— Ти вже скінчив? — спитав волонтер Марек. Він, мабуть, також хотів втрутитися в розмову.
— Про це я вже скінчив, — відповів Швейк, — але подібний випадок стався у Бескидах. Та про нього я вам розповім, аж коли підемо в бій.
Волонтер Марек почав:
— Кухарське мистецтво найкраще пізнається під час війни, особливо на фронті. Я дозволю собі зробити невеличке порівняння. У мирні часи ми читали і чули про так звані льодові юшки, тобто про юшки, до яких додають лід. Це улюблена страва в Північній Німеччині, Данії і Швеції. Але ось прийшла війна, і цієї зими в Карпатах солдати мали стільки мерзлої юшки, що вони її навіть і не їли. А прецінь це ж делікатес.
— Мерзлий ґуляш ще так-сяк можна їсти, — зауважив фельдфебель Ванєк, — але не більше тижня. Через цей ґуляш наша дев’ята рота залишила позиції.
— Ще в мирний час, — з незвичайною для нього серйозністю сказав Швейк, — уся військова служба оберталася навколо кухні і навколо всіляких страв. Був у нас у Будейовіцах оберлейтенант Закрейс. Він весь час огинався навколо офіцерської кухні, а коли якийсь вояка бувало щось встругне, він ставив його струнко і починав: «Якщо, гультяю, це ще раз повториться, я з твоєї пики зроблю ромштекс, розтовчу тебе на картопляне пюре, а потім тебе ж цим нагодую. Полізуть з тебе гусячі тельбухи з рисом, ти будеш схожий на нашпіґованого зайця на жаровні. Ось бачиш, мусиш виправитись, якщо не хочеш, аби люди думали, що я з тебе зробив фаршировану печеню з капустою».
Дальша лекція і цікава розмова про використання меню у вихованні солдатів перед війною були перервані страшенним галасом нагорі, де скінчився святковий обід. Із хаотичної мішанини голосів виділявся крик кадета Біґлера:
— Солдат повинен ще в мирний час знати, чого вимагає війна, а під час війни не забувати того, чого навчився на учбовому плацу.
Потім почулось сопіння поручника Дуба:
— Прошу констатувати, мене вже втретє ображають.
Нагорі діялись великі справи.
Поручника Дуба, який плекав вже відомі інтриганські наміри щодо кадета Біґлера і саме тому потягнув його до батальйонного командира, офіцери зустріли неймовірним ревом. Жидівська горілка діяла на всіх знаменито.
Перебиваючи один одного, вони кричали, як скажені, натякаючи на кавалерійське мистецтво поручника Дуба: «Без конюха ні кроку!», «Наполоханий мустанґ!», «Як довго ви, колеґо, перебували серед ковбоїв на дикому заході!», «Цирковий наїзник!», «Улюбленець публіки, король манежу!».
Капітан Заґнер швидко налив Дубові чарку проклятої горілки, і ображений поручник сів за стіл. Він підсунув старе розбите крісло до надпоручника Лукаша, який привітав Дуба співчутливими словами:
— Ми вже, друже, все з’їли.
На смутну постать кадета Біґлера ніхто не звертав уваги, не дивлячись на те, що він згідно з приписами офіційно доповів про себе капітанові Заґнеру та іншим офіцерам навколо столу, повторюючи кілька разів підряд:
— Кадет Біґлер прибув до штабу батальйону.
Біґлер взяв собі повну склянку, сів скромно біля вікна і чекав на відповідну хвилину, щоб пустити у повітря феєрверк деяких відомостей, вичитаних ним із підручників.
Поручник Дуб, якому та жахлива смага вдарила в голову, стукав пальцем по столу і ні з того ні з сього звернувся до капітана Заґнера:
— Ми з окружним старостою завжди, бувало, говорили: «Патріотизм, почуття обов’язку, самозречення — це найкраща зброя на війні». Нагадую вам про це саме сьогодні, коли наші війська вже ось-ось перейдуть кордони.
До цих слів продиктував уже хворий Ярослав Гашек «Пригоди бравого вояки Швейка під час світової війни». 3 січня 1923 року смерть навіки замкнула його уста і не дала скінчити один з найвидатніших і найпопулярніших романів, написаних після Першої світової війни.
ДОДАТОК
Ви, шановні читачі, перегорнули останню сторінку всесвітньо відомого роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояки Швейка у світовій війні», що його письменник не встиг докінчити. Видавництво «Кальварія» вирішило надрукувати «закінчення» цього твору, написане приятелем Я. Гашека, чеським письменником Карелом Ванєком і, таким чином, поставити крапку у пригодах Йозефа Швейка в часи Першої світової війни.
Карел Ванєк
Кадет Біґлер відізвався негайно з-під вікна:
— Перехід границь великої держави є завжди дуже поважною операцією. В часі мого останнього побуту у холеричній лічниці я студіював й устійнив понад усякий сумнів, що на відтинку, який тепер саме займаємо, маємо проти себе трикутник російських твердинь: Луцьк, Дубно, Рівне. Будемо мати до діла не тільки з піхотою в стрілецьких ровах і малокалібровою артилерією. Підемо, мої панове, на форти, на бетонові бльокгавзи, буде нас пражити фортечна артилерія. А це вже щось гірше, як польова боротьба. Головне завдання припаде нашій артилерії. Вона мусить зробити з російських фортів решето, ми вліземо в ті дірки, мов оси, і тоді на баґнети: Гурра! Гурра!
Кадет Біґлер був вже п’яненький і здобуття російських твердинь уявляв собі як щось дуже легке…
— Повна рація, — відізвався лейтенант Дуб, якому горілка теж уже підійшла була до чубка. — Повна рація. Але само здобуття і вдержання ворожих твердинь мусить стати ділом піхоти. Вона мусить бути відважна і геройська. Піхота мусить мати ідею, а цією ідеєю є патріотизм, любов до найяснішого нашого монарха і його родини, журба за добро держави. Цих чеснот нашій геройській армії не бракує, тому мусимо виграти! Бо війну виграє ідея, ідея і ще раз ідея! Таку саму думку висказував ще перед війною наш староста в частеньких балачках зі мною. Панове товариші! Чи ви здаєте собі гаразд справу з того, яка це є велика сила, коли до бою йдеться з ідеєю? Думаю, що не потребую вам цього точніше з’ясовувати.
Лейтенант Дуб розглянувся побідно довкруги і в тій хвилі йому здавалося, що він є наче сам горбатенький австрійський князь Євген Сабавдський, який завжди говорив: щоб виграти війну, потрібно на те — грошей, грошей і ще раз грошей.
Капітан Заґнер якось бездушно і тупо глядів в один кут кімнати, начеб у ньому чогось шукав, а оберлейтенант Лукаш обрізував собі ножиком нігті.