Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То вона тобі не потрібна?

— А навіщо?

— Тоді віддай назад. Оце недавно Тонко просила, їй подаруємо. Парасолька при тобі?

— Ого, це вже занадто! Який жах! Недавно подарували, а тепер: віддай!

— Ти заявила, що парасолька тобі ні до чого. От я й кажу: віддай назад. Що ж тут такого?

— Нехай і не потрібна. Все одно — де ж це видано, щоб відбирали подарунок?

— Яка ти безголова! Ти кажеш, що парасолька тобі не потрібна, а я: віддай назад! Що ж тут особливого?

— Але ж…

— Що за «але ж»?

— Але ж це жахливо!

— От нерозумна! Тобі одне, а ти вce своє правиш!

— А хіба ви, дядечку, не правите свого?

— Що ж маю робити, коли ти одне й те саме повторюєш? Хіба ти не казала, що парасолька тобі ні до чого?

— Казала. Хай і не потрібна. Але віддавати — цього, не діждетеся.

— От тобі й маєш! Ну що з тобою безголовою чинити? Вам у школі логіку викладають?

— Та облиште! Нехай вже я неосвічена. Що хочете, те й кажіть. «Віддай!» Такого жорстокого слова і від чужого не почуєш. Ви б хоч трошки пішли вслід за дурнем Таке.

— За ким?

— Я кажу, ви б хоч трошки були одвертими і чесними.

— Яка ти дурна! До того ж і вперта. Недарма на іспитах провалилась.

— Так, провалилась. Ну то й що? Не за ваші гроші вчуся.

Видно, неспроможна вгамувати своїх почуттів, Юкіе-сан раптом гірко заплакала, і сльози — кап-кап — покотилися на її бузкову спідничку. Господар поглядав то на схилене обличчя Юкіе, то на її спідничку: здавалось, наче він роздумує над психологічною причиною цих сліз. В цю хвилину на порозі їдальні з’явилася служниця зі своїми червоними руками й повідомила:

— Гість прийшов.

— Хто? — поцікавився господар.

— Гімназист якийсь, — відповіла служниця, позираючи скоса на заплакану Юкіе.

Господар подався у вітальню. Я крадькома за ним — вивчати людей і збирати потрібну інформацію. Людину треба вивчати, коли вона чимось схвильована. Інакше вивчення не дасть жодних наслідків. 3а звичайних обставин усі люди звичайні, і скільки б ви не стежили за ними, скільки б не прислухалися до їхніх розмов, не взнаєте нічого путнього. А от у хвилину неспокою під дією таємничих сил людина раптом виявляє непересічні, дивні, небуденні й чудернацькі властивості — одне слово, з нею неминуче відбуваються події, повчальні для нас, котів. Безперечно, до таких явищ відносяться і криваві сльози Юкie-сан. Поки Юкіе-сан розмовляла з господинею, ніхто не підозрював, що в неї така незбагненна душа, а от як тільки вернувся господар і поклав масничку біля хібаті, вона зненацька — наче мертвого дракона ошпарила окропом — виказала незглибимо дивовижні, незвичайні, незбагненні й чудні риси характеру. А втім, ці риси властиві всім жінкам на світі. Жаль тільки, що вони не так легко виявляються. Слушніше сказати, що виявляються і вдень, і вночі, але не з такою силою і виразністю, як оце зараз. Мені пощастило бути свідком такої вистави лише тому, що доля подарувала мені дивака господаря, який, бувало, і мене гладить проти шерсті. Досить мені піти вслід за господарем, як одразу відчуваю, що попав у театр. Лише тому, що мені судилося жити в такого пана, я можу набути достатнього життєвого досвіду за свій короткий котячий вік. Яке то щастя! Цікаво, а хто ж це до нас завітав?

