Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Даю вказівку: «Через тиждень розібратись і доповісти».

Через тиждень викликаю, він знову мнеться: «Леоніде Іллічу, після розстрілу Лаврентія Берія Микита Хрущов наказав познищувати мало не всі архіви НКВС, НКДБ і МДБ, щоб не залишились сліди його участі в масових репресіях, важко розібратись. Дайте термін рік».

Я нічого не забуваю, усі мої вказівки мій референт Алєксандров-Агентов, чи навпаки - Агентов-Алєксандров, записує і виставляє фішки «К»: «На контроль».

Минає рік, Алєксандров, той що Агентов, чи навпаки, доповідає фішку.

Викликаю Юрка, питаю: «Де подання на Штірліца-Ісаєва?» Він уже не мнеться, а досить впевнено відповідає, каже, що справжнє прізвище Штірліца не Ісаєв, а Ісаєнко, він, виявляється, українець, після війни проник в якийсь зарубіжний центр ОУН, і з ним зв’язок тимчасово втрачено. Тому з представленням Штірліца-Ісаєва, він же Ісаєнко, треба зачекати».

Мишку, Юрко кожний день слухає пісню Висоцького про Джона Пека, а розібратись, з якої розвідки був Штірліц, де він тепер виконує завдання і яке у нього справжнє прізвище та національність, не може! Мені Жора Циньов доповідає, що Андропову Філіп Бобков носить пісні Висоцького про Джона Пека. Слухає і на роботі, і на дачі.

«Ніби ти сам не слухаєш? Я ж знаю, слухаєш», - подумав Суслов і сказав:

- Цей факт багато про що говорить. Пісні Висоцького ідеологічно ущербні, а в ідеологічних питаннях блукати не можна.

Брежнєв глянув на Суслова і його парсуна посерйознішала:

- Мені теж це не подобається. Висоцький своїми піснями стає занадто знаменитим.

- Слушно, Леоніде Іллічу. В нашій країні знаменитою має бути лише одна людина. Ми готуємо відповідне рішення Політбюро ЦК КПРС стосовно заходів про підвищення авторитету Генерального секретаря ЦК КПРС.

- Я не заперечую, готуйте. Треба в цьому питанні наводити порядок, ти маєш рацію. То Висоцький, то якась співуха стає ідолом, забув її прізвище. Якась родичка того бандюги, якого фельдмаршал Суворов піймав і привіз у клітці до цариці Катерини. Сильна була баба, хоч і блядь, таких тепер немає. Втім, мені Агентов-Алєксандров говорив, що Катерина Друга бляддю не була. Вона слабувала на таку хворобу - «скаженство матки» називається. Чув?

Суслов заперечливо похитав головою:

- Не чув.

- Це коли жінці весь час кортить. А яка тоді була медицина? Пхе, лікували клістиром і п’явками. Чи могли вилікувати Катерину Другу клізьмою і п’явками лейб-імператорські медики, коли їй кожної години треба було єлдак, як у жеребця?

Брежнєв із затиснутим кулаком на руці до ліктя показав, який «єлдак» був потрібен Катерині.

Суслов знаку не подавав, що йому не подобалась розповідь Генерального секретаря ЦК КПРС про уподобання Катерини Другої і той непристойний жест, який йому показав Брежнєв. У нього лише сіпнувся нерв під лівим оком.

- Алєксандров-Агентов, знає, що каже. Сам - йобар ще той, - спроквола продовжував Брежнєв. - Пів апарату перетрахав і прибиральниць у тому числі. Жінки задоволені, не скаржаться. Хай їбуться.

Леонід Ілліч байдуже махнув рукою.

«А як же Моральний кодекс будівника комунізму, його ж не відмінено? Забалакався Льонька, старечий маразм», - подумав Суслов.

- Таких, як Катерина Друга, тепер немає, - з жалем мовив тим часом Брежнєв. - Хіба що Фурцева, теж Катерина, та й та спаскудилась, не витримала покладених на неї партійних обов’язків. У своїх йобарях заплуталась, вени собі, дурка, порізала. Микита Хрущов з нею носився. Скрізь її портрети виставляв. Тепер ця співуха, родичка того бандюги, якого Суворов спіймав і отримав звання генералісимуса…

- Вибачаюсь, Леоніде Іллічу. Суворов звання генералісимус отримав пізніше, за Альпи.

- За Альпи? Я теж визволяв Альпи. Двічі. Першого разу у Велику Вітчизняну війну, а вдруге - ти сам знаєш коли.

- В серпні 1968-го року під час «празької весни».

- Правильно, занадто затяглась тоді та «весна», рішення ми прийняли своєчасне. Америка і не пискнула. Вони, американці, слабаки, коли бачать силу - всираються. А так, куди там, непереможні! А кого, скажи мені, Мишку, вони коли-небудь перемогли? В Кореї всралися, у В’єтнамі - теж, в Африці і Латинській Америці тільки й знають те, що серуть. У Другу світову чекали, поки ми схопимо Гітлера за яйця, і тільки тоді відкрили другий фронт. Ми б і без них обійшлися, і вся Європа була б нашою. Їм треба періодично щигля давати, тоді вони сумирнішими стають і не дуже нахабніють. І в Афганістані ми їх випередили.

- Так, їхні військові аташе тільки роти розкривали, коли дивились, як наша армада приземлюється на аеродромі в Кабулі. Американці зрозуміли, що силою нас не здолати, обрали іншу стратегію. Зсередини хочуть підірвати СРСР, на дисидентів ставку роблять. Вони бояться нас, тому що їхнє суспільство приречене. Ми маємо наукову теорію розвитку суспільтва - марксизм-ленінізм, практику, яку здійснює більшовицька партія, у нас є програма і її мета - побудова комунізму. У них нічого цього немає, немає ні теорії, ні програми. Вони живуть сьогоднішнім днем, у них єдина мета - набити пельку і загарбати побільше грошей. У них люди - раби своєї пельки, у нас - вільні люди, не обтяжені дрібновласницькими інтересами.

- Угу, вільні, - погодився Брежнєв.

- Тому вони, роблячи ставку на відщепенців-дисидентів, замахуються на святе.

- Еге ж, ти правий, попустили ми трохи віжки після гельсінкських угод. Треба вже натягувати, є в мене плани. Кажеш, Суворов отримав генералісимуса за Альпи? А я - тільки маршал.

- Леоніде Іллічу, включимо це питання в проект рішення Політбюро.