Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З будь-якого життєвого випадку з Клавдією Іванівною можна було порадитись, вона особисто знала всіх працівників КДБ УРСР і завжди готова була надати кожному необхідну допомогу - порадою або ж тим чи іншим товаром зі свого кіоску.

Коли майор Бузина, отримавши сигнал від майора Забари, підійшов до кіоскерки, виявилось, що потрібних зошитів у кіоску вже не було.

- Та вам пощастило, - сказала Клавдія Іванівна. - Майор Забара Михайло Йосипович на прізвисько «Мотл» щойно зателефонував мені і попросив залишити для вас комплект зошитів, які згідно з наказом Степана Несторовича генерала товариша Муха ¹²⁾ керівний і оперативний склад КДБ УРСР повинен використовувати для чекістської підготовки і політичного навчання. Даю вам останні, більше немає і в найближчий час не буде. На мій запит полковник інтендантської служби товариш Жуков сказав, що такі зошити виробляє Мінська паперова фабрика. Але перший секретар ЦК Компартії Білорусії товариш Машеров дав указівку припинити вивезення за межі своєї республіки дефіцитних товарів - от вам і сябри, інтернаціоналісти називається! Наш Володимир Васильович товариш Щербицький такого б ніколи не вчинив! Тепер жодної штуки, які спочатку завіз до мого кіоску полковник інтендантської служби товариш Жуков, немає, навіть на республіканській базі, а на Україні їх не виробляють.

Тоді ж, коли він уже розрахувався, Клавдія Іванівна зігнутим, як на гачку пістолета, пальцем поманила його і у вухо запитала:

- Креслярські інструменти маєте?

- Ні, - теж пошепки відповів майор Бузина і перепитав: - А навіщо?

- Щоб зробити конспект, як того вимагає інспекція. Хитрість! - Клавдія Іванівна підморгнула.

- А хіба у вас є?

Клавдія Іванівна знову змовницьки підморгнула йому, поклала поверх зошитів пакуночок і прошепотіла:

- Для вас залишилось. Тільки нікому не прохопітесь, що зошити і приладдя купували в мене, а то наш маршал інтендантської служби полковник товариш Жуков почне прискіпуватися: «Яке ти мала право продавати останній дефіцит без санкції керівництва господарського відділу?»

- Глухо, як у схроні, - запевнив майор Бузина.

Прийшовши до себе в кабінет, майор Бузина виявив у пакунку шкільну готовальню, набір кольорових і простих олівців та ґумку.

Зошити він поклав у праву шухляду столу, геометричне приладдя - в ліву.

1.4.

Із куплених зошитів Олексій Григорович перш за все взяв з коричневою і блакитною обкладинками і акуратно пронумерував аркуші.

Їх вийшло по сто дев’ятдесят два в кожному.

Не поспішаючи (майор Бузина зроду жодної справи не робив поспіхом), він сходив до секретаріату Управління, де проставив реєстраційні номери і потрібні печатки: на першій сторінці зошита - гриф «Цілком таємно» і на останній сторінці обкладинки - штамп, в якому цифрами і прописом вписав кількість пронумерованих у зошиті аркушів, тобто - 192.

І от тепер, тим же статечним кроком, тримаючи в руках щойно зареєстровані зшитки, майор Бузина повертався із секретаріату до своєї робітні.

Олексій Григорович вчився в середній школі ще при Сталінові, коли обов’язковими, і чи не найважливішими, предметами були вивчення Конституції СРСР, на думку компетентних міжнародних експертів - найкращої у світі за всіх часів і народів, а також логіка і етика: Микита Хрущов ще не встиг зламати тодішню систему освіти, яка змістом була радянською, а формою зберігала риси тієї системи, яка була до 17-го року, і навчання з 8-го класу, коли починали вивчати логіку та етику, було не безплатним. На уроках логіки школярів вчили логічно мислити, тобто будувати силогізми на кшталт: «Якщо наша сталінська Конституція найкраща у світі, то…», а на заняттях з етики навчали танців, правил поведінки і гарних манер. Олексій Григорович навчився танцювати падеґрас, і хоча після отримання атестату зрілості, падеґрас він ніколи не танцював, зате йому вдалося завдяки вивченому в дитинстві падеґрасу зберегти на все життя пряму і не гнучку спину.

