Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Невже? Такий, як я?

— Звідки ви дізналися про Канґецу? — спитав господар.

— Цими днями один чоловік попросив узнати про Канґецу-куна. Невже він вартий того, щоб про нього розпитували? — Ще нічого не почувши про Канґецу, Татара-кун поставився до нього упереджено.

— Набагато мудріший за тебе.

— Он як! Кажеш, розумніший? — Неможливо було встановити, господар радів чи сердився.

— Він скоро стане доктором наук?

— Кажуть, пише дисертацію.

— От йолоп! Узявся писати дисертацію! А я думав, він людина тямуща.

— А от ви, як завжди, самовпевнені,- засміялась господиня.

— «Коли Канґецу-кун стане доктором наук, то чи ожениться з донькою декого чи ні?» — спитав мене той чоловік. «Де ви ще бачили такого дурня, щоб ставав доктором заради одруження? Куди краще віддати її за мене, ніж за такого», — відповів я.

— Кому?

— Тому, хто попросив вивідати про Мідзусіму.

— Чи не Судзукі?

— Е, ні, такій людині я б так не сказав. Той чоловік — велика голова.

— Татара-сан таки хвалько. Перед нами кирпу гне, а перед такими, як Судзукі-сан, тихий і смиренний.

— Аякже! 3 ними інакше ризиковано.

— Татара-кун, прогуляємось? — несподівано запропонував господар. Йому було холодно одному авасе і він уже давно розмірковував, чи не вийти на прогулянку й трохи розігрітися; наслідком тих роздумів була його безпрецедентна пропозиція. Ясна річ, готовий на все Татара-кун не вагався.

— Ходімо, ходімо. В Уено? Чи, може, на коржики в Імодзака? Сенсей, ви коли-небудь їли тамтешні коржики? Господине, хоч раз сходіть туди й покуштуйте. Такі ніжні, й дешеві до того ж. Саке теж можна дістати.

Поки гість, як завжди, теревенив, господар устиг нап’ясти на голову шапку і вийти в передпокій.

