— Татара-сан, як вам не соромно?
— На вашому обличчі написано, що таки любите.
— Як це може бути написано?
— Та так… То ви анітрохи не їсте?
— Ну, трошки. Хіба не можна? Не чуже ж їм — своє.
— Ха-ха-ха, я так і думав… Справді-таки велике лихо, що вас обікрали. Тільки батат поцупили?
— Якби ж то тільки батат! Усю одежу вкрали.
— Шкода, мабуть, досить відчутна. Доведеться знову в борги залазити? Жаль, що цей кіт не собака… Господине, обов’язково заведіть собі здоровенного пса… Користі від кота, як з цапа молока. А мишей він хоч ловить?
— Ще жодної не впіймав. Він таки справді ледачий, безсоромний кіт.
— Справді, куди ж це годиться? Виженіть його мерщій. Може, я заберу його з собою, зварю та з’їм?
— Ой, Татара-сан, невже ви і котів їсте?
— Чом би й ні. Вони дуже смачні.
— Тоді ви герой.
Я давно чув, що серед сьосеїв трапляються дикуни, ладні їсти котів, але й сном-духом не відав, що й Татара-кун, завжди такий ласкавий зі мною, належить доних. Це тим більш прикро, що Татара-кун уже не сьосей, а відомий юрист, хоч недавно скінчив навчання, й обіймає не останню посаду в компанії Муцуї [124]. Що й казати, я не на жарт перелякався. Канґецу Другий своїм учинком зайвий раз підтвердив, що «У кожній людині сидить злодій», а от істину «В кожній людині сидить пожирач котів» я вперше засвоїв завдяки Татара-кунові. Кажуть: живеш — учися; навчишся — радій, але як тут радіти, коли тебе день у день підстерігають небезпеки, коли день у день треба пильнуватись. І те, що доводиться захищатися подвійним панциром хитрощів і підлості, теж наслідок життєвого досвіду, який приходить з роками. «Тим-то поміж старих важко знайти порядну людину. Можливо, для мене зараз було б найкраще опинитися в товаристві цибулі в баняку Татара-куна», — подумав я, забившись у куток, саме тоді, як в їдальню після недавньої сварки на голос Татара-куна вернувся господар.
— Сенсей, кажуть, ніби вас обікрав злодій. Що за прикра історія, — відразу напосівся Татара-кун.
— Дурень той, хто до нас заліз, — глибокодумно виголосив господар.
— Воно то так, але не дуже розумний і той, до кого залізли.
— Такі, як Татара-сан, у яких нічого поцупити, мабуть, найрозумніші,- сказала господиня, ставши цього разу на бік чоловіка.
— Та найдурніший — оцей кіт. І нема йому виправдання. Мишей не ловить, а об’являється злодій, вдає, наче й не помічає його. Сенсей, ви б не віддали цього кота мені? Він же вам ні до чого.
— Можна б віддати, але навіщо він тобі?
- 3варю і з’їм.
Від цих страхітливих слів rосподареві губи порушила неприємна посмішка людини, хворої на шлунок. Господар нічого певного не сказав і тому Татара-кун більше не наполягав. Отож з доброго дива мені пощастило.
Тут господар звернув розмову на інше.
— Та годі про кота. 3лодюга виніс усю одежу, а ти тепер мерзни.
Господар був пригнічений. Напевне, таки справді змерз. Адже до вчора він одягав два кімоно на ваті, одне поверх одного, а от сьогодні на ньому тільки сорочка з короткими рукавами й авасе [125]; до того ж господар від ранку до вечора безвилазно сидить удома, не виходить на прогулянку, тому-то його кров, якої і так обмаль, прилила до шлунка і майже не циркулює у ногах і руках.
— Сенсей, погано бути вчителем. Досить злодієві щось украсти, як одразу попадеш у скруту… Може, тепер ви передумаєте і станете комерсантом?
- І не згадуйте йому про комерсантів, він їх ненавидить, — докинула господиня. Вона, звісно, хотіла б, щоб її чоловік став комерсантом.
— Скільки років минуло, як сенсей закінчив університет?
— Цього року пішов дев’ятий, — і господиня зиркнула на чоловіка. Господар промовчав.
— Минуло вісім років, а платня та сама. Хоч би скільки ви старалися, а ніхто вас не похвалить. «Хлопця-молодця журба пойняла», — продекламував Татара-кун рядок із віршика, вивченого в школі. Господиня нічого не второпала, а тому теж промовчала.
[124] Письменник пародіює назву японської компанії «Міцуї»
[125] Аваре — кімоно на тонкій підшивці