Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я сказав «милися». Але яке то було миття, коли тільки двоє старших відвідували дитячий садок, а наймолодша була така малюсінька, що могла ходити, лише вчепившись за поділ старшої сестри! Ясна річ, як слід умитися або нарум’янитися вона не вміла. Найменша витягла з відра ганчірку й старанно терла щоки. Мабуть, неприємно мити обличчя ганчіркою. Але чи варто дивуватися, якщо мала навіть під час землетрусу вигукує: «О, як інтелесно!» Що ж, може, на неї зійшло більше прозріння, ніж на Докусен-куна. Як і треба було сподіватися, найстарша, свідома добровільно взятої на себе відповідальності, пожбуривши кухлик, закричала: «Мала, що ти робиш?! Це ж ганчірка!» — і почала виривати у сестри ганчірку. А малій не бракувало свавілля — вона й слухати не хотіла, а тягла ганчірку до себе, огризаючись: «Не займай, дулепа!» Що таке «дулепа» — невідомо, звідки це слово взялося, теж ніхто не знає. Відомо тільки, що мала його вживає часто, коли вередує. Якийсь час сестри смикали ганчірку в різні боки, з неї скапувала брудна вода і немилосердно забруднила малій ноги. Якби тільки ноги, то півбіди, а то ж вона замазала поділ «ґенроку» [181]. Я не раз чув, що вони казали «ґенроку», але тільки недавно збагнув, що мова йде про плаття з візерунчастої тканини. І від кого вони запозичили таке чудернацьке слово? «Мала, перестань, замочиш ґенроку!» — наполягала найстарша. Ач, яка освічена! А ще недавно не могла відрізнити «ґeнроку» від суґороку [182].

Коли вже я згадав про «ґeнроку», то принагідно скажу: діти іноді так перекрутять слово, так заморочать тсбі голову, що ніколи не второпаєш, що воно й до чого. «Університет» обернули на «у, паштет!», говорячи про бога Ебісу, мають на увазі кухонну завісу, а як пригадують слово «пожежа», то назвуть її «полум’яна вежа». Щоразу, коли господар чує таку підміну слів, нишком посміхається, а от у школі за свої, ще грубіші, помилки йому не соромно перед учнями.

3апримітивши, що «ґенроку» замочилося, мала — вона каже про себе не «мала», а «мава» — в плач. «Біда, якщо вона застудиться», — вискочивши з кухні, служниця висмикнула з рук малої ганчірку і заходилась витирати нею плаття малої. Серед тієї колотнечі порівняно спокійною була середульша дочка, Сунко. Розкривши пляшечку білил, що скотилася з полиці, вона заходилась чепуритися. Спершу вмочила пальця у білила й на кінчику носа провела білу смужку — відразу стало ясно, де її ніс. Потім тим же пальцем залишила пляму на щоці. Саме тоді, як на обличчі з’явилася така прикраса, служниця, витираючи ганчіркою плаття найменшій доньці, принагідно стерла й білила на щоці Сунко. Та, здається, була невдоволена.

Крадькома намилувавшись цим видовищем, я вибрався з їдальні в господареву спальню позирнути, чи він уже встав. Та дарма — господаря наче лизень злизав. Натомість з-під укривала виставала нога з високим підйомом. Напевне, господар вирішив: якщо виставить голову, то доведеться вставати. А він так цього не хотів! Черепаха, та й годі. В цю мить, скінчивши прибирання кабінету, до спальні зайшла господиня з віником і щіткою. Як і перед тим, гукнувши з порога: «Як, ви ще не встали?» — трохи постояла, — видно, поглядом шукала чоло вікової голови. Відповіді не було й цього разу. Тоді господиня за двома енергійними кроками опинилася біля постелі і, стукнувши віником об підлогу, з надією почути відповідь повторила: «Що з вами, ще спите?» Господар, звісно, вже не спав. Лаштуючись стримати жінчин напад, він заздалегідь сховався з головою під укривалом. Мабуть, гадав, що досить йому ховати голову і його не помітять. Та не так сталось, як гадалось. Поки голос доносився з-за фусуми, щонайменше з відстані одного кена, господар у душі радів — думав, пронесе, але як віник стукнув зовсім близько, за три сяку від постелі, він трохи злякався. До того ж за другим разом жінчин голос був удвічі гучніший, проникав навіть крізь укривало. Зрозумівши, що далі опиратися — марна справа, господар озвався тихеньким «ага».

