переходовий стан, бо вона дає можливість українській нації доцільно та раціонально в найкоротший час вибороти собі визволення та незалежну державність”.[309]
На окрему згадку заслуговує також; стаття на політично-програмові теми того самого автора, співробітника ПУН-у, В. Богуша під заголовком „Ліґа визволення народів Східньої Европи, Кавказу та Закаспію”, що в ній автор висуває думку про потребу координації визвольної боротьби всіх поневолених Москвою народів, з допомогою окремої, спеціяльно для тих завдань створеної організації дотичних народів. Бо хоч ця думка була здійснена щойно пізніше, в час другої світової війни Першою Конференцією поневолених народів Східньої Европи та підсовєтської Азії, що відбулася в Україні в листопаді 1943 року, то все ж треба відмітити, що потребу залучити до боротьби проти московсько-большевицьких окупантів усіх поневолених ними народів та про потребу створити для цього окрему організацію відчували й розуміли провідні члени ОУН вже від самих початків діяльности ОУН.
У своїй статті В. Богуш (Макар Кушнір) писав:
„Ліґа визволення народів Східньої Европи, Кавказу й Закаспію” потрібна нам для того, щоб спільно з усіма народами, які змагаються за власну незалежну державність, поставити східньо-европейську проблему на весь ріст... ... Створення Ліґи визволення народів Східньої Европи, Кавказу й Закаспію є надзвичайно актуальною справою. Своїм головним завданням вона матиме ведення пропаґанди нашої концепції розв'язки східньо-европейської проблеми та рішуче поборювання концепції російської або польської. Отже, Ліґа в першу чергу мала б провадити боротьбу проти тих русофільських та польонофільських традицій, що закорінилися в колах европейської дипломатії, також у різних суспільно-політичних та інших організаціях, у пресі тощо. Вона мала б провадити не лише політичну боротьбу проти большевицького панування на Сході Европи, але також рішуче поборювати ідею реставрації російського панування поза межами етнографічної Росії. Нарешті, її обов'язком була б не менш рішуча боротьба проти польської чи румунської окупації земель українських, білоруських та інших”.[310]
Військовий відтинок
Широку працю в ділянці теоретичного військового вишколу членства ОУН розгорнула референтура військових справ ПУН-у, якою керував ген. М. Капустянський-”Низола” при співпраці цілого штабу військових старшин, як: ген. В. Курманович, сотн. Р. Ярий, полк. Р. Сушко, сотн. С. Чучман, сотн. Сеник, а від весни 1938 року теж сотн. Олекса Гасин і полк. М. Колодзінський-”Гузар”. Військова референтура ПУН-у опрацювала й видала друком „Загальний курс військового вишколу”, що охопив такі розділи:
[308] [6] У своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 244) В. Мартинець пише про це: „А процедура була доволі особливою. Правда, акт обвинувачення закидував державну зраду (пар. 58) за пропаґанду ідеї Самостійної, Соборної Української Держави і за підбурювання українського населення до війни проти Польщі. Але... предсідник трибуналу – на моє здивування (бо не знав я тоді позакулісової гри!) – ставив мені такі запити і взагалі так провадив розправу, неначе б був... моїм оборонцем. Він у своєму резюме навіть настрашив лаву присяглих — переважно купців, з них декілька жидів, – вказуючи, що коли вони потвердять запит про пар. 58, то я дістану 20 років за свою не свою статтю, отже замовчав, що коли брати до уваги злагіднюючі обставини – а такі я мав – то міг дістати тільки 2 роки. Ще більше здивував мене прокурор – він грав в одну руку з предсідником: його запити мене відтяжували. А вкінці він поставив присяглим додатковий запит із пар. 65 (під'юджування до ненависти й викликування погорди до держави) і тим фактичним відкликанням первісного, а висуненням іншого обвинувачення геть чисто збив „з пантелику” лаву присяглих, що оце вперше в житті виступали в незвичній і незручній ролі суддів”. [Натяк про „закулісову гру” стосується підплачення предсідника суду сумою 600 злотих. – Ред.] Одначе, дехто з українських націоналістів на чужині піддав під сумнів правдивість вияснень Мартинця. Несподівано швидке закінчення слідства проти нього, неймовірно лагідну поведінку з ним польської поліції, повне звільнення від вини і кари за такого серйозного обвинувачення й негайну видачу поліцією пашпорту на виїзд за кордон, ніби зумисне з таким поспіхом, щоб Мартинець устиг прибути на заплянований Конґрес Українських Націоналістів, – усе це висунено як підставу підозріння в тому, що інж. В. Мартинця польська поліція завербувала на свою службу. Для підсилення підозріння вказувалося на факт, що, мовляв, В. Мартинець живе за кордоном багато вільніше, ніж на це дозволяли б його скупі фінансові засоби.
[309] [7] „Розбудова Нації”, чч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 253-257.
[310] [8] „Розбудова Нації”, ч. 12, грудень 1929, стор. 395-396.