Оскілко і Болбочан (спогади): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ПЕРЕД НОВОЮ СПРОБОЮ ПЕРЕВОРОТУ

Треба зазначити, що в зв'язку з нашим сталим відходом на захід, з евакуацією Київа, Винниці, Кам'янця і нарешті Рівного створилася атмосфера надзвичайно тяжка. За Урядом їздило кілька тисяч людей, з яких більшість дуже слабо визнавалася в тогочасній політичній ситуації.

Дякуючи умовам життя в царській Росії, вони не набули в свій час ані політичного досвіду, ані політичного світогляду. Вони заздріли тим, хто, працюючи перед революцією в таємних гуртках і партіях, був бодай трохи підготовлений до політичної праці і більш-менш розбирався в питаннях, що висувало революційне життя. Були між ними й такі, що бажаючи виявити громадську активність, творили все нові та нові партії, самі не знаючи, чим одна з цих партій відріжнялася від іншої. Деякі з цих партій нараховували лише кілька десятків членів, але хотіли відогравати якусь ролю в державному житті. Все це були здебільшого молоді люди, що виставляли себе великими патріотами-націоналістами, але уникали йти до війська, щоб боротися за державну ідею. Критикуючи Уряд, вони кричали про необхідність «твердої влади»; але при найменшім виявленню «твердої влади» супроти них підіймали ґвалт, обвинувачуючи Уряд в порушенні основ демократичності.

Гірше всього було те, що за Урядом їздило чимало осіб, що до 1917 р. ще не вважали себе українцями; українська справа була їм чужа; вони приліпилися до українських державних установ тільки ради того, щоб врятуватися від большевиків. Як та глина часом налипне на чоботи і перешкоджає людині рухатися, так і ці люди обліпили наші державні установи, утруднюючи їхню працю, примушуючи витрачати час на дрібниці і створюючи паніку при найменшій небезпеці.

Не дуже добра атмосфера була й серед військових, особливо серед старшин. Правда, політиканства там було значно менше, за те «малоросів», що лише вчора стали визнавати себе українцями, було чимало; були й росіяни, що пішли в українську армію цілком випадково і чекали лише слушного часу, щоб перейти до якої-небудь російської добровольчеської формації.

Не дивно, що дисципліна стояла не дуже високо; самочинні реквізиції, захоплення державного майна були на порядку денному; наприклад, от. Віденко захоплював цукор і спирт; його козаки п'янствували, а на фронт не йшли. От. Самосенко (соц. — сам.) не виконав бойового наказу, самовільно відвів свою бриґаду з фронту в глибоке запілля. Особлива слідча комісія Ковенка (соц. — сам.) при евакуації з Київа самовільно захопила два паротяги, ще й вибила шомполами машиніста без всякої вини з його боку, що затримало загальну евакуацію з Київа.

В окремих, правда, небагатьох випадках свавілля доходило до самодурства: деякі отаманчики і старшини давали шомполів кожному, хто ставився проти їхнього свавілля, і навіть взаємно один одному; загрожували шомполами або револьверами державним контрольорам; вимога справоздань з одержаних ними грошей була для них «причіпкою»; дехто з них допускався продажу інтендантського майна, полкових коней і т. п. Були й такі, що провадили шпигунську працю на користь большевиків, поляків або денікінців і вели розкладову пропаґанду.

Щоб покласти край всім цим неґативним явищам, а головне, щоб боротися з впливом ворожих аґентів, було видано закон про державних інспекторів у війську (Закон 13 травня 1919), а в додаток до нього було видано «Положення про Державний Інспекторат» («Вісник Державних Законів У. Н. Р.», 1919–1921, ст. 171); а головний державний інспектор В. Кедровський видав до того ще окрему інструкцію, що детально розглядала права й обов'язки інспекторів; цю інструкцію В. Кедровський наводить повністю в своїй статті: «1919 рік» («Свобода», 20 і 21 серпня 1929).

Параграф 6 «Положення про Державний Інспекторат» говорив: «Завданням Державного Інспекторату є:

а) Стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів центральної військової влади, перестерігати і в пні винищувати демаґоґічність, саботаж, розпусту, п'янство, мародерство, грабіжництво та недбале відношення до служби, а також за тим, щоб не було господарських зловживань в частинах та інституціях.

б) Стежити за політичним настроєм козаків і старшин Про весь ворожий та непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників; в крайньому випадку ворожий та непевний елемент інспектор може негайно усунути з армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство і Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення, інспектор попадає під відповідальність по закону 26 січня про надзвичайні суди» («Вістн. Держ. Законів У. Н. Р.», ст. 171; або І. Мазепа: «Україна в огні і бурі революції», Прага 1942 ст 198).

