Гуляйполе: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Куди?

— В Ревком.

— Що ж, треба йти...

Він зняв зі своїх ніг діток, посадив їх на канапу й сказав, звертаючись до жінки:

— Гадаю, Марійко, що в Махна довго не забарюся... Зачекай мене, тоді й дамо свиням, корові.

— Чого б то він? Га? — жінка сполохано дивилася то на озброєного Івана, то на, здавалось, цілком спокійного чоловіка.

— Не знаю... Скаже, — відповів Павло.

— І я не відаю, — обманув Негребецький.

Йшли вони дорогою мовчки, наче чужі. Насправді, добре знали один одного. Їхні батьки навіть товаришували, а вже їхні діти — Павло та Іван трималися один від другого осторонь, тим більше зараз, коли вони стали на протилежних берегах революції. Тепер вони обоє ділили світ на чорне і біле, на своїх і чужих, на прибічників і ворогів, і межа такого поділу проходила їхніми душами, пекучим болем ранила їхні серця. І нічим не зарадиш, не повернеш до початкового братолюбства, бо йде Революція — ця найбезжальніша й безкомпромісна людська бійня.

І все-таки Негребецький не витримав, цілком доброзичливо сказав:

— Ти, Павлушо, може тікав би від мене?.. А я по тобі кілька разів пальну з маузера... Звісно, цілитися не буду — то й не попаду, не бійся... Чимчикуй перелісками і ярами до своїх родичів У Санжарівку чи в Святодухівку... Десь там пересидиш лиху годину.

— Я не здатний на це, Іване... Я давно мріяв схрестити словесні шпаги з Нестором... Бо прийде час — і він жалітиме, що не йшов за Богом — не боровся за рідну Україну, а піддався наклепу Люципера.

— Що ж, Павлушо, не носи на мене за пазухою камінь... Я тебе попередив, а там — роби, як знаєш.

Махно їх чекав, вже й нервував, бо швидко ходив взад-вперед по великій кімнаті, заклавши за спину руки. Його особистий охоронець і порученець Сашко Нетреба байдуже дрімав за столом, а коли з'явився Семенюта, прибадьорився, навіть розчесав, звісно, пальцями свій великий рудий чуб.

— Пішли за мною, — наказав Нестор Павлові, направившись до свого кабінету.

Розмова між ними відбулася за зачиненими дверима і без свідків. Навіть Сашко залишився сидіти за столом передньої кімнати. А Негребецький чув окремі фрази двох політичних противників і ворогів, коли вони обоє підвищували голос.

Семенюта говорив:

— Центральна Рада — це суто революційний уряд... Лише вона здатна і правомочна на українській землі відновити свободу і щасливе життя. Незабаром наша армія вступить у Гуляйполе... Нам допоможуть німці та австрійці.

А Махно:

— Схиляюся, Павле, перед твоєю хоробрістю говорити мені таке прямо в вічі... Тепер я бачу, що ти — запеклий ворог селянської революції і лише твоя смерть може відновити справедливість нашого протистояння...

Почулися два постріли з маузера... Через кілька секунд відчинилися двері — на порозі Нестор. Він наказав Сашкові і Негребецькому:

— Винесіть труп цього зрадника у двір і нехай скинуть його в глинище Карманова.

Семенюта був застрелений у голову ззаду. Зрозуміло, Махно, щоб скоїти це вбивство, встав з-за столу (а може й він за столом не сидів, а ходив по кабінету) й зайшов Павлові, що приютився на стільці, за спину. Чому він саме так вчинив? Чого не застрелив свого противника спереду, дивлячись йому у вічі, як це завжди було у подібних випадках? Може, якби їхні очі зійшлися у двобої, Нестор не зміг би натиснути на спусковий гачок свого маузера? Може й не зміг би. Можна по-всякому думати. Єдине, чого не скажеш про Махна, то це те, що злочин цей він вчинив, пересилюючи своє сумління. Бо він завжди вбивав людину сердито і водночас холоднокровно, будучи впевненим, що все це робить в ім'я селянської революції, яка не знає і не сприймає жалю.

