Оскілко і Болбочан (спогади): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цікаво, що тодішній військ, міністр в кабінеті Остапенка, О. Шаповал, ані не реабілітував Болбочана, ані не призначив суду над ним.

ХАРАКТЕРИСТИКА П. БОЛБОЧАНА

Тут я хочу спинитися над питанням, що уявляв з себе Болбочан як особа, використовуючи для того вражіння мемуаристів, а також листи самого Болбочана, опубліковані С. Шеметом в «Хліборобській Україні».

С. Шемет хоче представити його як людину просту, вказуючи на те, що він син священика. Але, коли йде річ про занадто широке життя Болбочана в Станиславові, причім повстає питання, звідки він брав на це гроші, то С. Шемет пояснює, що Болбочан був одружений з дочкою багатого землевласника з Басарабії.

Г. Макаренко називає також Болбочана скромним. Але досить подивитися на його портрет у «Хліборобській Україні» за 1920 рік (ст. 21), або в «Літоп. Черв. Калини», 1930 рік (ч. З, ст. 15), щоб склалося вражіння цілком протилежне: на цьому портреті він нагадує скорішу офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину. Його зовнішньому вигляду відповідав і внутрішній зміст його особи.

Листи Болбочана зраджують велику зарозумілість і претенціозність; вони повні образливих епітетів на адресу С. Петлюри, Директорії, міністрів, тодішнього команданта Осадного Корпусу Є. Коновальця і т. д.

Чи був Болбочан національно-свідомим українцем? Року 1919 він говорив доброю українською мовою. Полк. М. Середа пише, що в юнкерській школі Болбочан зорганізував гурток для поширення рідного слова і мав через це прикрості від начальника школи «за мазепінство» (М. Середа: «Отаманщина», «Літоп. Черв. Калини», 1930, ч. З, ст. 15). Якщо це правда, то Болбочан почував себе українцем ще до революції. Але як далеко йшла ця свідомість? С. Шемет («Хл. Укр.» кн. 4, ст. 203) згадує про несходження в поглядах у Болбочана з комісаром Укр. Центр. Ради П. Макаренком у 1917 році при формуванню Республіканського Полку: Макаренко настоював, щоб приймати лише тих старшин, що вміли говорити українською мовою. Також і М. Середа пише, що Болбочан «вимагав від Петлюри закликати до війська людей, котрі не крили своїх антипатій до визвольних змагань» (ст. 16). Пізніше, будучи комендантом Лівобережної Армії, він (Болбочан) і керувався цим правилом: призначав на відповідальні посади у війську старшин, що для них українська справа була зовсім чужою. В умовах революції та громадянської війни це мало прикрі наслідки. Сотник Січових Стрільців І. Андрух пише про 2-ий Запорізький полк, організований Болбочаном: «та в суті речі багато старшин попало там випадково і лише шукали нагоди, щоб переїхати до Денікіна в Новочеркаськ, або до української справи відносилися зовсім пасивно» (І. Андрух: «Січові Стрільці у корпусі ген. Натієва», «Літ. Черв. Калини», 1930, ч. 4, ст. 7).

Як дивився сам Болбочан на українську справу, з'ясувати тяжко, але вирішивши покинути український фронт і переводячи військо на південь за Дніпро, він так мотивував це в своєму листі: «…. вже героїв мало і потрібні вони для великого діла» (С. Шемет: «Полк. П. Болбочан», «Хліб. Укр»., ст. 221). Про яке велике діло йде тут річ? А захист України, головного міста Київа — не велике діло?

Чим був Болбочан по освіті? Був він справді фахівцем, старшиною генерального штабу? Полк. М. Середа подає такі відомості (ст. 15): Болбочан вчився в Кишенівській семінарії, але, не закінчивши її, перейшов до Чугуївської юнацької (юнкерської) школи в 1906 р. На початку світової війни (1914) поручник Болбочан був ад'ютантом 38-го Тобольського полку. Року 1916 був ранений в груди, лікувався, а після півроку повернувся вже на нестроєву посаду в інтенданстві 5-го корпусу. «Українське Слово» (Берлін, 1921 р., ч. 46) подає виписку з послужного листа Болбочана, що потверджує відомості М. Середи; тільки там стоїть, що Болбочан духовну семінарію закінчив, а до юнкерської школи вступив 6. 8. 1905 р.