Мені треба ще трохи перепочити. Що робили господар і Татара-кув у парку Уено, скільки порцїй коржиків з’їли в Імодзака — не знаю, зрештою, висліджувати їх не маю бажання, ані відваги. Тому скорочу розповідь, а вільний час використаю для перепочинку. Все на світі має право вимагати від неба належного відпочинку. Всі мешканці землі, яким велено жити й трудитися, повинні мати можливість і відпочити. Якби Господь сказав: «Ти народився для того, щоб працювати, а не для того, щоб спати», — я відповів би: «Ваша правда, я народився, щоб працювати, а тому прошу відпочинку, щоб працювати». Адже навіть така бездушна колода, як мій господар, невгамовний бурчун, і то іноді дозволяє собі спочити в будень. Природно, що мені — хоч я всього-на-всього кіт, — треба відпочивати більше, ніж господареві, адже за цілу добу моїй вразливій натурі доводиться пережити багато злигоднів і розчарувань. Тільки от прикрість: Татара-кун мене ославив, сказав, що з мене жодної користі, бо я, мовляв, умію лише спати. Як мені обридли люди з куцим розумом, які підпали під владу речей: вони живуть, підкоряючись тільки своїм найпростішим бажанням і навіть про інших судять із зовнішнього вигляду. Якщо ти не закасав рукави, не обливаєшся потом, то для них ти ледар. Розповідають, начебто святий Дгарма так довго сидів в медитаційвій позі, що аж ноги йому загнили, і яхби навіть крізь щілину в мурі проліз дикий виноград і затулив святому отцеві очі й рота, він однаково не ворухнувся б. То був стан, якого не назвеш ні сном, нісмертю. Його голова напружено працювала: він шукав доказів того, що основні засади дзен-буддизму стосуються однаковою мірою і святого, і мирського. Кажуть, начебто і конфуціанці відкрили для себе безперечну користь нерухомого сидіння в роздумах. Це не означає, що вони наслідують безногого каліку, який цілі дні сидить безвилазно в кімнаті. Їхній мозок тоді працює інтенсивніше, ніж звичайно. Оскільки зовні такі люди — втілення спокою і величності, невтаємничені вважають тих велетів духу звичайними людьми, що знепритомніли чи впали у летаргічний сон, і безпідставно ганять їх: ледарi! дармоїди! Зроду всі профани мають дефект зору: помічають тільки форму речей, а суті не бачать… І серед них найперше місце посідають такі, як Татара Сампей-кун. Тож не дивно, що Сампей-кун дивиться на мене, як на скребачку з засохлим лайном. Та найприкріше, що навіть господар, який хоч трохи читає старовинні й сучасні книжки, до певної міри розумів, що воно й до чого йдеться в світі, так легко погодився з неглибокою думкою Сампей-куна і не виступив проти смаженої котятини. Але коли поміркувати, то їхня зневага до мене — небезпідставна. Адже недарма з давніх давен живе приказка: «Шляхетні помисли не для голови простака, величну пісню не кожен проспіває». Змушувати людину, яка визнає тільки форму, помітити світло власної душі — все одно що силувати гирявого бонзу заплітати волосся або ж казати тунцю виголосити промову, вимагати від трамвая зійти з рейок, господареві радити піти на пенсію, або вмовляти Сампей-куна не думати про гроші. Без сумніву, таке бажання — марний замір. Однак навіть ми, коти, суспільні тварини. А коли так, то не істотно, як високо ми цінуємо себе — доводиться де в чому підладжуватися до суспільства. Шкода тільки, що і господар, і його дружина, і служниця, і Сампей-кун — усі не вміють скласти мені належної ціни, але тут я нічого не вдію, і якщо вони з доброго дива спустять з мене шкуру і продадуть у майстерню сямісенів, а м’ясо покришать і віддадуть Татара-кунові на з’їжу, то для мене їхня нерозсудливість матиме фатальні наслідки. Зроду-звіку на світі не було кота, якого небо обдарувало б таким, як у мене, розумом. А тому тіло моє набирає особливої вартості. Прислів’я каже: «Береженого й Бог береже», а тому без потреби наражатися на небезпеку, аби лише похизуватися своєю перевагою — не тільки собі нашкодити, алеі йти всупереч волі неба. І лютий тигр у зоопарку живе поряд з брудною свинею, а гуси та лебеді, потрапивши живцем у руки торговця птицею, вмирають на тій же кухонній дошці, що й курчата, і кури. Коли вже ти опинився в середовищі пересічних людей, то облиш комизитися і стань посереднім котом. А як уже став рядовим котом, то доведеться ловити мишей… Отож я вирішив ловити мишей.

Кажуть, начебто між Японією і Росією останнім часом точиться війна [128]. Оскільки я кіт японський, то, природно, японофіл. Якби змога, я б організував об’єднану котячу бригаду і подався б на фронт дряпати російських солдатів. Я відчуваю такий приплив енергії, що якби мені вистачило сили волі впіймати мишу-другу, то я б залюбки ловив їх навіть уві сні. В давнину один чоловік спитав превелебного отця: «Як зробити, щоб на мене зійшло прозріння?» — «Зроби так, як кіт, коли полює на мишей», — була відповідь. «Як кіт, коли полює на мишей» означає: «Якщо наслідуватимеш кота, не схибиш». Хоч є приказка: «Жінка кмітлива, а корови продати не зуміла», — ніхто не каже: «Кіт бувалий, а ловити мишей нездалий». Тому не може бути, щоб такий розумний кіт, як я, та не впіймав миші. І не просто впіймав, а щоб вона не вирвалася з лап. І якщо досі я не вловив жодної, значить не хотів.

Весняне сонце заходило за обрій. Раз по раз крізь отвір у сьодзі вітер заносив на кухню пелюсткову заметіль; осівши на поверхні води в цебрі, пелюстки невиразно білі ли у тьмяному світлі лампи. Саме цієї ночі я вирішив вразити домашніх своїх подвигом, а тим-то мусив заздалегідь оглянути бойовище і роздивитися рельєф місцевості. Звісно, фронт не повинен бути надто широкий. З усієї території завбільшки чотири татамі одну половину татамі займає умивальних, другу — невеличкий з долівкою передпокій: звідси мандрівні торговці вином і городиною пропонують господарям свій товар. Пічка, не до пари вбогій кухні, чудова, з вишаруваним до блиску казаном з червоної міді; позаду, на відстані якихось два сяку від стіни з дерев’яними панелями — моя мисочка з черепашки морського вушка. Ближче до їдальні — буфет з тацями, чашками, мисками, горщихами; стоячи впритул з полицями, він ще більше захаращує і так вузьху кухню. Внизу стоїть ступка, з неї на мене позирає денце барильця. Поруч висить тертушка, дерев’яний товкачик, а неподалік сумно примостився гасильник. На схрещенні закіптюжених крокв стирчить дерев’яний кілок, на ньому висить великий широкий кошик. Іноді від повіву вітру він статечно хитається з боку на бік. Вам цікаво знати, навіщо висить той кошик? Коли я прийшов у цей дім, я теж не міг збагнути навіщо, а як довідався, що в ньому ховають їжу від котів, до глибини душі відчув підступну людську вдачу.

