— Доннерветтер, — кричав Дуб. — І це називається дисципліна? Цуґсфірер! Чому тому воякові не додали для асисти шаржі? Чому з ним не пішов по воду фрайтер?
Замість фельдфебеля відповів Дубові Швейк:
— Мельдую послушно, що ця вода є зовсім здорова, бо пан оберлейтенант Лукаш мив у ній ноги і пив з неї каву. Ніхто до цієї води не міг нічого насипати, бо тепер коням стрихніни не дають, щоб не були надто прудкі. В Радешовицях, був, пане лейтенанте, гицель, який завжди говорив…
— Говорив… що я тебе негайно прив’яжу до стовпа, аж почорнієш, ти драбуго один, — заричав, мов ранений дик, лейтенант Дуб. — Ти корово одна, не кпи собі з мене, бо, Мати Божа, коли б ми не стояли перед ворогом, то я з тебе в той мент випустив би кишки! Ти, закало полку, ти, ти фільософе, щезай мені з очей, бо не ручу за себе!… Абтретен!
Однак лейтенант сам перший віддалився, не ждучи, аж відійде Швейк, бо побачив, що всі вояки починають з Дуба сміятися. По його відході один вояк сказав:
— Он, глядіть на нього! Як він собі покрикує, той голодранець! Великий пан, та діравий жупан. Коли я ще служив у Чаславлі, то був тоді при ляндвері один дідище Цибулька. Той так само ричав. Рапорт приймав завжди на коні, отже треба було кричати на всю губу, а він сам ричав ще голосніше:
— Ти, каже, шмаркатий рекруте, кричи голосно, бо розідру морду на двоє! Що то за бесіда так тихо говорити, мов стара повія, що йде каятися! До сто чортів! Чейже слід подумати над тим, що перед вами стоїть ваш зверхник, ваш капітан і що він не буде хіба наставляти вуха на ваше рекрутське скавуління!
По обіді перемінився цілий табір в стадо голих мавп, що витовкають свої комахи. Кожний вояк держав перед очима сорочку або підштанці і полював на воші і гниди з невтомним завзяттям. Деякі добули з наплічників коробки з сірою маззю і натирали нею бедра і плечі. Вояки, що цієї мазі не мали, завидували своїм товаришам. Розпочалася на тему вошей цікава розмова:
— Кажуть, що на воші найліпша є гвоздикова олійка, — сказав якийсь вусач. — Вистане, кажуть, кілька капель цієї олійки і на воші начеб зайшла пошесть. Гм, але я їх маю забагато… Мені треба було б денно хоч кватирку тої олійки. Не виплатиться шкіра за виправу.
— То вже краще і дешевше є вимаститися нафтою, — сказав інший вояк. — Нафта забезпечує від вошей людей і свиней.
— Найкращий засіб на воші — це ношення шовкової білизни, — сказав третій розмовник.
— Це правда, — сказав Швейк, — але що ж, не всі можемо ходити в шовковій білизні. Найкраще виводяться воші в грубих трикотах. По кількох днях є їх як маку. Цієї резерви ніколи не забракне. Та жарт жартом, але воші треба вибивати, бо інакше вони готові вояка загризти, а чейже вояк має згинути кращою смертю за найяснішого пана і його рідню.
Днина була ясна й тепла. Вояки випрали собі білизну, пообмивали ноги і стали грати в карти. З усіх сторін було чути: вино, черва, жир, сімка, краля, гати тузом, гррримм! А диви, мудрагель! Ах, ти ідіоте!
Швейк, що грав в карти до самого сумерку, пішов спати недалеко кухні. Там уже лежали, накрившись плащами: Балоун, Ванєк, кухар Юрайда й волонтер Марек. Усі гуторили, споглядаючи на зоряне небо. До голосу дійшов кухар Юрайда, начитаний в окультичних книжках і сказав:
— Бачите, колєґи? Кожна з тих зірок — то цілий великий світ. Коли уявити собі, що таких зірок, чи сонць є біля 20 мільйонів, що віддалення від деяких зірок є так велике, що світло потребує аж 537 літ, щоби до нас дійти, коли дальше подумаємо, що сонце є півтора мільйона разів більше від землі, то чим я є разом зі своєю польовою кухнею і що значить тих кількадесят кілометрів, які ми свіжо зробили? Всесвіт є великий і дивний, повний таємниць, яких ми, на жаль, не змогли дотепер відкрити. Не знаємо, чи мешкають там які живі сотворіння, чи ні…
— Я хотів би знати тільки одно, — сказав волонтер Марек. — Чи і там також є такі ідіоти, які зі собою за будь-що воюють?…
— Може так, може ні, хто його знає, — відповів Юрайда. — Може живуть там люди, може тварини, може мудрі, може ідіоти…
— Для мене одно є певне, — сказав у свою чергу Швейк, — що й там мусять воювати і гинути за якогось найяснішого пана і там мусить бути від часу до часу війна, на котрій вояки мусять бити неприятеля і воші…
В тій хвилі, мов вовк з кукурудзи, відізвався Балоун:
— Мені вже все одно, дорогі колєґи, що там є і хто там є на тих зірках. Чи живуть там люди, чи ні, не знати — але я певний, що краще там дають їсти, як тут. Я вже волів би бути на такій зірці, ніж тут, бо я вже тут з голоду не можу витримати.
Товариство під плащами зареготалося… Але Балоун на своє виправдання сказав знов:
— Добре вам сміятися, але мені бурчить в животі і я голодний, як пес… Здається мені, що я не одну таку зірку з’їв би, коли б це був сальцесон, або що…
— Не говоріть, Балоуне, такий річей проти ночі, бо ще вам присниться, що ви їсте сальцесон і покусаєте котрого з нас…
— Між небом і землею є багато таких річей, — сказав Швейк, — яких таємниці ми не збагнули. Візьміть таку справу вошей. Чи могли б ви мені сказати, пощо існують на світі воші? Сьогодні, коли я їх вибив, вимився і вбрався в чисту білизну, почуваюся, як мала дитина в колисці. На бедрах я вже мав струпи від бруду, а на колінах уже почав був рости мох. А чи вам потяться ноги, пане Юрайдо?
Кухар чогось немов загнівався і не давав відповіди, тільки волонтер, засинаючи, муркотів:
— Хай ґранати падають дощем, хай гримлять гармати, але з цього нічого собі не робить герой 91-го полку, наш камрат Йозеф Швейк… Він сміливо йде вперед і сягає по зелений лавр перемоги і слави…
По цих словах історик батальйону замовк і заснув. Не спали ще тільки Швейк і Юрайда. Оба споглядали в небо і кожний думав свою думу. З недалекого старшинського шатра доходили відголоси якоїсь суперечки, а Швейк думав у тій хвилині, чи місяць світить над Прагою, як ось тут над галицькою землею, заораною ґранатами і заскородженою шрапнелями.
За хвилю всі довкруги вже спали. Чути було ритмічне хропіння й посвисти крізь носи. Від часу до часу гомоніли кроки фрайтера, що розводив стежі. Вся околиця поринала в мертвій тиші. Раптом перервав її гук кількох гарматних пострілів.
Швейк уже поволі засинав, але ці постріли знов на деякий час сполошили його сон. Він почав знов мріяти й міркувати.
— Сапери під градом куль будували міст… — сказав в тій хвилині крізь сон історик батальйону Марек, теж кидаючись неспокійно на своїм твердім ложу.