Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Зараз, ясна річ, нецікаво. Ми з вами спочатку трохи прогуляємось, а десь коло одинадцятої вирушимо в парк Уено.

— Ну, ну…

— В таку пору старі дерева парку скидатимуться на дикий праліс. Ох і страшно буде!

— Ага… Страшніше, ніж удень.

— А от як заберемося в гущавину, куди і вдень люди не потикають носа, то миттю забудемо, що живемо в гамірному місті. У нас буде враження, наче ми заблудилися в лісі.

— Навіщо нам таке враження?

— Так от, коли в нас буде таке враження, раптом заревуть тигри.

— Таки заревуть?

— Будьте певні, заревуть. Якщо вдень їхній рев докочується до факультету природничих наук, то уявляєте, що буде в нічній пітьмі, коли навколо ні душі, коли вас переслідує страшне передчуття, а запах тімі [188] вдаряє в ніс!..

— Що значить «запах тімі вдаряє в ніс»?

— А хіба так не кажуть, як буває страшно?

— Невже? А я й ні разу не чув. Що далі?

— І тоді заревуть тигри, так гучно, що обсиплеться листя із старих криптомерій. Ото буде жах!

— Справді, жах!

— Ну то що, пошукаємо пригод? Я певен, що буде цікаво. Якщо ви не чули, як уночі ревуть тигри, то, гадаю, про той рев не маєте жодного уявлення.

— Хто його зна… Хто його зна… — Так само, як до благань Буемон-куна, господар поставився байдуже й до Канґецової експедиції.

Оте господареве «Хто його зна» раптом нагадало Буемон-кунові, що досі мовчки заздрісно прислухався до розмови про тигрів, про його гірку долю, і він спитав:

— Сенсей, що мені робити?

Канґецу-кун зачудовано витріщився на ту велетенську голову, а я з деяких причин покинув їхнє товариство на якийсь час перебрався в їдальню.

Раз по раз пирскаючи зі сміху, господиня наливала чай у дешеві чашки і ставила на тацю.

— Юкіе-сан, будь ласка, віднеси у вітальню.

— Я? Не хочу.

— Чому? — здивувалась господиня і враз перестала сміятися.

— А тому, що не хочу, — вмить прибравши серйозного вигляду, Юкіе-сан схилилася над «Йоміурі» [189].

А господиня не вгавала:

— Яка ти дивна! Там лише Канґецу-кун. Що тобі до нього?

— А я не хочу, та й квит. — Юкіе-сан не відривала очей від газети. Звісно, вона не могла прочитати і рядка, але скажіть їй про це, і вона, напевне, розплачеться.

— Чого ти соромишся? — засміялася господиня і, намагаючись витягти газету з-під чашки, розлила чай на тацю і на мату.

— От тобі й маєш! — вигукнула господиня.

— Ой, що я зробила! — Юкіе-сан метнулася в кухню. Напевне, по ганчірку.

[188] Тімі — казкове лісове страховисько з людською головою на тулубі дикого кабана

[189] «Йоміурі» — центральна японська газета