А тепер настав час подумати про тактику. Де воювати з мишами? Певна річ, там, де вони ховаютъся. Хоч би яким зручним був рельєф місцевості, та коли сам-один очікуєш ворога, а він не йде, то яка це в біса війна? Якщо готуєш позицію, передусім слід розвідати, де мишині нори. «3 якого боку їх сподіватися?» — подумавв я і, ставши посеред кухні, оглянувся. Япочувався не котом, а адміралом Тоґо. Служниця ще не повернулася з лазні. Діти давно поснули. Господар, нам’явшись коржиків в Імодзака, зачинився у кабінеті. Господиня… Що вона робить, я не знаю. Куняє, напевне, і бачить уві сні батат. Раз по раз мимо дому проїжджав рикша; як тільки затихав його тупіт, душу огортав ще більший смуток. У моєму рішенні, у душевному стані, у навколишній мертвій тиші — в усьому вчувається щось трагічне. Себе я уявляв тільки котячим адміралом Тоґо. В такому стані кожна жива істота відчуває, як з-під товщі страху пробивається своєрідна радість. А от я відкрив, що на дні тієї радості ховається неспокій. Я заздалегідь вирішив, що воюватиму з мишами до кінця, тому не турбувався про те, скільки їх набіжить. Мене тривожило інше: я не знав, звідки їх чекати. Підсумовуючи наслідки ретельного обстеження, можу сказати, що нападу мишиної зграї треба сподіватися з трьох напрямів. Якщо це будуть не миші, а пацюки, то вони, напевне, проберуться по трубі й від умивальника кинуться до пічки! В такому разі я сховаюся за гасильником і перетну їм дорогу до відступу. А може, миші вилізуть з діри, через яку зливають у риштак помиї, і, обігнувши ванну, сипонуть у кухню. Тоді я займу позицію на покришці казана і, щойно вони опиняться внизу, стрибну і виловлю з десяток. «Ще звідки можна їх сподіватися?» — подумав я й озирнувся: управому нижньому кутку дверей буфета прогризено діру, схожу иа півмісяць. «Зручний для мишей вхід і вихід», — виникла у мене підозра. Я принюхався — тхнуло мишами. Якщо вони вибіжать звідси, я, причаЇвшись за стовпом, пропущу їх, а потім з флангу — хап! «А що, як вони спустяться зі стелі?» — я глянув угору: кіптява на стелі аж виблискувала, з моєю спритністю мені не вилізти туди, ані злізти з цього перевернутого догори ногами пекла. «Навряд чи вони стрибатимуть з такої висоти?» — заспокоївся я і вирішив не пильнувати ворога на цьому напрямку. Проте ще залишалася небезпека нападу з трьох боків. Якщо миші з’являться з одного боку, самим поглядом я нажену на них страху; якщо з двох — все одно я певен, що дам раду з напасниками. Але якщо миші кинуться з трьох боків, то і я не впораюся з ними, хоча про мене ходить слава, ніби я ловлю їх інстинктивно. Однак просити допомоги в таких, як Куро рикші, - тільки зганьбити себе. Що його робити? Коли отак думаєш, що його робити, і ніщо путнє на думку не спадає, найкращий спосіб заспокоїтися — вирішити, що твої побоювання зайві. І мені захотілося думати, що нічого несподіваного не станеться. 3рештою, погляньте на людей. Хіба виключено, що наречена, з якою ви вчора побралися, сьогодніне вмре? А проте молодий не виявляє жодної тривоги і тільки знай щасливо промовляє: «Прекрасно зацвіли камелії, клянуся, будем жити разом ми повік». І не журиться він не тому, що не варто журитися. Просто скільки б не журився, а лихові не зарадиш. У моєму випадку теж немає достатніх аргументів стверджувати, що напад не почнеться водночас із трьох напрямків, але таке припущення — зручний спосіб здобути душевний спокій. Спокій потрібен усім. Я теж прагну спокою. Тому-то я і вирішив, що нападу не буде з трьох напрямків.

