Оскілко і Болбочан (спогади): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Згодом принесли нам обід. Ми думали, що після обіду хтось прийде до нас від Оскілка; коли ж ніхто не приходив, лише перемінили вартових, то ми почали вимагати, щоб до нас прийшов хтось з начальників і пояснив нам, чого нас тут держать і доки держатимуть під вартою. Пізніше мені довелося чути, що Оскілко хотів кудись нас вивезти, але проти цього поставилися його ж таки старшини.

Як розповідав мені тодішній міністр нар. господ, проф. Л. Шрамченко, він і міністер освіти А. Крушельницький в ту ніч арештовані не були; коло 9-ої години ранку Є. Архипенко запросив їх через післанця на засідання «ради міністрів»; але вони відмовилися піти, заявивши, що підуть на засідання лише на» запрошення прем'єр-міністра Б. Мартоса. Коли ж через якійсь час вони вийшли на вулицю, то їх було заарештовано і допроваджено до штабу Оскілка на станцію Рівне. Одначе там зустрів їх Мацюк і заявив, що арештувати їх він не може (чи не хоче): це було вже після розкидання з літака відозви Головного Отамана.

На їхнє бажання от. Оскілко приняв їх у своєму сальон-вагоні, що стояв тут же. А. Крушельницький говорив стримано, а Л. Шрамченко просто напав на Оскілка досить різко і рішуче, що він, молодий хлопець, не розуміє, що він наробив, і поставив вимогу негайно звільнити арештованих міністрів. Оскілко «зі сльозами на очах» сказав, що він вже нічого зробити не може, що пізно вже щось міняти. На вимогу Л. Шрамченка Оскілко дав дозвіл на побачення з арештованими і вони оба справді заходили в вагон, де ми сиділи, і розповіли нам про безвислідність своїх переговорів.

Коли вони верталися додому, то було вже темно; провожатий старшина допровадив їх лише до першої вулиці, бо саме місто Рівне було вже в руках війська, висланого С. Петлюрою.

Ми сиділи у вагоні; обговорили всі справи; хоч становище було драматичне, ніхто не падав на дусі! Але ми не могли виявити ніякої активності, бо не могли вийти з вагону: і в вагоні, на дверях, і коло вагону стояли вартові. Пізніше виявилося, що Оскілко та його однодумці, побачивши, що їхнє діло програне, просто повтікали, а комендант ст. Рівне, не одержуючи ні від кого наказу, не знав що йому робити.

Десь біля десятої години ми вирішили лягати спати; я вже був і заснув, коли це мене збудили постріли і якісь викрики. Щоб це могло бути? Хтось вскакує в наш вагон з криком: «Де міністр Лівицький?» А Лівицький на те відзивається з гумором: «Чогож непримінно Лівицький? Тут є багато інших». Виявилося, що це урядовці з міністерств вночі напали на ст. Рівне, щоб нас звільнити; а в наш вагон вскочив якраз урядовець з канцелярії А. Лівицького.

Так безславно закінчилася жалюгідна авантура Оскілка.

Ми вийшли з вагону, забрали зброю у вартових і пішли на двірець, але там вже не було нікого: штаб Оскілка розбігся. Десь перед світанком на станцію приїхав С. Петлюра, викликав вартову сотню, що охороняла штаб Оскілка, і в короткій промові пояснив їй вчинок Оскілка.

Деякі цікаві подробиці цієї події подає В. Кедровський в статті: «1919 рік» («Свобода», Джерзі Сіті, 16. 8. 1929).

Є. Коновалець у своїх спогадах («Воля», Відень 1921, ч. 3–5, стор. 131) згадує також «про злощасний оскілковський переворот і незавидну ролю в йому С. Андрієвського та галичан: Л. Цегельського, Біберовича, Гемпеля і інших». Тут певне друкарська помилка: мова йде, мабуть, про члена Директорії Опанаса Андрієвського.

ПІСЛЯ «ПЕРЕВОРОТУ»

Вранці 30.4 ми були вже в урядах; праця в міністерствах відновилася і провадилася в повному порядку, наче нічого і не сталося.

В той же день відбулося засідання Ради Міністрів; на ньому довго обговорювалася справа Оскілка і інших учасників перевороту. Були відомості, що вони переховуються в Рівному; можно було б їх заарештувати; але тоді їх треба було б передати військовому суду, а той, безперечно, присудив би їх до смертної кари. Ми цього не хотіли, тому знайшли такий вихід: заочно позбавили їх всіх прав і оголосили це до загального відома; через кілька день В. Оскілко, Мацюк, Гемпель утікли до Польщі. 8-го травня 1919 року вони були вже в Кельцах («Воля», Відень, 1921, том II, ч. 2, стор. 96).. Втікли також О. Макаренко і П. Шапула, але, здасться, не до Польщі, а до Галичини.

Втеча перших трьох до Польщі дуже характерна; її треба поставити в зв'язок з тим, що в день спроби В. Оскілка зробити переворот польське військо заняло Луцьк; а перед тим з літака було розкидано відозви, де закликалося мешканців Луцька і гарнізон не робити спротиву, мотивуючи тим, що Оскілко арештував Уряд і перебрав владу на себе, а він, мовляв, співпрацює з поляками.

