Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чого ж це на хвилину? Посидь, незабаром і дядько вернеться.

— Хіба дядечко кудись подався? Чого б це?

— Еге ж, сьогодні він поїхав у незвичайне місце. В поліцію. Правда, дивно? .

— З якої речі?

— Кажуть, злодія впіймали. Того, що нас весною обікрав.

— Значить, дядька викликали посвідчити? От тобі маєш! Не мала баба клопоту… .

— Та ні, хочуть віддати крадені речі. Вчора спеціально заходив поліцейський і сказав, щоб забрали.

— Он у чому справа! Інакше дядечко так рано не пішов би. Звичайно він у такий час ще спить.

- Іншого такого сплюха на світі не знайдеш… Тільки починаєш його будити, як він одразу бурчить і сердиться. От і сьогодні. Казав: обов’язково розбуди о сьомій. Гаразд, розбудила. Принаймні мені так здавалося. Та незабаром дивлюсь — аж він заліз з головою під укривало й голосу не подає. Знову буджу. А він мені з-під укривала знаєш, що сказав?… Що то за людина?

— Чого це він так хоче спати? Напевне, в нього неврастенія.

— Що?

— Справді, дядько з будь-якого приводу сердиться. Як це його на роботі ще держать?

— А він у школі тихий і смиренний.

— То вже зовсім погано. Він просто полохливий вередун.

— Чому?

— Вередун, та й усе. Хіба ні?

— Він не тільки сердиться. У нього все не так, як у людей. Хтось скаже «біле», він — «чорне», а на чорне обов’язково скаже «біле». Оце то впертий!

— Він сама впертість. Дядькові вона приносить насолоду. А ви, якщо хочете змусити його щось зробити, кажіть навпаки. Якось недавно дядечко купив мені парасольку. Я навмисне казала: «Не треба, не купуйте». А він мені: «Як це не треба?» — і купив.

— Ти чудово придумала! Я теж буду так робити.

— Тільки так. Ніколи не програєте.

— Недавно приходив страховий агент, радив застрахуватися. Чого тільки не казав, яких доводів не наводив, пояснював, яка то велика вигода, — цілісіньку гoдину втовкмачував. Але чоловік не піддався. Ти ж знаєш, що в нас нема заощаджень, троє дітей на шиї… Якби застрахувався, на душі було б спокійніше. Та йому байдуже.

— Атож, було б спокійніше. А раптом щось станеться, що тоді?… — Незважаючи на свої сімнадцять літ племінниця міркувала по-господарському.

— Дуже цікаво було слухати, як чоловік веде переговори з агентом. «Я, — каже, — не заперечую потреби страхуватися. Ця потреба, видно, викликала до життя вашу фірму. Але я, — каже, — не збираюсь умирати, тож навіщо мені страхуватися?» Бач, який впертий!

— Дядько?

— Еге ж. А тоді агент каже: «Звісно, якщо не збираєтесь умирати, то нема потреби страхуватися. Але ж людське життя лише здається тривким, а насправді воно може будь-коли обірватися. Ніхто не знає, коли смерть його настигне». А твій дядечко йому: «Я, — каже, — вирішив не помирати». Бач, яку нісенітницю молов…

— Вирішив чи не вирішив, усе одно помреш. От я вирішила скласти іспит, а провалилася.

- І страховий агент те ж саме казав: «Людина не розпоряджається своїм життям. Якби самим наміром можна було продовжити життя, то ніхто б не вмирав».

— Він має рацію.

— Авжеж, має. А от твій дядечко не розуміє, а тільки знай повторює: «Я, — каже, — ніколи не вмру. Клянусь, що не вмру!»

— Дивно, правда?