Оскілко і Болбочан (спогади): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після невдалої спроби от. Оскілка зробити переворот його однодумці, що перебували в Галичині, вели аґітацію проти Уряду і підготовляли нову авантюру з метою поставити Головним Отаманом замість С. Петлюри полк. П. Болбочана. В той час з Румунії прибували частини Запорізького Корпусу, що перейшов був туди з Херсонщини, і прихильники Болбочана вели аґітацію за те, щоб вояки Запорізького Корпусу поставили Урядові вимогу призначити комендантом корпусу П. Болбочана. Одначе ця агітація не мала жадного успіху, бо і старшини і козаки корпусу виявили досить свідомості і дисциплінованості і заявили, що це — справа Уряду призначити того чи іншого команданта.

Хто ж був П. Болбочан?

Коли весною 1918 року німецька армія вступила на Україну і Центральна Рада повернулася з Житомиру до Києва, то разом з німецькими частинами, здебільшого поперед них, йшли частини українські, що були сформовані Центр. Радою. Найбільшою частиною була так звана бриґада Натієва; начальником її був грузин Натієв, а начальником його штабу — П. Болбочан.

Большевицьке військо відступало майже без бою. Дуже прихильний до Болбочана С. Шемет признає, що від Київа до Ромодану боїв не було. Як він пише, з Київа до Полтави серйозний бій був за вузлову залізничну станцію Ромодан. Боєві операції тяглися тут цілий тиждень з 14 до 21 березня (н. е.). В останній день приймала участь і німецька артилерія (С. Щемет: «Полковник Петро Болбочан», «Хліборобська Україна» 1922-23, кн. 4, ст. 205). Очевидно, німецька артилерія і рішила бій. Опріч того, як відомо, німецьке військо обійшло большевиків з півночі, наступаючи з Лохвиці на Гадяч. Це й примусило большевиків залишити ст. Ромодан. Полтава була занята 30 березня (н. с.) українською бриґадою разом з німецькою кінною дивізією.

Соціялісти-самостійники та представники інших правих партій робили з того велику рекляму для Болбочана, називаючи його геніяльним стратегом, хоч, як бачимо, він до цього часу ще нічим не визначився.

Я був в той час на селі і чув, як селяни сприймали ці події: «Йдуть німці, а поперед них — петлюрівські гайдамаки». "Отже, про Болбочана або Натієва і не згадувалося, а українське військо вважалося петлюрівськими гайдамаками; хоч Петлюра в той час стояв на чолі лише невеликого Гайдамацького загону, але зате активність цього загону, а тому й популярність С. Петлюри, була дуже велика. Праві партії якраз тому й висовували Болбочана, щоб зменшити популярність С. Петлюри.

В 1918 р., після "гетьманського перевороту, П. Болбочан заявив себе льояльним до гетьмана, був підвищений у полковники і командував 2-м Запорізьким полком.

В кінці 1918 року, коли Директорія розпочала повстання проти гетьмана, Болбочан став на бік Директорії і був призначений головним командантом на Лівобережній Україні. (Р. С: «Осінь 1918 р. на Харківщині», «Літопис Червоної Калини», 1930, III, ст. 9).

Коли гетьман зрікся влади і війська Директорії вступили до Київа, большевики зараз же розпочали військові операції проти України, і Болбочан почав одержувати значні поповнення для своєї армії, щоб міг дати одсіч большевицькому війську, що наступало з Курщини. Військовим міністром був тоді соц. — сам. от. Греків, а поповненням військових частин завідував от. Шаповал; вони обидва виявили велику увагу до Болбочана, надсилаючи йому особливо багато вояків, т. щ. Болбочан опинився на чолі великої армії, яку обчислювали на 200.000 вояків.

Проте рішучих боїв з большевиками не було, і Болбочан, не зробивши спроби спинити большевиків, відступив від Білгорода на Харків, і навіть Харків був залишений без бою 7 січня 1919 року; большевицьке військо вступило до Харкова аж на 3-ій день після залишення його українцями; при цім частина нашої армії відійшла в напрямку на Полтаву, а частина — чомусь на Лозову-Славянськ.