Начальник постачання Північної Групи полковник Козубський не втік і в порядку передав справи Желіховському. Не втік також і Є. Архипенко, що здається грав ролю оскілкового прем'єр-міністра; він був арештований і просидів під арештом кілька тижнів. Пізніше Рада Міністрів обговорювала питання про те, що зробити з Є. Архипенком. Всі визнавали необхідність покарати його за участь в оскілковській авантурі, але, з огляду на те, що ця участь не була дуже активною, погоджувалися, що й кара не повинна бути дуже тяжкою. Кінець-кінцем Рада Міністрів ухвалила справу його припинити. Є. Архипенко був випущений з-під арешту і справу його «забули».

1-го травня відбулася велика маніфестація перед будинком Ради Міністрів. Величезний натовп урядовців, військових та мешканців м. Рівного висловлював свою прихильність Уряду. Я й міністр праці О. Безпалко промовляли до натовпу з балкону; наші промови викликали бурю оплесків і покриків: «Слава!».

Але ми не могли перемогти наслідків оскілкової авантури: Луцьк залишився в руках у поляків, боєздатність Північної Групи через осшлківеьку акцію знизилася; ми мусили залишити Рівне, а в скорому часі навіть переїхати на територію Галичини, де й перебували у вагонах, пересовуючися поступово через Броди — Золочів — Тернопіль. Наше військо займало лише частину повіту на схід від Збруча, спираючися на Збруч.

Пізніше в партії соц. — самостійників виникли якісь тертя, так що В. Оскілко й Й. Мацюк мусіли виступити з партії. В журналі «Воля» («Воля», Відень, 1921, том І, ч. З, стор. 158–159) надруковано заяву групи соц. — самостійників з дня 4. 1. 1921, за підписами Й. Мацюка, як секретаря партії, і В. Оскілка, де згадується, що в справі виступу Оскілка є «дві постанови ЦК партії с-с, після яких от. Оскілко, як член партії, мусів доконати військово-політичного перевороту проти кабінету Мартоса».

В цій самій заяві говориться також про розкол в партії соц. — сам.: Мацюк і Оскілко утворили окрему групу, заперечували О. Макаренкові право виступати іменем партії і домагалися прийняти їх до складу Всеукраїнської Національної Ради, але безуспішно («Воля», 1921, том II. ч. 2, стор. 94–95).

Всеукраїнська Національна Рада, як відомо, утворилася у Відні в 1920 році з представників правих партій Наддніпрянщини і Галичини і заняла опозиційне становище супроти Директорії УНР, а особливо супроти С. Петлюри, головно в зв'язку з заявою про «незаінтересованість» уряду Директорії в справах Галичини.

Українські соц. — сам. користалися у Всеукраїнській Національній Раді чималим впливом, так що на пропозицію О. Макаренка на переговори в Париж Рада вислала от. Грекова (кол. Начального Вождя Галицької Армії) і Кривецького (керівника міністерства фінансів в уряді Остапенка), обидва — члени партії соц. — сам.

В тій же «Волі» (1921, квітень, стор. 149) надруковано цікавий документ, що стосується політики українських соц. — сам.: «Деклярація» представників «українських партій і організацій» (яких?), де після різкого виступу проти «Уряду Отамана Петлюри» (точка 1 та 2) та вислову симпатії до польської держави (т. 4, 5, 6) деклярується: «з огляду на те, що справа Східньої Галичини є внутрішньою справою польської Республіки, Національний Український Уряд визнає в цьому питанню своє повне незаінтересування» (т. 7).

Цю «Деклярацію» підписали 4. 3. 1921 ген. Греків, Опанас Андрієвський, О. Макаренко. Чи не з цією декляраціею мали їхати до Парижу Греків і Кривецький? Після опубліковання цієї деклярації галичани виступили з Всеукраїнської Нац. Ради і сама Рада припинила існування.

Цією ганебною подією закінчується чинність партії соціялістів-самостійників; потім про неї вже не чути. Не чути і про її видних членів, як от О. Макаренко, Симонів (держ. контрольор в уряді Чеховського), І. Липа (міністр віросповідань в уряді Остапенка), ні про от. Грекова. Не виявили вони себе ні на політичному, ні на громадському, ні на культурному полі.

Кривецький провадив їдальню в Ужгороді, О. Андрієвський був професором Укр. Вільного Університету в Празі, але мусів виступити з нього після несмачного конфлікту.

На спільному засіданні Правничого факультету Укр. Вільн. Університету й Правничого Товариства в Празі (р. 1934) кол. член Директорії проф. Оп. Андрієвський признався, що він тоді із Станиславова дав був наказ от. Оскілкові розстріляти всіх міністрів.

Оскілко і Мацюк, як відомо, закінчили свою «політичну» діяльність на Волині, де, як кажуть, виконували якісь доручення поляків. Оскілка хтось застрілив, як дехто каже, з заздрощів, а як інші кажуть, — за його працю для поляків. Безславний кінець!

В. Кедровський у своїх спогадах («Свобода», серпень 1929 р.) згадує, що Волинську Групу (давня Північна) пізніше «здеморалізував перехід 70-ти старшин і одного команданта дивізії до армії Денікіна». Це, мабуть, були старшини набрані Агапієвим; але треба сказати, що наші праві партії в своїй політиці все були сторонниками зближення з Денікіним.

Цей факт доказує, що замах Оскілка, як би він був вдався, міг би був привести до повної ліквідації збройної боротьби за українську державність.

ХТО БУВ П. БОЛБОЧАН?