Однак тривога мене не покидала. «3 чого б це?» — заходився я і враз збагнув. Мене турбувало те, що я не знаходив відповіді на питання, котрий з трьох планів операції найвдаліший. Я вжив відповідних заходів на той випадок, якщо миші вийдуть з буфета; у мене був план, як зустріти їх коло ванни: я знав, чим почастувати їх біля умивальннка, але губився, коли настав час вибору одієї з цих операцій. Розповідають, ніби адмірал Тоґо вельми хвилювався, не знаючи, якою дорогою рушить балтійська ескацра — чи пройде через Цусімську протоку, чи з’виться у Цугарській протоці, чи попливе в обхід через протоку Соя. у теперішньому станія розумію його, бо схожий на його ясновельможність не тільки своїм становищем, але й душевним сум’яттям у цій винятковій обстановці.

Поки я напружував усю свою вииахідливість, діряві сьодзі відсунулися і вигулькнуло лице служниці. Я сказав «лице» не тому, що в неї немає рук чи ніг. Просто інші частин тіла не було видно в нічній темряві, і тільки лискуче обличчя впало в очі. Червоніша, ніж звичайно, після лазні, і, видно, навчена вчорашнім гірким досвідом, служниця мерщій замкнула двері до кухні. 3 кабінету долинув господарів голос: «Поклади мій кийок біля подушки». Я не розумію, навіщо прикрашати постіль кийком. Не думаю, щоб господар удавав із себе вбивцю з берегів річки Ішуй [129] або сподівався побачити химерний сон про лютого дракона. Вчора батат, сьогодні кийок, а що ж буде завтра?

Ніч тільки заходила, і миші тим часом не з’являлися. Перед великою битвою не завадило б трохи перепочити.

На кухні в господаря немає дахового вікна. Натомість у вітальні прорізана так звана фрамуга завширшки один сяку, через яку літом і зимою проникає свіже повітря. Зляканий поривом вітру, що приніс із собою безжально зірвані пелюстки вишні, я розплющив очі: напевне, у вікно соталося тьмаве світло місяця, бо на ляді погреба лежала коса тінь пічки. «Чи не проспав я часом?» — подумав я і, кілька разів стріпнувши вухами, озирнувся. У домі панувала тиша, тільки, як і вчора, на стіні цокав годинник. Час би мишам вилазити. Хотів би я знати, звідки вони з’являться.

У буфеті щось дзенькнуло. Видно, миші вже щось пожирають, спершись лапами на край тарілочки. «Он звідки вони вискочать!» — зрадів я і принишк біля отвору. Але миші і вусом не вели. Дзенькіт тарілок невдовзі стих. Натомість раз у раз чувся глухий перестук порцеляни. Ворог нишпорив за дверцятами, перед самим носом, на відстані кількох сунів від мене. Іноді дрібна мишача хода наближалася до отвору, але, миттю віддалялася і жодна миша не висувалася назовні. Нудна історія: за дверима бешкетує ворог, а ти сиди біля діри і виглядай біля моря погоди! Миші влаштували пишний бал у своєму Порт-Артурі, серед чашок і тарілок. От тупа служниця: могла б прочинити дверцята, щоб я всередину забрався!

Тепер за пічкою задеренчало моє морське вушко. «Ворог і сюди добрався!» — Я підкрався ближче: з-поміж цебер щось вибігло і, мотнувши хвостиком, зникло під умивальником. Незабаром я почув, як у ванній мідниця вдарилось об полоскальницю. «О, та вони зайшли в тил!» — і я обернувся. В ту мить на віддалі яких п’яти сунів щось здоровенне випустило пакетик із зубним порошком і шугнуло під веранду. «Утече!» Я кинувся навздогін, але за ворогом і слід прохолонув. Виявляється, ловити мишей куди важче, ніж я собі уявляв. А може, я зроду нездалий до полювання.