Досить подивитися на мапу, щоб побачити всю стратегічну недоцільність відходу на Лозову. Як подає С. Шемет («Полк. П. Болбочан» «Хліб. Україна», кн. IV, 1922-23, ст. 221), Болбочан в своїй доповіді Головному Отаману від 10-го січня 1919 пояснював відхід на Лозову так: «Мій путь відходу на Полтаву, а частина піде на Лозову — Катеринослав. Полтаву утримати своїми силами буде важко». А далі (там же, ст. 222): «Лозовська група буде прориватися на Павлоград на з'єднання з отаманом Гулієм». Тут іде мова чи не про от. Гулого-Гуленка, що був тоді командантом Катеринославського Коша (І. Мазепа: «Україна в огні і бурі революції», 1942 р. ст. 61); але з Лозової він жадної допомоги не одержав; замість того 23-го січня з Харкова прийшло большевицьке військо і Гулий мусів залишити Катеринослав (там же, ст. 65). З цієї доповіді Болбочана видно, що він вже тоді вирішив залишити й Полтаву без бою. Та як би він думав ставити опір большевикам між Харковом і Полтавою, то не ослабляв би себе, посилаючи частину своєї армії на Лозову-Катерино-слав. Справді ж відхід на Лозову слід пояснити тим, що в штабі Болбочана було багато російських старшин, що мали великий вплив на нього: відходячи на Лозову, частини наближалися до Дону, де тоді формувалося ядро російського добровольчеського відпору, метою якого була відбудова монархічної Росії.

Російський дух був не тільки в штабі Болбочана, в його ближчому оточенні, а й серед старшинського складу багатьох частин. Яке враження мусіло робити на козака, що боровся за Україну, коли він, входячи до кімнати, де були старшини, чув там московську мову? Мій двоюрідний брат, полковник В. Мартос, розповідав мені, що в його частині майже всі старшини не тільки розмовляли по-московськи, а взагалі нічого спільного з українським визвольним рухом не мали. Перед відходом з Харкова команда його частини зробила серед старшин свого роду анкету: кожному старшині було запропоновано висловити свою думку про те, куди мас відійти частина з Харкова: чи на Полтаву в складі української армії, чи на Лозову на сполучення з добровольцями. Кожен мав розписатися у відповідному стовбці. Коли В. Мартос розписувався у тому стовбці, що був за відхід на Полтаву, то помітив, що тут він розписується першим; всі перед ним розписалися за відхід на Лозову. Коли на другий день В. Мартос пішов до штабної канцелярії, то вона була вже зачинена. Скоро до канцелярії підійшов один старшина, теж українець, що розписався за відхід на Полтаву; від нього він довідався, що їхня частина вже відійшла на Лозову, і що про відхід командування не повідомило тих, що розписалися на відхід на Полтаву.

ЗРАДА П. БОЛБОЧАНА

Також і Полтава віддана була майже без бою. Моя дружина в той час була в Полтаві. Коли по місті почали ходити чутки про наближення большевиків, вона пішла в штаб Болбочана, але там її запевнили, що ніякої загрози немає. Коли ж вона пішла на другий день, то вже в штабі не знайшла нікого: всі виїхали на Кременчук, залишивши лише невелику залогу. Але большевики були ще десь далеко, і вона ще змогла від'їхати з Полтави до Київа потягом.

Армія Болбочана в разі неможливості утримати Полтаву повинна була відходити з боєм в напрямку на Ромодан, захищаючи таким чином Київ, де перебував Уряд, і підтримуючи звязок з частинами, що стояли в районі Бахмача і захищали Україну з півночи. Але Болбочан відступив з Полтави на Кременчук і навіть почав переводити звід-там військо на станцію Знаменка. Таким чином він відкрив большевикам дорогу не тільки на Катеринослав, а й на Київ і відірвався від тих частин, що стояли на півночі. Коли б він був задержався хоч би в Кобеляках, то міг би загрожувати большевицькому фланґу; але він просто покинув фронт з усією своєю армією. Це й примусило головне командування позбавити Болбочана командування, дати наказ про його арешт і віддати під суд. 22 січня в 5 год. ранку курінний 3-го Пішого Гайдамацького полку арештував його з прибічниками в його вагоні на ст. Кременчук на підставі телеграфного наказу головного командування.

Часто доводиться чути запитання: «В чім полягала зрада Болбочана? За що його заарештували перший раз?» Хоч я й не військовий, але гадаю, інр можу дати відповідь. Зрада Болбочана полягала в тім, що він:

1. здав Харків без бою;

2. відійшов з Харкова через Полтаву-Кременчук на Знаменку, не ставлячи большевикам належного опору. Його армія, по виразу мемуаристів, «котилася» (по залізниці) і від Бєлгороду докотилася за 16 днів аж до Знаменки.