Дивлюсь — аж це гімназист років сімнадцяти, приблизно однакового віку з Юкіе, з величезною їжакуватою головою і сплюснутим носом принишк у кутку вітальні. В його зовнішності не було б нічого особливого, якби не недоречно великий череп. Навіть майже голий, як у послушника, він здавався величезним. А якби його вкрити господаревим волоссям, він напевне привернув би загальну увагу. Господар здавна додержувався погляду, що такі голови непридатні для науки. Можливо, що це правда, але, як збоку глянути, голова того учня, подібна до Наполеонової, справляла незабутнє враження. Як усі гімназисти, він був одягнутий в авасе з короткими рукавами, пошите з якоїсь бавовняної тканини в горошок, і, здається, під кімоно не мав білизни. Кажуть, тепер дуже модно вдягати авасе на голе тіло й ходити босим. А проте цей хлопчисько мав жалюгідний вигляд. Напевно, виною тому босі ноги: на маті залишилися три виразні сліди, як колись від пальців злодія. На четвертому гість зніяковіло сидів. Нема нічого дивного, що зніяковіла людина сидить тихо. Незрозуміло тільки, як же цей грубіян у куцому авасе з їжакуватою головою та збентежився. Суб’єктові, який хизується тим, що не вітається з учителем, три хвилини всидіти по-людському важко. Смішно, як цей тип удає, ніби вродився таким скромним і благородним, наділеним усякими достойностями й чеснотами. «Звідки взялося в нього стільки сили, щоб угамувати свої розбишацькі нахили? Адже це не хто інший, а таки вони бешкетують у класах і на спортивних майданчиках», — подумав я. І сміх і сльози! Хоч би яким телепнем був господар, а як опиниться віч-на-віч з таким учнем, то починає здаватися незвичайною людиною. Напевне, господареві це відчуття приносить утіху. Як мовить приказка, громада по нитці — бідному сорочка, так і нікчемні гімназисти гуртом являють собою грізну силу, здатну на страйк і бойкот. Я думаю, це явище схоже на відвагу п’яного боягуза. Можна вважати, що масові бешкети таких молодиків — це тимчасова непритомність, породжена п’янким відчуттям належності до однієї зграї. Якби не так, то чи змогло б оце не те, що зніяковіле, а скоріше пригнічене створіння в кутку вітальні хоч би в думці зневажати господаря, обзивати «старим порохном»? Ні, тих дурних витівок воно б ніколи не встругнуло.

Господар запропонував гостеві дзабутон, але їжакувата голова навіть не ворухнулася, наче заклякла. Кумедно було дивитися, як над полинялим ситцевим дзабутоном височить велетенська засмучена голова. Дзабутон для сидіння. Господиня купила його на торзі не для того, щоб ним милуватися. Сидіти перед дзабутоном — значить не тільки його, але й господаря образити. Своєю нерішучістю їжакувата голова зовсім не хотіла сказати, що їй не до вподоби той дзабутон. Правду казати, вона змалку, якщо не рахувати панахиди по дідусеві, не сиділа по-людському. Ноги вже починали затерпати, показуючи тим, що їм незручно. Але гість не сідав, незважаючи на те, що дзабутон опинявся в дурному становищі, незважаючи на те, що господар сам його підсунув. От морока з тою їжакуватою головою! Нехай би краще соромилася, коли їх збирається ціла зграя. Нехай би соромилася у школі. Нехай би соромилася у пансіоні. Та ба, вона соромиться там, де це непотрібно, а там, де потрібно, бешкетує. От капосна їжакувата голова!

За спиною гостя фусума тихо розсунулася і Юкіе-сан шанобливо подала бонзі чашку чаю. Звичайно молодий бонза поглузував би: «О, днкий чай принесли!» — але тепер у присутності господаря та юної дівчини, що подавала чай церемонно, за правилами школи Оґасавара, вивченими в гімназії, він остаточно розгубився. Юкіе-сан засунула фусуму й хихикнула. Видно, жінка того самого віку розумніша за чоловіка. Юкіе-сан набагато сміливіша за бонзу. Її хихотіння особливо вражало після недавно пролитих гірких сліз.

Коли Юкіе-сан вийшла, обидві сторони деякий час терпеливо сиділи мовчки. Зміркувавши, що така поведінка схожа на аскетичне вдосконалення духу роздумами, господар озвався.

— Як тебе звати?