Заходжу до ванної — ворог вискакує з буфета, пильную буфета — вишмигне з-під умивальника, стану посеред кухні, вичікую — зчинить галас з усіх трьох боків. Хоч як обзивай такого ворога — чи то зухвальцем, чи то боягузом, — а благородним не назвеш. Я оббігав кухню не раз, не два, вкрай заморився, захекався, і все дарма. Прикро, але якщо перед тобою такий нікчемний ворог, то ніщо тобі не поможе, навіть сам адмірал Тоґо [130]. Спочатку мені не бракувало відваги, я відчув жагучу ненависть до ворога і величну красу трагічного, але незабаром, виснажений, змордований, майже сонний, я зрозумів безглуздість мого становища і сів нерухомо посеред кухні. Навіть сидячи нерухомо, лише гнівним поглядом на всі боки можна присадити такого нікчемного ворога. Я гадав стати на герць з ворогом, а він несподівано виявився таким жалюгідним! Надія на те, що війна принесе мені славу, розвіялася; лишилася тільки відраза до мишей. Коли щезла відраза, — з’явилася цілковита байдужість. А як так, то робіть, що хочете, все одно нічого путнього у вас не вийде. Я хотів спати. То був вияв найбільшого презирства. Я спатиму. Відпочивати треба навіть в облозі ворога. У розчинене вікно знову війнула пелюсткова заметіль. В ту ж мить з буфета вискочила миша, та не встиг я ухилитися, як вона кулею. прорізала повітря і вп’ялася в моє ліве вухо. Вслід за нею якась чорна тінь непомітно підкралася ззаду і повисла в мене на хвості. Я навіть не мав часу оком змигнути. Без жодної мети я машинально підстрибнув. Що було сили я спробував труснути потвору. Та, що вп’ялася у вухо, втратила рівновагу і тепер висіла перед мордою. М’який, як гумова трубка, хвіст несподівано опинився у мене в роті. «Відкушу», — подумав я і, затиснувши хвоста в роті, пометляв головою: між передніми зубами остався тільки хвіст, тіло вдарилося об стіну, обклеєну старими газетами, і відскочило на ляду. Щойно миша піднялася, я притьмом кинувся на неї, але вона, злегка черкнувшись мого носа, відбилась, як м’яч, на край полиці й присіла, підібгавши лапки. Вона дивилась на мене з полиці, а я — на неї знизу. Між нами була віддаль п’ять сяку і смуга місячного світла, схожого на широке обі, пpocтелене в повітрі. Напружившись, я спробував доскочити полиці. Передні лапи вхопилися за її край, а задні зателіпалися у повітрі. Чорна потвора, що вчепилася за хвіст, здавалось, готова була радше здохнути, ніж розлучитися з ним. Наді мною нависла небезпека. Я силкувався міцніше вхопитися передніми лапами за полицю, але за кожною спробою миша на хвості стягувала мене щоразу нижче. Ще хвилина і я впаду на землю. Ой лишенько! Я вп’явся пазурами в полицю, що та аж заскрипіла. «Так більше не можна», — і я спробував учепитися міцніше лівою лапою, але не зумів і повис на одному кігтику правої лапи. Під власним і чужим, що на хвості, тягарем я повільно сповзав униз. Потвора, яка досі мовчки стежила з полиці, тепер вирішила, що настала її черга й, цілячись прямо в лоб, каменем полетіла на мене. Кігтик утратив останню опору. Три тіла, з’єднавшись докупи, в один клубок, промайнули крізь смугу місячного світла й плюснулись на землю. Наступної миті ступка з барильцем усередині й порожній слоїк з-під варення одною грудкою ринули вниз і, по дорозі підхопивши гасильник, опинилися хто на помості, а хто в глеку з водою. Серед нічної тиші зчинилась така веремія, що мені аж у п’ятах похололо.

[128] Ідеться про російсько-японську війну 1904–1905 років

[129] Ідеться про найманого вбивцю Цзін Ке, який за намовою принца Даня мав зарубати мечем китайського імператора Ші Хуаньді з династії Цінь (246–207 рр. до н.е.)

[130] Тоґо Хейхатіро (1847–1934) — японський адмірал, командувач японського флоту під час російсько- японської війни 1904–1905 рр.