А втім, убитого Павла через кілька днів Махно вже згадував "незлим тихим словом". Виявилося, що Семенюта-Рябко не помилявся, коли переконував гуляйпільців, що ось-ось на їхній землі будуть війська Центральної Ради України та її союзників. Нестор тоді не вірив, плювався і гарчав на свого ідейного ворога. Аж, дивись, усе сталося, як казалося. Німецько-австро-угорські армії під загальним керівництвом генерала Ейхгорна вже підходили до Катеринослава й Олександрівська. Через день-два вони будуть у Гуляйполі. Більшовицькі червоні війська, хоч і мали безліч зброї, але воювати з такими досвідченими вояками, як німці, не вміли і відступали у паніці на Таганрог, Ростов і Царицин.

А Махно відступати не збирався. Він поспішно розгорнув свої загони у батальйони. Провів інспекторську перевірку на їхню боєздатність... І сміх, і гріх... Перед ним стояло не військо, а зборисько бездомних лайдаків з усієї округи: хтось напнув на себе добротний кожух, мабуть, знятий ще взимку з плеча місцевого заводчика Кернера — але ж на вулиці уже стояв квітень 1918 року, пригрівало тепле південне сонце! А поряд з "кожушником" стояв чолов'яга у капелюсі з пір'ям (і де він його в біса доп'яв?!) та в незрозумілій свитині чи гуньці, пошитій, певно, людиною, яка віками не тримала голки в руці. Більшість повстанців були взуті в постоли і навіть деякі стояли в дерев'яних колодках, а то й зовсім босі — у цих останніх посиніли від холодної весняної землі ноги. Кожному з таких вояків личила б в руках не гвинтівка, а полотняна торба жебрака. Значна частина повстанців не мала взагалі ніякої зброї — одна гвинтівка на десятьох і та без патронів. Як же вийти із такого становища? Згадав, що в Пологах отаборився штаб резервних військ червоногвардійців. Помчав до їхнього командира Беленкевича, так, мовляв, і так: дай зброю моїм воякам, і вони разом з червоними стануть грізною силою проти гетьмана і німців, бо селяни не збираються залишати свої домівки і драпати вглиб Росії, вони стоятимуть на смерть за свою батьківщину.

Беленкевич теж у безвиході, йому або безславно помирати У якійсь Україні, або, доки носять ноги, тікати до себе — в російські села, звісно, попередньо знищивши, аби не дісталася ворогові, зброю. У цій ситуації вирішив, що ліпше поділитися зброєю з Махном, тож, негайно направив залізницею з Поліг у Гуляйполе шість гармат, три тисячі гвинтівок, до них — два вагони патронів, а також дев'ять вагонів снарядів до гармат.

Цьому подарункові Махно зрадів. Тепер потрібно було свої дії погодити з командуючим червоногвардійськими загонами півдня Росії Єгоровим. Той надіслав Махнові телеграму, що його штаб на місці не сидить, а рухається лінією між залізничними станціями Верхній Токмак-Федорівка.

Нестор спішно виїхав на Пологи, а звідти гасав по всіх великих і малих залізничних станціях у пошуках того штабу та головнокомандувача. Ага, був та загув! Люди казали, що червоні з вагонів не вилазять... Бояться німців, як чорт ладану. Нестор також подумки картав Єгорова: "Навіщо він зняв у таку хвилину свої війська з фронту, залишивши напризволяще мої неозброєні вільні батальйони.. А що Єгоров робить далі?.. Ви лише подивіться на цього бездарного стратега і тактика!.."

Єгоров дійсно тоді посадив свої добре озброєні і боєздатні війська у вагони-теплушки й тримався залізничної колії, як воша кожуха. Червоногвардійці, таким чином, втратили всяку маневреність і, по суті, стали мішенню для противника, а то й будь-якої миті можуть потрапити у ворожий "мішок" — в пастку. Хіба не зрозуміло? Та це видно навіть не військовому. Своє невдоволення такими, м'яко кажучи, несерйозними діями командарма висловив Махно Беленкевичу, якого випадково зустрів на одному з залізничних полустанків. Виявилося, що й він також шукає Єгорова, але втратив уже всяку надію його знайти й зараз прагне самотужки вирватися з оточення у північному чи в південно-східному напрямку.

— А я знайду його! Дожену цього боягуза і примушу повернутися!