— Нарешті Тофу вже не витримав, кинув на прощання «до побачіння» і дав ногам знати. Потім його питають: «Якось дивно ти попрощався. Хіба у тебе на батьківщині кажуть «до побачіння»? — «Ні, кажуть «до побачення», — відповів Тофу, — але ж то заради іноземців для милозвучності я вимовив «до побачіння». Оце людина! Навіть у скрутну хвилину пам’ятає такі дрібниці.
— Ну гаразд, а що іноземці?
— Кажуть, ті аж очі витріщили, ха-ха-ха. Правда, кумедно?
— Нічого кумедного я не бачу. Потішніше, що тобі захотілося про це розповісти мені, - мовив господар і струсив попіл з цигарки. У цю мить хтось рвучко сіпонув за дзвоник на ґанку і різкий жіночий голос промовив:
— Дозвольте?
Мейтей і господар перезирнулись і вмовкли.
«Жінки у господаря — нечасті гості», — тільки подумав я, як до кімнати зайшла власниця різкого голосу, тягнучи за собою поділ подвійного крепдешинового кімоно. Років їй було, сказати б, за сорок. Над лобом з глибокими залисинами виступала, мов гребля, кучма волосся заввишки з пів-обличчя. Вузькі, як у кита, щілинки очей піднімалися аж до вилиць, наче схили обабіч дороги, прорізаної в горах. Посеред обличчя величезний ніс. Здавалося, ніс цей належав комусь іншому, але жінка вкрала його й приставила собі. Наче кам’яний ліхтар, перенесений з храму пам’яті загиблих воїнів на невеличке, всього з три цубо, подвір’я, він займав майже все обличчя і здавався недоречним. Такі носи називають закарлюченими; він наче надумав видертися вгору, але на півдорозі засоромився і вирішив повернутися назад, зігнувся і повис, немов заглядаючи в рот. Завдяки його незвичайній формі здавалося, що жінка говорить не ротом, а носом. Щоб виказати повагу до цього розкішного носа, я маю намір відтепер називати гостю Ханако [87]. Скінчивши церемонію привітання, як годиться при першому знайомстві, Ханако уважно оглянула вітальню і мовила:
— У вас чудовий будинок.
«Бреши, та не забріхуйся», — у думці проказав господар, потягуючи цигарку. Мейтей, позираючи на стелю, звернув на інше:
— Диви-но, який чудернацький візерунок. Це стеля
тече? Чи, може, текстура дощок така? — цим він натякав господареві, про що слід говорити.
- Ясна річ, вода проходить, — відповів той.
- Прекрасно, — поважно сказав Мейтей.
«Вони не мають жодного уявлення, як поводитися у товаристві», — у душі обурилась Ханако. Якусь хвилину всі троє мовчали.
— Я хотіла дещо у вас розпитати, тому й прийшла,- знову почала гостя.
— Ага, — промимрив господар.
«Так я нічого не доб’юсь», — подумала Ханако і повела далі: — Власне, я мешкаю недалеко звідси — у наріжному будинку, на протилежному боці завулка.
— У тому великому європейському будинку зі складом? Недарма там висить табличка з написом «Канеда». — Здається, нарешті господар збагнув, що йдеться про будинок Канеди і про склад Канеди. Однак поваги до пані Канеда від того не побільшало.
— Правду казати, розмовляти з вами мав би мій чоловік, але справи фірми забирають у нього стільки часу… — продовжувала Ханако. «Тепер до вас дійшло?» — читалося на її обличчі. Але господаря така новина аж ніяк не зворушила. Ба навіть навпаки, роздратувала: як для першого знайомства, Ханако занадто нецеремонно поводиться.
- І не одної фірми, а двох чи трьох… Він усюди директор, — не вгамовувалася гостя. — Та ви, мабуть, знаєте. «Невже й це його не приструнчить?» — промовляв її вигляд.
Здавна до вчених або професорів університету господар ставився майже побожно, а от, дивна річ, до ділових людей не виявляв анінайменшої поваги. Він був переконаний, що вчитель гімназії на голову вищий за будь-якого ділка. А якби й не був переконаний, то однаково не приятелював би з ділками, бо знав, що, маючи незгідливу вдачу, не зможе запобігти у них ласки. Тому-то господар анічогісінько не тямив у справах, що не стосувалися наукової сфери: не знав, хто чим зайнятий і яке місце посідає у діловому світі. А якби й знав, однаково не схиляв би у покорі й шанобі голови перед цими можновладцями.
Ханако й не думала, не гадала, що десь на білому світі, під тим самим сонцем, та живе такий дивак. Їй доводилось стикатися з людьми різних суспільних верств, але досить було сказати: «Я — дружина Канеди», — як двері до будь-якого товариства широко розчинялися перед нею. Навіть наймаєтніші й найвпливовіші люди приймали її так, як і належить приймати дружину Канеди. А що ж тоді говорити про цього запліснявілого в чотирьох стінах сенсея? Ханако анітрохи не сумнівалася, що він буде приємно вражений і навіть не запитає, чим займається її чоловік, як тільки почує, що вона мешкає у садибі на протилежному боці завулка.
— Ти знаєш, хто такий Канеда? — недбало спитав господар Мейтея.
— Ясна річ, знаю, Канеда-сан — приятель мого дядька. Недавно вони разом були на пікніку, — поважно сказав Мейтей.
— А хто ж твій дядько?
— Барон Макіяма, — ще більше споважнів Мейтей.
Господар не встиг і заперечити, як Ханако різко повернулася до Мейтея. Обличчя Мейтея, який сьогодні на звичайне кімоно з цумуґі вдягнув кімоно із заморського ситцю, залишилося незворушним.
— О, то ви пана Макіями… Ким ви йому доводитеся? Пробачте, я не знала. Мій чоловік щодня повторює: «Ми всім панові Макіямі завдячуємо», — нараз чемно заговорила вона і схилилася перед Мейтеєм у низькому поклоні.
— Що ви, що ви, — всміхнувся той.
Господар нічого не розумів і тільки мовчки спостерігав за цією сценою.
[87] По-японському «хана» — ніс, «ко» — закінчення жіночих імен