— Здається, вам на дев’яту до школи. Не баріться, а то запізнитеся.

— Могла б і не казати, вже встаю, — відповів господар, визираючи через рукав ватяного кімоно, що правило йому за укривало. Ото була дивовижа!

Господиня з досвіду знала: тільки-но вона повірить, що чоловік устав, і заспокоїться, як він знову задрімає. Тож треба бути пильною. І вона напосілася на господаря: «Вставайте ж, вставайте!» Неприємно, коли тобі гукають «вставайте!», якщо ти сказав, що встаєш. Тим неприємніше було такій впертій людині, як господар. Він не витримав, скинув з голови ватяне кімоно і витріщив очі:

— Чого ти галасуєш? Сказав, що встану, — значить, встану!

— Ви вже не раз казали, а не вставали?

— Хто? Коли? Оце вже брешеш.

— Завжди.

— Бреши, та не перебріхуй.

— Ще невідомо, хто бреше.

Стоячи в головах з віником у руці, господиня мала грізний вигляд. Саме тієї миті ні сіло ні впало заверещав Ят-тян, синок сусіда-рикші. Як тільки господар сердиться, Ят-тян обов’язково плаче — так йому велить жінка рикші. Можливо, вона має з цього якийсь зиск, але ж Ят-тянові як ведеться? 3а такою матір’ю з ранку до вечора тільки й плач. Якби господар зважив на його становище і трохи вгамовував свій гнів, то Ят-тянові жилося б вільготніше. Доводити малюка до плачу, хоч би й на прохання Канеди, — дурість, на яку не здатен навіть Тендо Кохей. Якби ж Ят-тянові доводилося плакати лише під час господаревої сварки з жінкою, а то ж він мусить верещати й тоді, коли Канедові найманці дражнять господаря борсуком з Імадо. Більше того, ще невідомо, чи господар сердитиметься чи ні, як, передчуваючи, що таки буде, Ят-тян заздалегідь береться плакати. У таких випадках годі зрозуміти, хто є хто: чи Ят-тян — господар, а чи господар — Ят-тян. Дати ляпасу господареві — проста справа. Адже для цього досить штурхонути в бік Ят-тяна. Кажуть, давно в Європі був звичай: якщо злочинець утікав за кордон і його не могли осудити, то виготовляли з дерева його статую і привселюдно спалювали. Видно, у Канедовій компанії є генерал, чудово обізнаний з європейською історією. Хитру тактику придумав! Чи то з гімназистами, чи то з матір’ю Ят-тяна бідолашному господареві важко змагатися. А скільки інших бід сиплеться на його голову! Здається — увесь квартал проти нього. А втім, тут не варто про це розводитись, розповім при іншій нагоді.

Зачувши Ят-тянів плач, господареві так зіпсувався настрій, що він одразу підвівся на постелі. Ніщо не допомогло: ні вдосконалення духу, ні Докусенові настанови. Отож господар підвівся і почав чухати голову обома руками так несамовито, що, здавалось, здере епідерму. Накопичена за місяць лупа сипонула на потилицю і комір сорочки. Неповторне видовище! А вуса? Вони наїжились. Мабуть, вирішили, що не подоба лежати спокійно, коли господар шаленіє, отож волосини грізно стриміли, якій куди заманеться. Правда, і в такому вигляді вони справляли неабияке враження. Ще вчора вони смиренно наслідували вуса його величності німецького кайзера, та от за одну ніч забули муштру і поквапно вернулися у свій первісний стан — точнісінько так само, як господар викинув з голови вдосконалення духу й показав своє єство, зрівнянне хіба що з натурою дикого кабана. Лише тепер я зрозумів, яка безмежна Японія, якщо такий неотеса працює вчителем, а не опинився за ворітьми школи. На її просторах і Канеду, і його шпигунів мають за людей. Господар певен, що йому нічого побоюватись звільнення, поки Канеду і його нишпорок вважають за людей. У крайньому разі можна послати листівку Тендо Кохеєві у Суґамо й спитатись у нього поради.