1917 року, підчас українізації фронтових частин, він, тоді вже штабс-капітан, організує 1-ий Український Республіканський полк і 22 листопада 1917 стає його командантом; але, як видно буде далі, з того полку нічого не вийшло. З початку 1918 року Болбочан вже стає чомусь підполковником і начальником штабу бриґади Натієва, пізніше полковником і командантом 2-го Запорізького полку. Під кінець 1918 року він стає враз головним командантом військ Лівобережної України. Отже, як бачимо, ні своєю освітою, ні службовим стажем він не стояв вище тих підполковників, що були при Центр. Раді або при Директорії, а висунувся на таке високе становище лише завдяки революційним подіям.

Прихильники Болбочана виставляють його як чудового організатора. На якій підставі? Організований ним 1-ий Республіканський полк був в скорому часі розігнаний збольшевизованими фронтовиками; тож не можна сказати, щоб він був добре зорганізований; напр. Гордієнківського полку (організатор полк. В. Петрів) фронтовики розігнати не змогли, і він прибув у порядку до Київа на захист Центральної Ради.

Що до праці Болбочана в бриґаді Натієва то С. Шемет пише: «Треба зазначити, що за ввесь похід з Київа до Харкова безпосередня керма частинами цілої бриґади в боях лежала на Болбочані, тоді як Натієв мусів ввесь свій час віддавати справам організації» («Полк. П. Болбочан», «Хліб. Укр.», кн. 4, ст. 205). Отже виходить, що й тут Болбочан не виявив свого організаційного хисту.

Д-р Ю. Добриловський розповів мені, що, коли бриґада Натієва була в Київі, то Ю. Добриловський з другим лікарем звернулися до Болбочана з пропозицією своїх послуг для організації лікарської справи в бриґаді. Болбочан відкинув їхню пропозицію, додавши, що, коли лікарі хочуть бути корисними українській справі, то нехай беруть рушниці та йдуть на фронт. Це характеризує його як організатора.

І. Андрух, розповідаючи про 2-ий Запорізький полк, що його командантом був тоді Болбочан, згадує на ст. 7 про старі подерті мундури у козаків (хоч одностроїв по військових магазинах було тоді ще по достатку), про погано поставлене постачання, особливо погану їжу, про невиплату платні по 3–4 місяці. В наслідок таких порядків у багатьох козаків була цинга, і були часті втечі козаків з полку.

Далі І. Андрух розповідає (ст. 15 і 16) про постійне грабування українського населення, особливо над річкою Айдаром, де дійшло також і до крадіжи значних сум скарбових. З приводу цього у січових стрільців, що були у 2-му Запорізькому полку, виник навіть конфлікт з курінним Зілінським, і січові стрільці поставили вимогу Болбочанові віддати під суд винуватих в крадіжи над річкою Айдаром. Тут же І. Андрух розповідає про негативний вплив на Болбочана старшин москалів та їхніх жінок, що займалися ріжними інтриґами проти січових стрільців за те, що ті намагалися українізувати (!) Запорізький полк.

Не виявив себе Болбочан добрим організатором і на посту Головного Команданта. В доповіді Головному Отаманові С. Петлюрі він пише: «Так, пане Отамане, маю дуже багато ріжних полків, але всі ці полки треба поставити хоч на один місяць в нормальні умови. На кожен такий полк дати по кілька старшин та козаків Запорізького Корпусу, котрі обучали би і кожен день пороли би половину т. з. «товаришів», а деяких і розстрілювали, а через місяць будуть розкішні полки» (С. Шемет, «Полк. П. Болбочан», «Хліб. Україна», кн. 4, 1922-23, ст. 221). Про які «нормальні умови» можна говорити підчас війни та революції? Як можна говорити про «порку» як організаційний метод підчас революції? Не дивно, що наслідки такої організації були дуже сумні. Ось як їх малює найбільший прихильник Болбочана С. Шемет (там же ст. 214): «Тим часом становище на антибольшевицькому фронті гіршало…. змобілізовані частини перевести до боєвої здатності не вдалося через недостачу командного складу». Тут говориться про недостачу командного складу, а в той час, як відомо, у війську Болбочана служило багато українських старшин як прості козаки.