Заведення інспектури дуже сприяло оздоровленню атмосфери в нашій армії, але викликало велике незадоволення серед тих, кому це оздоровлення було не до смаку. Особливо гостру агітацію проти інспектури повели таємні аґенти й сторонники большевиків, поляків та денікінців, кричучи, нібито діяльність інспекторів вносить дезорґанізацію в військо. Це була очевидна неправда, бо ні закон, ні положення, ні інструкція не давали права інспекторам робити які б то не було розпорядження, операційні чи адміністративні.

Дуже агітували проти інспектури й ті праві елементи, що й після оскілковщини не кидали надії усунути тодішній Уряд та Голову Директорії С. Петлюру.

Головою Директорії вони хотіли зробити д-ра Є. Петрушевича, а Головним Отаманом — П. Болбочана. Соц. — самостійники, хлібороби-демократи та деякі ооц. — федералісти після оскілковщини повтікали до Станиславова, до речі, не поздававши великих державних грошей, що були в них на руках. Підтримуючи там сталі зносини з галицькими ґенеральними секретарями та з тодішнім президентом Укр. Нац. Ради Галичини д-ром Є. Петрушевичем, вони постійно підбурювали їх проти Наддніпрянського Уряду, розпускаючи про нього ріжні провокаційні чутки, як от нібито він хоче арештувати галицьких ґенеральних секретарів, або нібито він хоче порозумітися з совєтською владою. Нічого й казати, що окремих міністрів, а також і С. Петлюру вони малювали як людей абсолютно до нічого не здібних.

До Уряду стали доходити відомості, що в Станиславові відбуваються наради представників цих партій, і що на них бувають присутніми, правда більше з метою інформаційною, відпоручники Генерального Секретаріяту Галичини. Нарешті Уряд одержав відомості про те, що та цих нарадах вже запала ухвала зробити переворот і усунути Уряд насильно.

В червні 1919 року становище Армії УНР було надзвичайно тяжке. Брак зброї та муніції, неможливість налагодити якслід постачання, а до того ще непевність багатьох старшин, що майже відверто тягли до Денікіна, та чинність совєтських агентів, які намагалися за всяку ціну спровокувати заколот, робили становище надзвичайно напруженим, і повторення авантури, подібної до замаху Оскілка, могло спричинитися до повного розкладу Армії, а разом і до остаточного упадку української державності.

Поважність становища була зрозуміла для всіх, за вийнятком деяких правих діячів, які або не хотіли зрозуміти, що доля української державності поставлена на останню карту, або вважали демократію гіршим ворогом ніж Москву.

Як Головний Отаман так і Уряд були свідомі поважності становища, але не зважаючи на явну розкладову діяльність правих, утримувалися від застосовання гострих заходів та намагалися толерантністю створити з них льояльну опозицію.

Ця толерантність уряду йшла так далеко, що він вирішив «забути» стару справу Болбочана, звільнити його від вини та кари і навіть дати йому нове та ще й високе призначення.

Тут треба підкреслити, що цей акт не був викликаний потребою в послугах Болбочана і в жадному випадку не був признанням його здібностей. Опінія як Уряду так і Головного Командування що до нього була твердо встановлена після усунення його від командування та віддання під суд за підозрілий відступ, що межував з відвертою зрадою. Вже відбулася постанова Уряду про посилку Болбочана до Італії, вже й Директорія затвердила цю постанову, вже були видані потрібні посвідки та гроші на дорогу. Болбочан був дуже задоволений, що від'їздить закордон; обіцяв виконати доручення як найліпше. Але… як потім розповідав мені та генералу Осецькому сам П. Болбочан, з'явився С. Шемет і переконав його використати посвідку як доказ реабілітації і самовільно переняти на себе командування Запорізькою групою.

Тут я мушу спинитися на особі інж. С. Шемета. Я знав його ще з ґімназіяльних часів як людину інтеліґентну, чесну і національно свідому, але, на жаль, він зовсім не був підготовлений до політичної роботи. Він охоче брався за ту чи іншу політичну акцію, але вона звичайно кінчалася повним неуспіхом. Він не вмів і не хотів рахуватися з умовами революційного життя; тому то й всі його пляни не мали під собою грунту. Він був одним з організаторів української хліборобсько-демократичної партії (1917 р.); 1918 року він багато спричинився до проголошення ген. П. Скоропадського гетьманом, але він не мав ні найменшого впливу на політику гетьманського Уряду. В 1919 р. він був головою ЦК партії хліборобів-демократів (див. його підпис під резолюцією бюра цієї партії в книзі О. Доценка: «Літопис Української Революції», Львів, 1924, т. 2, кн. 5, ст. 92). В році 1919 він виявляє надзвичайну рухливість; його можна бачити при штабі армії Болбочана, потім в Одесі, далі у Варшаві, в Станиславові, в Проскурові. До Проскурова він приїхав нібито в справах Укр. Черв. Хреста, а в дійсності з політичною метою.