Тепер господар втупив свої каламутні очі, які я описав вам учора, в нішу з полицями заввишки один кен. Нижня полиця майже торкалася краю постелі, тож господар міг її оглядати сидячи. Крізь діри у візерунчастому папері, що закривав полиці, прозирали чудернацькі нутрощі, одні — друковані, інші — рукописні, котрі вивернуті, а котрі перевернуті догори ногами. Як тільки господар побачив ті нутрощі, йому забаглося їх прочитати. Може видатися дивним, що господареві, який ще хвилину тому в гніві ладен був схопити жінку рикші й торохнути її головою об сосну, — тому господареві раптом закортіло почитати оцей непотріб. Але насправді тут нема нічого дивного: то звична річ для веселих психопатів. Господар скидався на маля, яке досить задобрити вафлею, щоб воно перестало плакати і засміялося. Давно колись господар мешкав у пансіоні одного храму поряд з кімнатою кількох черниць. Взагалі, з-поміж капосних жінок найкапосніші черниці. Так от, черниці, видно, розкусили господареву вдачу, бо, готуючи їжу, наспівували: «То ворон плаче, то вже скаче». Власне, відтоді господар і зненавидів черниць. Якщо й не дуже, то, в усякому разі, зненавидів. Господар плаче і сміється, радіє і журиться більше, ніж звичайні люди, але жоден з цих душевних станів не триває довго. М’яко кажучи, в господаря непостійний характер, його бажання змінюються, як вітер, одне слово, він — нерозумна, вперта й вередлива дитина. А коли так, то не дивно, що він схопився з постелі й, прикипівши очима до. поличок, узявся перечитувати назви книжок. Спочатку його погляд спинився на перевернутому догори ногами томику Іто Хакубуна. Зверху на книжці було написано: «28-е вересня, 11-й рік Мейдзі». Видно, вже тоді губернатор Кореї плівся хвостиком за Імператорськими циркулярами. Цікаво, чим тоді займався цей генерал? Я насилу прочитав: «Міністр фінансів». Очевидно, велике цабе: стоїть догори ногами, а міністром фінансів усе-таки залишився. Трохи ліворуч — теж міністр фінансів, лежить, дрімає після обіду. Розумно. Той не зумів довго встояти на руках. Унизу вирізьблено на дощечці дві букви: «Ти». Далі, на жаль, нічого не видно. А так кортить прочитати! У другому рядку написано слово «швидко». Ото Й усе. Хочу прочитати, що далі, але нема за що вхопитися. Якби господар був агентом столичного управління поліції, я б поцупив ті матеріали, не питаючи дозволу. Відомо, що агенти поліції не мають вищої освіти, а тому готові на все, аби лише назбирати фактів. І нічого тут не вдієш. Добре, якби вдалося їх привчити хоч до найпростішої чемності. Цього, приміром, можна було б досягти, якщо не давати їм фактів, поки вони не стануть ввічливіші. Кажуть, що, оплутавши тенетами законів, вони навіть чесних людей можуть безпідставно звинуватити у злочинах. То справжнє божевілля — перетворювати у злочинця власного роботодавця. Потім я глянув на середину полиці — книжка про префектуру Ойта робила сальто-мортале. Ну, якщо Іто Хакубун стоїть догори ногами, то чому б префектурі Ойта не робити сальто-мортале? Дочитавши до цього місця, господар підняв угору стиснуті кулаки. Він готувався позіхати.