Фінал цієї «організації» наводжу з листа Болбочана, опублікованого С. Шеметом (ст. 222): «Я відходжу на Кременчук, де буду оборонятися, а головне організовувати славетний Запорізький Корпус». Вже йде річ про організацію не армії, а тільки корпусу: Лівобережна Армія вже тоді фактично не існувала, хоч у великих боях і не була; відходячи з під Білгороду через Харків і Полтаву аж до Кременчука майже без боїв, вона деморалізувалася і дезорганізувалася, тим більше, що багато осіб командного складу, набраного Болбочаном, просто втекли до російської добровольчеської армії.

Не був Болбочан і політиком, що для революційних часів має велике значіння. Полк. М. Середа у свойому короткому нарисі, взагалі прихильному до Болбочана і неприхильному до тодішнього Уряду, говорить, що він був позбавлений широкого світогляду, говорить про його розумову короткозорість («Отаманщина», «Літ. Черв. Калини», 1930, ч. З, ст. 16).

В ряді подій виявилася його безоглядність, яку не слід змішувати з рішучістю, невміння ураховувати обставини. Так, в році 1917, організувавши Республіканський полк і діставши відомості, що совет солдацьких депутатів 5-го корпусу ставиться вороже до новоутвореного українського полку, рішив арештувати або розігнати совет солд. деп., не рахуючися з фактичним відношенням сил. Наслідок був той, що сов. солд. деп. кинув проти Українського Республіканського полку кілька московських полків, розгромив штаб Болбочана, спалив канцелярію і розігнав полк. Болбочан мусів тікати до Київа.

Полк. М. Середа згадує (ст. 15), що в кінці 1918 р. Болбочан розігнав селянський з'їзд у Харкові, хоч мусів би знати, що це могло прикро вразити українських вояків, головним чином селян.

Не зумів Болбочан порозумітися і з чужою силою, коли виникла в цьому потреба. В Харкові повстання проти гетьмана почалося з 16 на 17 листопада 1918 р. І от незабаром, як подає С. Шемет, почалися непорозуміння з німецькою залогою міста Харкова: «.. німецьке командування спробувало арештувати Болбочана з його штабом, але німцям удалося захопити тільки канцелярію та кількох молодших старшин штабу, та й тих вони поспішили звільнити після вимоги робітничих організацій міста Харкова» (ст. 214). Отже робітники зуміли порозумітися з німецьким командуванням, а Болбочан ні. Кінець-кінцем Болбочан змушений був вивести військо з Харкова і свій штаб перевести на ст. Ковяги (ст. 214).

С. Шемет пояснює це агітацією большевиків і добровольців. Але ж така сама агітація була скрізь: і в Катеринославі, і в Київі і по других містах; проте скрізь українські організації зуміли якось порозумітися і з німецьким командуванням і з німецькими радами солд. депутатів. Наприклад, коли Рев. Комітет з В. Чеховським на чолі зробив переворот проти гетьмана у Київі, то німці нікого не арештовували, бо вночі перед тим я просидів години чотири в німецькій раді солд. деп., переговорюючи про невтралітет німецького війська. Голова німецької ради солд. деп. спочатку заявив категорично, що німецькі вояки стрілятимуть у повстанців, бо мовляв німці несуть моральну відповідальність за спокій у Київі; але кінець-кінцем погодився, і німецьке військо справді не брало участи в подіях. Від Київської міської управи в ту ніч з'явилася також до німецької ради солд. деп. делеґація на чолі з міським головою Рябцовим (рос. соц. — рев.) з проханням-передати Київ міській управі, а не Українському Рев. Комітетові, доводячи, що в разі захоплення влади Укр. Рев. Комітетом Київ стає нібито під загрозу погрому; але мені вдалося перебороти ці інтриґи і досягти згоди німців на перебрання влади в Київі Укр. Рев. Комітетом, що й сталося тієї ж ночі. Болбочан у Харкові цього зробити не зумів.

Ряд фактів показує повне нерозуміння Болбочаном внутрішно-політичної ситуації. Буду користатися лише тими фактами, що їх наводить С. Шемет. Так: «-------------------- Болбочан ставив Національному Союзові умову не руйнувати адміністрації і державного апарату, утворених гетьманом» (ст. 212). Та ж повстання якраз було направлено не стільки проти самого гетьмана, як проти тих москвофільських інтриґантів, що купчилися біля нього і заповнювали державно-адміністративний апарат. А між тим Болбочан «----- хотів і надіявся об'єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими кругами в особі гетьмана для спільної боротьби проти москвофільських інтриґ на Україні………………………. Також пізніше в Харкові, з початком повстання, Болбочан робив спробу примирити гетьмана зі збунтованою демократією для боротьби проти московсько-большевицької і московсько-неділимської небезпеки і для того телеграмою звернувся до гетьмана з проханням стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер» (ст. 212).

