Швейк спокійно продовжував розповідати про духовну розраду і про те, як майор до ранку спав у його обіймах, потім блискуче захищав бригаду, куди його послали, коли батальйон зажадав його повернення як загубленого. Нарешті, поклавши перед капітаном Заґнером документи на доказ того, що така висока установа як бригада зняла з нього будь-які підозри, він пригадав:
— Мельдую послушно, пан лейтенант Дуб перебуває в бригаді, у нього струс мозку, і він наказав усіх вас вітати. Прошу видати мені Lohnung та Tabakgeld[177].
Капітан Заґнер з надпоручником Лукашем допитливо переглянулися, але тут відчинилися двері, і до кімнати в якомусь цебрику внесли паруючу ліверну юшку.
Це був початок очікуваної насолоди.
— Ви, проклята бестіє, — сказав капітан Заґнер Швейкові, перебуваючи в приємному настрої перед майбутнім блаженством. — Вас врятував тільки «свинячий бенкет».
— Швейку, — додав до цього надпоручник Лукаш, — не дай Бог, якщо трапиться ще раз така історія, то з вами буде зле.
— Мельдую послушно, зі мною мусить бути зле, — козирнув Швейк, — коли вояка на війні, він повинен знати і відати…
— Ти зникнеш чи ні? — заверещав капітан Заґнер. І Швейк зник. Він подався вниз до кухні. Туди знову повернувся пригноблений Балоун і прохав дозволу прислужувати своєму надпоручнику Лукашу на бенкеті.
Швейк з’явився саме в розпалі суперечки між кухарем Юрайдою і Балоуном.
Юрайда вживав при цьому досить таки незрозумілі слова:
— Ти, пажеро ненажерлива, — говорив він Балоунові. — Ти б жер так, щоб аж піт з тебе лився. От зазнав би ти мук пекельних, коли б я наказав тобі віднести ліверні ковбаски нагору.
Кухня мала тепер інший вигляд. Батальйонні і ротні фельдфебелі ласували відповідно до чину і згідно з планом, складеним кухарем Юрайдою.
Батальйонні писарі, ротні телефоністи і кілька унтерофіцерів жадібно їли із заіржавленої мидниці ліверну юшку, розведену окропом, аби вистачило на всіх.
— Вітаю! — сказав фельдфебель-рахівник Ванєк Швейкові, обсмоктуючи ратичку. — Тільки-но сюди заходив волонтер Марек і повідомив, що ви знову тут і в новому мундирі. В гарну ж халепу ви мене вплутали. Марек налякав мене, ніби ми через цей мундир ніколи не розрахуємось з бригадою. Ваш мундир знайшли на греблі біля ставка, і ми сповістили про це через батальйонну канцелярію штаб бригади. А вас я зареєстрував як утопленого під час купання. Ви взагалі не мусили сюди повертатися і завдавати нам неприємностей з тим подвійним мундиром. Ви таке наробили, що батальйону хоч живим лягай у домовину. Кожна уніформа у нас на обліку, а ваша записана як зайва в обмундируванні роти, тобто рота має на один комплект уніформ більше. Я вже повідомив про це батальйон. Тепер прийде з бригади повідомлення, що дістали нову уніформу, а тим часом у батальйонних рахунках відзначено один комплект зайвим… З приводу цього, я певен, може бути ревізія. Коли йдеться про якусь дрібницю, інтендантства обов’язково надсилають ревізорів, а коли зникають дві тисячі пар чобіт, це нікого не хвилює… А ваше обмундирування у нас тут пропало, — трагічним голосом додав Ванєк, висмоктуючи мозок з кістки, а решту виколупуючи сірником, який йому також правив за зубочистку. — І ось через таку дурницю до нас обов’язково припхається ревізор. Коли я був у Карпатах, до нас приїхала ревізія виключно тому, що нібито в армії не дотримуються розпорядження скидати із замерзлих солдатів чоботи без пошкодження. Отож ми їх стягали, стягали — на двох вони тріснули. А в одного були розбиті ще перед смертю. Приїхав до нас один полковник з інтендантства, і коли б не влучила його, одразу ж як прибув, російська куля в голову і він не звалився у прірву — не знаю, чим би все це скінчилося.