Господареве позіхання скидалося на віддалений рев кита. Завершивши перший етап вставання, господар неквапливо переодягнувся і подався у ванну вмиватися. Нарешті господиня дочекалася свого: миттю скрутила матрац, згорнула ватяне кімоно і взялася підмітати. Як і прибирання, господареве миття було чисто умовне: як завжди (про це я недавно розповідав), господар заґелґотав «ґа-ґа, ґе-ґе…». Потім зачесався (не забувши про проділ), перекинув через плече рушник і, зволивши перейти в їдальню, урочисто вмостився коло продовгуватого хібаті. Почувши слово «хібаті», дехто з вас уявить собі, як біля дорогоцінного хібаті з мідним зольником сидить куртизанка з розпущеним після купелі волоссям, а господар витрушує люльку об край хібаті з чорного дерева. Але дарма, нічого такого в нашого Кусямі-сенсея не було. Його хібаті таке древнє і благеньке, що нефахівець ніяк не вгадав би, з чого воно зроблене. Принади хібаті в тому, що, вишаруване, воно яскраво блищить. Що ж до нашого хібаті, то його майже не торкалася ганчірка, а через це воно таке замурзане, що годі сказати, з чого його виготовили: з дзелькви, вишні чи павлонії? Похмуріше хібаті навряд чи можна знайти на білому світі. Ви питаєте, де господар купив таку штуку? Я не пригадую, щоб господар десь її купував. «Значить, йому подарували?» — спитаєте ви. Здається, ніхто йому не дарував. «Виходить, украв?» — скажете ви. А хто його зна? Давно колись родичі попросили господаря наглядати за домом їхнього старого, щойно померлого, голови сім’ї. Згодом господар обзавівся власною оселею і, звільняючи дім старого, без усякого сорому прихопив з собою і хібаті — він дуже звик до нього. Що й казати, ганебний вчинок. Але я думаю, що такі речі часто трапляються на світі. Кажуть, що банкіри, маючи справу з чужими грішми, так до них звикають, що вважають їх своїми. Урядовці — слуги народу. Їх наділено повноваженнями виконувати певні обов’язки. Однак, щоденно користуючись наданою їм владою, вони докочуються до того, що дивляться на неї як на свою власність. Що ж до народу, то йому, мовляв, — зась! Поки світ переповнений такими от людьми, не слід через той випадок з хібаті обзивати господаря злодієм. Якщо господар злодій, то всі люди на світі теж злодії.

Коли господар умостився за столом біля хібаті, троє його доньок уже наминали сніданок — умита ганчіркою мала, швидка до перекручення слів Тонко і косметичка Сунко. Господар, обвів їх поглядом й оцінив по справедливості. Обличчя Тонко скидалося на поцятковане руків’я меча із заморської сталі. В обличчі Сунко було щось від старшої сестри, але загалом воно нічим не відрізнялося від червоної лакованої таці, що їх виготовляють на островах Рюкю. І тільки найменша виділялася своїм продовгуватим обличчям. Нічого дивного, якби вертикально продовгуватим — адже таких облич на світі чимало. Ні, в найменшої було горизонтально сплющене обличчя. «Хоч би як мінялася мода, а навряд чи горизонтально сплющене обличчя буде популярним, — зосереджено думав господар. — Нема ради, хай уже росте такою». А вона не просто росла — гналася вгору як пагіння бамбука в храмі секти Дзен. Щоразу, як господар ловить себе на думці, що донька так швидко виросла, холодний піт його обливає, наче хто за ним женеться. Хоч який він тугий на голову, а все-таки знає, що його діти — особи жіночої статі. А отже, доведеться їх видавати заміж. Знаючи це, він свідомий того, що в нього нема здібностей до такої справи. Господар не має жодного уявлення, куди діне своїх дітей. Якщо не знаєш, куди діти, то навіщо було родити? На те він і людина. Кращого визначення, що таке людина, не може бути. Досить сказати, що людина — істота, яка створює непотрібні речі собі на муку. А все-таки діти — чудові створіння. Вони й не підозрюють, у якому скрутному становищі опинився їхній батько, а з насолодою поглинають сніданок. Однак найбільшого клопоту завдає мала. Цього року їй сповнюється три роки, а тому господиня ставить перед нею чашку й хасі, що відповідають її віку. Але малу це не влаштовує. Вона неодмінно вихопить чашку й хасі у старшої сестри і через силу орудує цими надто великими інструментами. На світі так уже повелося: нездари з мізерним розумом з усіх сил дряпаються по службовій драбині, аби зайняти невідповідну їм посаду. Їхні нахили прокльовуються уже змалечку. Тож не тіште себе надією, що освітою і вихованням удасться їх вилікувати — зло надто глибоко вкорінилося.

