Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— 3вичайно, я ненавиджу вчителів, але ще більше ненавиджу ділків. — Господар замислився, кого ж він усе-таки більше любить.

— Бо сенсей усіх ненавидить…

— Сенсей, певно, любить тільки господиню? — спитав нездалий на жарти Татара-кун.

— Не терплю, — почулася виразна відповідь.

Господиня ображено відвернулася, а трохи заспокоївшись, кинула погляд на чоловіка і, очевидно, маючи намір йому дошкулити, сказала:

— Вам, мабуть, і життя остогидло.

— Скорше навпаки, — байдуже відповів господар. Ну, що ти з таким удієш?

— Сенсей, якщо не будете частіше гуляти, збавите собі здоров’я… І комерсантом не завадило б вам стати. Нема нічого легшого, як збирати гроші.

— Ото ти й назбирав.

— .Яще й року не служу в компанії. А проте накопичив куди більше.

— Скільки ж ви накопичили? — запально спитала господиня.

- Єн п’ятдесят.

- Яка, власне, ваша платня? — не вгавала господиня.

— Тридцять єн. 3 них п’ять щомісяця здаю в компанію на зберігання, — будь-коли можу вибрати їх назад… Господине, може б, за свої кишенькові гроші ви придбали хоч кілька акцій столичної кільцевої трамвайної лінії? Не мине й трьох-чотирьох місяців, як у вас удвічі побільшає грошей. Важливо почати, навіть з незначної суми, а там гроші ростимуть, як на дріжджах.

— Якби нам такі гроші, крадіжка нас не злякала б.

— От чому найкраще стати комерсантом. Жаль, що й сенсей не вивчився на юриста. Працював би собі у компанії або в банку, заробляв би тепер щомісяця триста-чотириста єн… Сенсей, ви знаєте Судзукі Тодзюро, інженера?

— Еге ж, він учора сюди заходив.

— Невже? Якось я здибався з ним на одному бенкеті і зайшла мова про вас. «Невже, — каже, — ти був сьосеєм у Кусямі-куна? Я теж, — каже, — колись, як ще жили при храмі Коісікава, їв з Кусямі-куном з одного баняка. Будеш у нього, передай від мене вітання, я також незабаром заскочу».

— Кажуть, він недавно перебрався в Токіо.

— Правда ваша. Колись він працював на шахтах Кюсю, а тепер його перевели в Токіо. Чудова людина. Навіть з такими, як я, наче з друзями розмовляє… Як ви думаєте, сенсей, скільки він одержує?

— Хто його зна.

— Щомісяця дістає двісті п’ятдесят єн, на свято Бон [126] і під Новий рік йому виплачують дивіденди, отож пересічно набігає чотириста-п’ятсот єн. Якась нісенітниця: той чоловік загрібає таку купу грошей, а сенсей, знавець англійської мови, мусить десять років одягати той самий лисячий кожух [127].

— Атож, явна нісенітниця.

Навіть такий чоловік, як мій господар, — життєвий принцип якого стояти над усім, — і той дивиться на гроші, як і решта людей. Ні, він, мабуть, такий жадібний до них тому, що з біди не вилазить. Татара-кун так розхвалив вигоди, які мають комерсанти, що розмова зайшла в глухий кут. А тому він звернувся до господині:

— Господине, до вас навідується чоловік на ім’я Мідзусіма Канґецу?

— Авжеж, і досить часто.

— Що він за людина?

— Кажуть, надзвичайно вдатний до науки.

— Красень?

— Хо-хо-хо, мабуть, такий же, як Татара-сан.

[126] Бон — свято поминання вмерлих у середині серпня

[127] Автор натякає на одну хроніку, в якій згадується, що міністр Ін Пінчжун за часів китайської династії Ці (479–501 рр.) тридцять років носив той самий кожух з лисячого хутра