— А чоботи з нього теж стягнули? — з цікавістю спитав Швейк.
— Стягнули, — меланхолійно відповів фельдфебель-рахівник Ванєк. — Але невідомо хто, таким чином чоботи полковника ми не могли занести до списків.
Кухар Юрайда повернувся згори, і перш за все його погляд впав на пригніченого Балоуна. Той зажурено сидів на ослоні біля печі і з розпачем дивився на свій пласклий живіт.
— Ти мав би належати до секти гезихастів{70}, — з жалем сказав вчений кухар Юрайда. — Ті також цілими днями дивились на свій пупок, аж поки їм не починало здаватися, що навколо нього засяяв божественний ореол, і вони завдяки цьому досягли третього ступеня досконалості.
Юрайда відчинив духовку і витягнув звідтіля одну кров’яну ковбаску.
— Жери, Балоуне, — сказав він привітно, — жери, поки не луснеш, щоб ти подавився, ненажеро.
В Балоунових очах заблищали сльози.
— Дома, коли ми кололи свиней, — плаксиво тягнув Балоун, уминаючи ковбаску, — я перш за все з’їдав порядний кусень шинки, ціле рило, серце, вухо, кусень печінки, нирки, селезінку, шматок бочка, язик, а потім… — І тихим голосом, немов розповідаючи казку, додав: — А потім приходила черга на ліверні ковбаски — шість, десять штук, на пузаті кров’яні ковбаски, начинені крупами і булкою, що навіть не знав, за яку хапатися раніше: чи з булкою, чи з крупами. І все це аж тане у роті та так пахне! А я напихаюся, напихаюся, аж ніс ходором ходить.
— Я думаю, — нарікав далі Балоун, — мене кулі не візьмуть, але голод доконає, і навряд чи я ще колись у житті засяду біля сковорідки з ліверним фаршем, як бувало вдома. А от щодо холодцю, то я його недолюблював, бо занадто вже він тремтячий. Жінка моя, так та аж побивалася за ним, сердешна. Але я не дозволяв їй взяти на холодець ані шматочка свинячого вуха, бо прагнув усе зжерти сам і так, як мені це було найбільше до смаку. Я тоді не шанував ні тих розкошів, ні того достатку, а тестеві, якого я зобов’язався утримувати до старості, я відмовився одного разу дати свиню, що по праву належала йому, заколов її і сам зжер. Навіть пошкодував послати старому бідоласі бодай маленький шматочок. І він мені ще тоді наврочив, що я буду колись з голоду подихати.
— І здійснилося, брате, — сказав Швейк, у якого сьогодні мимоволі спливали з вуст самі рими.
Кухар Юрайда раптом втратив усяке співчуття до Балоуна, бо той щось дуже швидко підсунувся до печі, витягнув з кишені шматок хліба і хотів вмочити його в підливу, у якій на великій пательні лежали чималі кусні свинячої печені.
Кухар так вдарив Балоуна по руці, що скибка хліба впала у підливу зовсім так, як на пляжі плавець плигає з містка у воду. Не даючи йому витягнути цей делікатес із пательні, Юрайда вхопив нещасного ненажеру за комір і викинув за двері.
Пригноблений Балоун бачив крізь вікно, як Юрайда витягає виделкою цю скибку хліба, просочену золотавою підливою, як підсував її Швейкові, як додає до цього ще шматок м’яса з вирізки і ласкаво каже Швейкові:
— Їжте, мій скромний друже.
— Мати Божа! — зойкнув за вікном Балоун. — Загинула моя скибочка, своїми руками кинув її собаці під хвіст. — І, вимахуючи довгими руками, пішов до села добувати хоч що-небудь на зуб.
Швейк, доїдаючи великодушний дарунок Юрайди, промовив з набитим ротом:
[177] Вояцька платня і гроші на тютюн (нім.).