Захопивши в монопольне володіннл завелику для неї чашку і хасі, мала поводиться як тиран. А як же iнaкше? Вона ж силкується орудувати знаряддям, яке їй не піддається. Спочатку, затиснувши хасі в кулак, мала вганяє їх до самого дна чашки, майже по вінця заповненої рисом і юшкою. Під. дією прикладеної сили чашка, яка досі сяк-так зберігала рівновагу, враз нахилилася на тридцять градусів, і юшка невблаганно полилася малій на груди. Але мала не з тих, щоб розгубитися через таку дрібницю. Вона ж бо справжній тиран. Мала енергійно виймає хасі і водночас прикладає свій маленький писок до краю чашки. Рис набився їй у рот, окремі рисинки, жовті від юшки, прилипли на кінчику носа й на щоках. Декотрі рисинки покотилися на мату. Мала цього не сподівалася. Не дуже розумний спосіб їсти! Мені б хотілося порадити славнозвісному Канеді-кунові та іншим можновладцям: панове, якщо будете обходитись з людьми, як мала з чашкою і хасі, то вам у рот попаде тільки дрібочка, і то чисто випадково. Схаменіться, поки не пізно. Адже не личить діловим людям гав ловити.

Старша Тонко, в якої мала вихопила чашку і хасі, терпеливо мучиться з надто малим для неї знаряддям. Накладе повну чашку рису, але за трьома ковтками його вже нема. Отож її рука частенько тягнеться до барильця. Тонко вже ум’яла чотири порції, а тепер узялася до п’ятої. Підняла покришку барильця, взяла черпак і завагалася: брати чи не брати? Та нарешті, видно, зважилась і зачерпнула на свій смак непідгорілого рису. До цього моменту все йшло гаразд. Але як тільки Тонко спробувала перекинути рис у чашку, він ковзнув мимо й покотився грудкою на мату. Тонко не розгубилась, а кинулась обережно його підбирати. «Що вона з ним зробить?»- тільки подумав я, як Тонко висипала рис назад у барильце. Не скажеш, що вона охайна.

Саме тоді, як мала, виявивши неабияку заповзятливість, виймала хасі з чашки. Тонко вже впоралася із своєю порцією рису. Отож, побачивши заляпане рисом обличчя малої, вона вигукнула: «Ой мала, який жах! Ти ж лице рисом обляпала!» — і негайно заходилась його витирати. На те вона старша сестра. Спочатку Тонко витерла рис на носі малої. Стерла рис — і о, диво! — поклала собі в рот. Потім узялася до щік. Там рису було чимало: десь з двадцять рисинок. Тонко одну за одною зібрала всі рисинки й проковтнула, не зоставивши жодної на обличчі малої. Сунко, досі зайнята маринованою редькою, раптом вихопила з юшки шматок батату і поквапно запхала в рот. Вам, панове, мабуть, відомо, як нестерпно тримати в роті гарячий батат, щойно виловлений з юшки. Навіть дорослі за необережність можуть заплатити опіком. А що ж тоді казати про недосвідчену в обходженні з бататом Сунко? Вона, звісно, розгубилася і відразу виплюнула його на стіл. Кілька шматочків батату докотилися на близьку відстань до малої. Мала того й чекала — кинулась підбирати їх руками. Адже батат — її улюблена їжа.