Скільки наївності треба мати, щоби пропонувати гетьманові стати на чолі повстання проти самого себе або проти створеного ним адміністративного й державного апарату. Яке вражіння могла зробити така телеграма на гетьмана і його уряд? С. Шемет мелянхолійно зазначає: «Телеграма ця була одержана в Київі, але прийнята з повним недовір'ям як провокація» (ст. 213). Розуміється, інакше й не могло бути: Та ж гетьман у цей час проголосив федерацію з Москвою. Та й як міг гетьман стати на чолі селян, що мстилися за биття, арешти та контрибуції, переведені його державним апаратом?!

Така ж сама наївність і в справах зовнішньої політики. Взяти хочби такий вислів Болбочана: «В своїм докладі Отаману Петлюрі я прохав Директорію порозумітися з Антантою і стати з нею в реальні відносини» (ст. 222). Так, наче Директорія сама не догадалася зробити заходи до порозуміння з Антантою? В цій фразі, власно кажучи, Болбочан зраджує свій намір увійти безпосередньо «в реальні відносини» з Антантою; тому то відхід на Лозову-Знаменку.

Не даром і М. Середа вказує на такі причини незадоволення Болбочаном: 1) Реакційний склад і підозріла праця його штабу; 2) Безпосередні зносини з Антантою і донським отаманом ген. Красновим; 3) Розгін селянського з'їзду в Харкові; 4) Повсякчасна гостра критика складу та діяльності Уряду (М. Середа, «Отаманщина», ст. 15).

Прихильники Болбочана виставляють його, як геніяльного стратега. На якій підставі? Невідомо. Успішний наступ по лінії Київ-Ромодан-Полтава з початку 1918 р. безперечно не можна пояснити геніяльніспо Болбочана. С. Петлюра зі своїм Гайдамацьким Загоном наступав не менш успішно. Якщо головною причиною успіху не рахувати наступ німецької армії, то по справедливості «геніяльність» слід приписати тодішньому Головному Команданту Української Армії ген. Присецькому.

Дехто ще зве Болбочана «завойовником Криму» (весна 1918 р.). Знов таки на Крим наступала разом з нашим військом і німецька армія, причім спротиву майже не було. Як що ж наше військо досягло Чорного моря раніше ніж німці, то це — заслуга ген. В. Петрова (тоді полковника), що смілим і вдалим маневром пройшов з своєю частиною через гори і цим способом випередив німців. А от від Білгороду до Знаменки Болбочан котився вже зовсім не геніяльно. В своїй доповіді, зробленій Гол. Отаману 10-го січня 1919 р. після залишення без бою Харкова, Болбочан, як подає С. Шемет, казав: «Раніш я просив 3–4 полки. То було раніш, а тепер давайте вже дві дивізії в повній організації. Через тиждень двох дивізій вже буде мало» (ст. 221). А скоро після того він уже заявляв: «Нам потрібно найменше три дивізії французів» (там же ст. 222). Невже можна вважати серйозними такі заяви з боку команданта армії, склад якої спочатку доходив до 200.000 людей?

А цей відхід частини війська на Лозову невже говорить про геніяльність Болбочана? Було б дуже важно, щоб хтось з учасників походу Харків-Лозова описав його докладно, подавши при тім, які завдання мала ця група, і куди вона пішла в дійсності: На Павлоград-Катеринослав, як доповідав Болбочан Головному Отаману? Чи на Славянськ на сполучення з донським отаманом Красновим та частинами російських добровольців, що перебували тоді на Донщині?

Я не спинявся б так довго на характеристиці Болбочана, як би дехто з наших політиків не намагався зробити з нього трохи не генія, наділяючи його рисами, яких він не мав. І в той час, в травні 1919 р., ріжні дрібні політики, що збанкротували в своїй ставці на Оскілка, виставляли Болбочана, як чудового організатора, мудрого політика і геніяльного стратеґа, протиставляючи його С. Петлюрі, якого характеризували як нездару.