На тих же уроках з етики в школі вчитель пояснював учням, у тому числі й Олексію Григоровичу, як треба поводитися в різних обставинах; зокрема, вітаючись, вчив шкільний наставник з гарних манер, треба піднімати капелюха, а, піднімаючись чи опускаючись ліфтом, в присутності жінки взагалі знімати капелюха з голови і до кінця поїздки тримати його в опущеній руці вздовж правої ноги. Ліфт Олексій Григорович вперше побачив у двадцять три роки, коли вже закінчував навчання у виші. Придбати капелюха він запланував ще на першому курсі. В його рідному містечку вчителі були найшанованішими людьми, директор носив капелюха, йому усі перехожі на вулицях низько вклонялись, навіть перший секретар райкому партії ходив у кепці і вклонявся директорові школи та вчителям; директор школи завше відповідав на поклони тим, що злегка піднімав свій головний убір над головою.

Капелюха Олексій Григорович купив на п’ятому курсі, втім, з обновкою йому не пощастило.

В гуртожитку під час відзначення події на капелюха ненароком сів його приятель Йосип Швайка і просидів на ньому аж до кінця того заходу, можливо, спеціально.

Неодміннний атрибут шанованих людей довелось викинути, і більше ніколи у своєму житті Олексій Григорович капелюха не мав. Влітку він носив кашкетку, взимку - конфедератку, подібну до шапки-мазепинки, а весною-восени - рогатувку.

Олексій Григорович непоспіхом йшов коридором КДБ, назустріч йому чи обганяючи із зосередженими фізіономіями швидкували працівники 5-го управління, хто підтюпцем, хто удавав ніби біжить, а хто й справді мчався вихором.

З кожним майор Бузина поважно вітався, і в нього це виходило, ніби він чемно знімає капелюха, хоча був простоволосий і у своєму житті тримав на голові капелюха лише двічі: коли приміряв сей атрибут інтелігентного чоловіка перед купівлею в магазині «Головні убори» та в кімнаті гуртожитку - перед тим, як зі своїми приятелями сісти за стіл, щоб обмити обновку.

Олексій Григорович йшов неквапом, ніхто і ніколи не бачив майора Бузину, щоб він бігав, ні за яких обставин, за винятком хіба що двох випадків: коли разом з іншими працівниками Управління складав військово-спортивні нормативи з кросу в Пущі-Водиці під Києвом та бігу в протигазах і бахилах по команді «Га-а-ази!» на військовому полігоні під Ново-Петрівцями, що на шляху з Києва до Чорнобиля.

Тим же статечним кроком, тримаючи в руках щойно зареєстровані зшитки, майор Бузина повертався із секретаріату до своєї робітні.

Біля кімнати чергового майор Бузина зустрів майора Забару зі свого «оперативно-ігрового» відділу, майора Нежердецького - «розшукового», капітана Майоренка - «клерикального», майора Бочонкіна - «єврейського».

Поряд із зосередженими обличчями товчилися працівники інших підрозділів Управління - «українського», «молодіжного», «дисидентського», «інтелігентського», і всі з однією метою - «ВЧ-зв’язком» передати периферійним підрозділам нагальні вказівки керівництва 5-го управління КДБ УРСР щодо ще гострішого посилення боротьби з ідеологічною диверсією та антирадянською діяльністю внутрішніх ворожих елементів, які (вказівки) генерал Свєтков визначав на щотижневій нараді відповідно до напряму діяльності кожного підрозділу. Цього разу розпорядження начальника 5-го управління стосувалися до введення щоденної звітності про роботу з агентурним апаратом, отримані сигнали та проведені профілактичні заходи при участі громадськості та засобів масової інформації.

Майор Нежердецький, капітан Майоренко, а поряд і майор Бочонкін стояли окремо і жваво спілкувались. Майорові Нежердецькому не подобалось, що майор Бочонкін, родом з Донбасу, працюючи на ділянці своєї оперативної діяльності боротьби з сіонізмом та єврейським націоналізмом, опанував єврейські мови їдиш та іврит, але української сливень не знав; якщо і намагався спілкуватися, то говорив суржиком і з кацапським акцентом. Тому він використовував першу-ліпшу вільну хвилину для того, щоб прищепити майорові Бочонкіну належні знання української мови.