3. допустив відхід деяких частин на Лозову на сполучення з добровольчеською армією, з якою ми були у ворожих стосунках;

4. вів якісь таємні зносини з донським атаманом ген. Красновим в той час, як на Дону російські генерали формували добровольчеську армію для відбудови царської Росії;

5. не виконав бойового наказу захищати залізницю Полтава-Київ і ввесь східній фронт;

6. залишив самовільно фронт, відійшовши за Дніпро;

7. відходячи з Харківщини та Полтавщини, самовільно позахоплював повітові скарбниці і запаси цукру.

За це все П. Болбочана мав судити військовий суд, але соціялісти-самостійники — військовий міні стер Греків і член Директорії О. Андрієвський — взяли його під свій захист.

«Українське Слово» (Берлін 1921, ч. 46) в редакційній статті подавало, нібито «__________ Болбочана потримано більш трьох місяців у вязниці і — розстріляно». Таке викривлення фактів «Українським Словом» тим більше дивне, що в тому ж самому числі його подається матеріял, з якого видно, що Болбочан сидів під арештом не у вязниці, а в готелю «Континенталь» від 24 до 31 січня включно, себто лише тиждень, а не три місяці.

В дійсності ж перебіг цієї справи Болбочана був такий:

В кінці січня 1919 року привезено до Київа арештованого от. Болбочана, а з ним полк. Гейденрейха і полк. Селіванського (обидва — росіяни) і передано київському командантові Є. Коновальцю. Той передав Гейденрейха і Селіванського до Головної Вартівні, а Болбочана примістив у гот. «Континенталь», де жили Петлюра, Греків та інші (Петлюра — в кімнаті ч. 21, а Болбочан — ч. 22). Коновалець пояснює, що зробив так, «пам'ятаючи ролю Болбочана у протигетьманськім повстанні та вважаючи на його високу посаду» (Є. Коновалець: «Зі споминів», «Воля», Відень, 1921, ч. 3–5, ст. 130). Таким чином Болбочан був фактично лише під домашнім арештом.

Над Болбочаном і його помічниками було заведено слідство; справу Болбочана мала розглядати Верховна Слідча Комісія при Директорії. Але через 4 дні вже почалася евакуація Київа, бо болыневицьке військо використало ту обставину, що Болбочан відкрив фронт, і вже наближалося до Київа; наші резерви спинили його вже на ст. Гребінка; та й Північна Група, з огляду на те, що. з відходом Болбочана на Кременчук її правий фланг залишився без захисту, була змушена залишити Бахмач і Борзну і з боєм помалу відходила через Ніжин на Київ. Тоді Є. Коновалець вивіз Болбочана у сальон-вагоні до Станиславова. Там Болбочан жив зовсім вільно, давши словесну обіцянку не виїздити з Галичини. Є. Коновалець пояснює, що зробив так для того, «щоб оминути евентуальних самочинних виступів проти от. Болбочана». (там же, ст. 130). Справді обурення проти Болбочана серед військових було тоді дуже велике.

Виникає питання: Чому Болбочана не вивезли до Винниці, як то зробили з заарештованими гетьманськими міністрами? На що аж у Станиславів, куди наша влада фактично не сягала з огляду на «окремішність» Галичини. Відповідь проста: В цей спосіб фактично було припинено слідство і Болбочана було врятовано від суду. Причина цього — слабість Директорії і коаліційного кабінету міністрів; в складі обох були соц. — самостійники, а решта партій не бажала з ними поривати, щоб не порушити єдиного національного фронту. Болбочан, здається, формально не належав до партії соц. — самостійників, але вони так само як і хлібороби-де-мократи і хлібороби-державники вважали його своїм прихильником і ввесь час підтримували його всіма способами.

Болбочан жив у Станиславові дуже вигідно, в найліпшому готелю, витрачаючи величезні гроші. Коли я пізніше приїхав до Станиславова, то прем'єр ЗОУНР С. Голубович скаржився мені на негативний вплив розкішного життя Болбочана на галицьких старшин, що діставали порівнюючи скромне утримання і не могли дозволити собі навіть частинно того, що дозволяв собі «заарештований» Болбочан, що, обідаючи в товаристві кількох прибічників у найліпшому ресторані, платив за обід по 200 австр. кор. в той час як наші міністри платили в тому ж ресторані по 12–14 корон.