Можна думати, що й під час виступу от. Оскілка С. Шемет був у Варшаві і співпрацював з Курдиновським, якого К. Мапієвич (міністер закорд. справ в кабінеті Остапенка) післав з Одеси до Варшави з дуже неясними дорученнями. Цей Курдиновський, живучи у Варшаві, весь час підтримував жваві стосунки з польським урядом і вів політику, шкідливу для нашої держави. В перших числах квітня 1919 р., себто перед виступом Оскілка, у Варшаві було складено список нового кабінету для України; в ньому, між іншим, були К. Маціевич і С. Шемет; останній як міністер земельних справ (О. Доценко: «Літ. Укр. Рев.», 1924, т. 2, кн. 4, ст. 65).

Зі спогадів Є. Коновальця видно, що д-р Л. Цегельський, користуючися приїздом його до Станиславова в травні 1919 р., улаштував його побачення з Болбочаном. При побаченню присутніми були теж Л. Цегельський і С. Шемет. В розмові Є. Коновальця між іншим запитали про становище Січових Стрільців на випадок, коли б от. Болбочан повернув до командували Запорізьким Корпусом. «Я (пише Коновалець) відповів, що ця справа взагалі не торкається Січ. Стрільців, але я особисто повітав би от. Болбочана за його поворот до активної праці на Україні, якщо це буде за згодою Головного Командування» (розсґр. Є. Коновальця). З початку червня С. Шемет відвідав Є. Коновальця в Тернополі, де був тоді штаб Корпусу С. С, нарікав на тодішній політичний режим, натякав на потребу якоїсь зміни в ньому, а врешті спитав, як би Є. Коновалець поставився до переняття Болбочаном командування в Запорізькому Корпусі. Є. Коновалець відповів, що «годі сподіватися, щоб сталося це леґально, по згоді з Гол. Командуванням, — а всі інші заходи в цім напрямку привели би до нової авантури, котра знову відбилася б деморалізуючо на фронті» («Воля», 1921, ст. 130, 131).

Приблизно в той же час (в кінці травня або з початку червня 1919 р.) С. Шемет відвідав і мене; він доводив мені, що С. Петлюра цілковито не надається на Головного Отамана і вимагав від мене переконати С. Петлюру, щоб він добровільно зрікся свого становища. Коли ж я поставив йому питання, хто на його думку має заступити С. Петлюру, то він почав вихваляти мені П. Болбочана як чудового орґанізатора і стратеґа та енерґійну людину. Тоді я зазначив йому, що ця кандидатура ні в якім разі не може обговорюватися серйозно, з огляду на минуле Болбочана, в якому він не виявив ані орґанізаторського, ані стратегічного, ані політичного хисту. Разом з тим я вказав йому на те, що призначення Болбочана означало б знову поворот направо в нашій внутрішній політиці і привело б до ще гірших наслідків, ніж привела політика кабінету Остапенка: наше військо почало б розбігатися. З тим С. Шемет і пішов.

Скоро після цього відвідав мене К. Мацієвич. Свою розмову він почав з надзвичайно гострої критики С. Петлюри, малюючи його як цілковиту бездарність, людину без досвіду, невійськову, без стажу, без характеру і т. д. Я перебив його запитом: «А на місце Петлюри маємо поставити Болбочана?» Маціевича цей запит дуже заскочив і він зразу збавив тону, а я дав йому ті самі пояснення, що перед тим давав С. Шемету.

С. Шемет, К. Мацієвич і їхні однодумці — хлібороби-демократи та соціялісти-федералісти — провадили агітацію не тільки серед урядовців, а й серед військових. В наслідок цієї агітації полковники 2-ої Пішої Запорізької дивізії подали державному інспектору Запорізької групи Гавришку заяву, в якій між іншим стояло: «.. від Уряду У. Н. Р рішуче вимагаємо, аби на нашу групу був негайно призначений от. Болбочан — людина чисто військова». Заяву підписали отаман дивізії і полковники: Дяченко, Мальцев, Дубовий, Пирогів, Троцький, Цирюльник (С. Шемет: «Полк. П. Болбочан», «Хліб. Україна», кн. 4, ст. 230).

ВИСТУП П. БОЛБОЧАНА

С. Шемет в своїх спогадах пише, що «випадково» опинився в Проскурові; «випадково» спинився в тім самім готелю, що й Болбочан.

В Проскурові Болбочан і Шемет пробули кілька днів, ведучи агітацію серед старшин. М. Середа описує таку ідилію зустрічі Болбочана з старшинами колишнього свойого корпусу: «Випили по чарці, по другій, згадали минулі події, поплакали… випили ще, по чарці, і далі старшини запросили його залишитися при Корпусі». Болбочан легко на це пристав.

Державний інспектор Гавришко, замість того щоб попередити авантуру, став по стороні Болбочана і видав цілком незаконий наказ про усунення В. Сальського, тодішнього команданта Запорізької Групи, а на його місце призначив Болбочана.