Свідок цих подій, господар зосереджено вминав рис, запиваючи юшкою. Ось він уже взявся орудувати зубочисткою. Видно, має намір пустити виховання дочок на самоплив. Навіть якби всі троє стали куртизанками, і, запопавши коханців, утекли з дому, то й тоді господар спокійнісінько поглинатиме рис і запиватиме юшкою. Незугарна людина. А зрештою, що значить заповзятлива людина? Одурити, заманути в пастку ближнього, підставити ногу приятелеві, шантажувати, спіймати на слові невинних — ось на що вистачає тої заповзятливості. Навіть гімназисти йдуть тією дорогою, бо знають, що інакше не випливуть на поверхню. Через якесь непорозуміння вони гадають, що за свої вчинки (їх би слід соромитися!) виб’ються скоро в джентльмени. Які ж це заповзятливі люди? Та це ж горлорізи. Я-кіт японський, а отже, патріот Японії. Коли бачу таку заповзятливу людину, так і рука свербить затопити їй у пику. Поява кожного такого суб’єкта веде державу до загибелі. Такі учні — ганьба для школи, такі люди — ганьба для держави. Страшно й подумати, які вони дармоїди. На відміну від мене, кота, японцям не вистачає мужності визнати цю гірку правду. Який сором! Треба сказати, що порівняно з цими негідниками мій господар — людина високого класу. А це означає, що він безхарактерний і покірний, що він невдаха.

Так безпорадно закінчивши снідати, господар одягнув європейський костюм і, викликавши рикшу, поїхав у поліцейське управління Ніхондзуцумі. На питання господаря, де це Ніхондзуцумі, рикша загигикав. До того ж господар заходився пояснювати йому, що Ніхондзуцумі міститься в кварталі будинків розпусти Йосівара. Ото сміх!

Всупереч звичаю господар виїхав з дому на рикші, а господиня, нагодувавши дітей, заходилась квапити їх до садка: «Збирайтеся швидше, а то спізнитесь!» А діти й не думали збиратися. «Сьогодні нема занять»,- відповіли. «Як це так — нема? — сердилася господиня. — Хутко збирайтеся!» — «Нам учитель учора сказав, що сьогодні не буде уроків», — незворушно заявила найстарша. Господиня засумнівалася: «Що за мара?»- і взяла з полиці календар. Перегорнула кілька листків, дивиться — сьогоднішня дата виписана червоною фарбою, значить — свято. А господар, не знаючи про це, написав директорові школи про причину нез’явлення на роботу, і господиня, здається, вкинула листа в поштову скриньку. Тільки от не зовсім ясно, чи господар справді-таки нічого не знав, чи лише вдав, що не знає? Здивована таким відкриттям, господиня веліла дітям не пустувати, а сама, як завжди, взялася до шиття.

Десь з півгодини після того в домі панувала тиша, не сталося нічого, гідного моєї уваги. Та несподівано об’явилася дивна гостя. То була гімназистка років сімнадцяти-вісімнадцяти у бузковій спідничці і в черевичках на кривих каблуках. З кучмою волосся, закрученого в кільця, вона без дозволу пробралася в дім через задвіркові двері. Та панночка з чудовим іменем Юкіе доводиться господареві племінницею. Іноді в неділю вона навідується до нас, щоб добряче пересваритися з дядьком. Правда, обличчя в неї не таке привабливе, як ім’я. Таку фізіономію ви зустрінете на вулиці через кожних двісті метрів.

— Добридень, тітонько, — привіталась Юкіе, зайшовши в їдальню і сівши біля коробки з рукоділлям.

— Ого, так рано…

— Сьогодні велике свято, отож я вирішила прийти раніше. Вийшла з дому о пів на дев’яту.

— Прийшла у якійсь справі?

— Ні, просто дaвненько вас не бачила, от і заскочила на хвилину.

[181] Ґенроку — період японської історії (1688–1704)

[182] Суґороку — гра, в якій, кидаючи кісточки, пересувають фігури