Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Ваше удостовєрєніє, товаріщ старшій лєйтєнант!

Старший лейтенант Спірохін невдоволено пошарпав себе по кишенях і розгорнув перед пильним прапорщиком своє посвідчення в обкладинці і на довгому ланцюжку, причепленому до внутрішньої кишені гімнастерки.

- Папрашу в голом відє! - наказав пильний прапорщик.

Майор Бузина не став чекати старшого лейтенанта Спірохіна («а то ще попроситься підвезти», - подумав він), відчинив двері назовні і вступив із яскраво освітленого вестибюлю у в’язкий передсвіт.

13.5.

На вулицю Володимирську майор Бузина вийшов вже не абияким пересічним опером, якого штурхонути і принизити могло перше-ліпше стерво і за будь-якої нагоди, навіть сей прапорщик з гусячою шиєю, який став таким улесливим, запевне тільки тому, що дізнався з подробицями про те, як майор Бузина сам-один врятував будівлю КДБ і від пожежі, і від нападу нічних терористів у формі есесівців, а як-не-як начальником, якому мало вже належати посвідчення керівного, а не оперативного складу, і з недалекою перспективою отримати на погони по дві зірки підполковника, якщо на дорученій ділянці справи будуть просуватися удало.

А що це буде саме так, майор Бузина сумнівів не мав.

І хоч Іван Бочонкін теж міг стати підполковником, Олексія Григоровича підвищення побратимця не дуже зачіпало, оскільки посвідчення у підполковника Бочонкіна, якщо він отримає це звання, залишиться таким, як у пересічного опера - «хорта», якого ноги годують, тобто з гіршої шкіри і малинового кольору, а не червоного, як у начальства, яке годується не з ніг, а з уміння давати розпорядження підлеглим, контролювати їх виконання і вчасно та самокритично доповідати вищому начальству про результати діяльності ввіреного підрозділу.

Надворі весною ще не пахло, незважаючи на те, що на календарі уже закінчувався березень; вільгий і прикрий туман спускався аж до бруківки і сірим запиналом огортав навколишні будівлі і дерева, які не встигли вирубати розпорядженням Степана Несторовича Мухи.

Майор Бузина зупинився на ґанку, причинив нові вхідні двері, поставлені під орудою полковника, чи, як його назвав «Фердинанд», маршала інтендантської служби Жукова, і уважно їх оглянув.

Двері сяяли лаком, достоту паркет у кабінеті голови КДБ УРСР Федорчука, у якому майор Бузина сьогодні вдруге за своє життя мав нагоду побувати, немов і не було нічної пригоди, прибацаного водія з його «коктейлем Молотова» і пожежі, яка могла потягнути на участь у диверсійно-терористичному акті, вчиненому РПГ, чи навіть його організацію, з усіма наслідками, передбаченими статтею 60 Кримінального кодексу Української РСР, а закінчилась підвищенням у посаді та ще й заохоченням, попри те, що «Фердинанд» незрозуміло чому натякнув на його схожість із шефом ґестапо Мюллером і сам був несхожим на себе - пантократора, свавільника і сатрапа «Фердинанда», яким він був зазвичай, наводячи страх на підлеглих.

Залишившись задоволеним виглядом дверей, майор Бузина звично кинув оком і на мармурові вивіски коло входу в тверджу КДБ - і справа, і зліва.

На правій великими золотими літерами було викарбувано:

КОМІТЕТ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

На лівій трохи меншими:

ХТО НА НАС НЕ ПРАЦЮЄ, ТОЙ НЕ ЇСТЬ

Старанно очищені від кіптяви і міцно приґвинчені до сірого бетону тьмяні мармурові плити атраменто-чорного з сірими прожилками кольору виблискували сяйвом літер: та, що справа - сухозлотицею, зліва - фосфором, як циферблат годинника на руці майора Бузини.

Неба не було видно. Ліхтар над капелюшком брами освітлював півколом східці; далі було темно; морок поглинав і громіздку темно-брунатну споруду колишнього Палацу праці позаду. Здавалось, що брама, вимальована ліхтарем над маркізою ґанку, вела не в кам’яницю КДБ, а в якийсь інший Світ: примарно-звабливий, як спокуса апостола Іуди, сина Симона із Каріота, чи екзистенційно-химерний, як роман Томаса Манна «Зізнання шахрая Фелікса Круля» («Bekentnisse des Hochstaplers Felix Krull»), написаний, під впливом творів Франца Кафки «Замок» («Das SchloЯ») та «Процес» («ProzeЯ»). Усі три романи Олексій Григорович читав в оригіналі. В повітрі ще стояв густий запах сірки і скипидару від старанно полакованих нових дверей, що вели у кам’яницю КДБ.

Поряд з бордюром стояла біла «Волга» генерала Свєткова, а біля задніх відчинених дверей його вже чекав водій Бідуля.

Олексій Григорович розправив гімнастерку за поясом, проганяючи дрижаки за плечими, і випнув живіт.

Хвилинку постояв, призвичаючись до пмтьми, по тому, розставляючи ноги циркулем, підійшов до авта, заліз усередину і зручно вмостився на м’якому сидінні.

Водій Бідуля делікатно причинив дверцята, обійшов машину ззаду, сів за кермо і увімкнув першу передачу.

- Додому їдемо, Олексію Григоровичу? - запитав шанобливо.

Зайвих запитань Бідуля ніколи не ставив, оскільки давно засвоїв правило: водій, який возить високе начальство, не повинен бути занадто цікавим.

Зненацька на другому поверсі будинку КДБ розчахнулось вікно, і нічною вулицею розлягся чистий голос труби-корнета.

Музикант грав композицію Ґленна Міллера з кінофільму «Серенада Сонячної долини».

Майор Бузина зиркнув на четвертий поверх.

Темний обрус, що оповивав моругу кам’яницю з її фасаду, поволі зникав.

Вікна кабінету Федорчука не світились.

«За цю витівку «Фердинанд» Бочонкіна покарає вже люто, якщо донесуть», - припустив він.