— Я щиро радію, що знову між вами. Мені було б дуже прикро, якби я не зміг і надалі бути корисним для своєї роти.
Стираючи з підборіддя краплі підливи і жиру, він закінчив:
— Не знаю, не знаю, щоб ви тут робили без мене, якби мене десь там затримали, а війна ще тривала б кілька років.
Фельдфебель-рахівник Ванєк з цікавістю запитав:
— Як думаєте, Швейку, ця війна ще довго триватиме?
— П’ятнадцять років, — відповів Швейк. — Це очевидно, бо вже одного разу була 30-літня війна, але тепер ми удвічі мудріші, ніж раніш, отже, тридцять розділити на два буде п’ятнадцять.
— Денщик нашого капітана, — відізвався Юрайда, — розповідав, буцімто він чув, що ми дійдемо до кордону Галичини і далі вже не рушимо ані на крок. Після цього росіяни почнуть переговори про мир.
— Заради такого не варто було й воювати, — сказав твердо Швейк. — Коли вже війна, то хай і буде війна. Щодо мене, то я рішуче заперечую проти миру, аж поки не будемо у Москві і в Петрограді. Інакше, яка ж з цього користь? Іде світова війна, а ми будемо тільки хвостами метляти біля кордонів. Візьміть, наприклад, шведів у час 30-літньої війни. Звідки ж вони прийшли, а добралися аж до Німецького Броду і Ліпниці, де все так перевернули догори ногами, що там ще й сьогодні у шинках після півночі говорять по-шведськи і один одного не розуміють. Або, наприклад, пруссаки. Ті також прийшли не з за перелазу, а в Ліпниці після них залишилося стільки прусаків, що хоч гать гати. Дісталися аж до Єдоухова і до Америки, а потім повернулися назад.
— Між іншим, — сказав Юрайда, якого сьогоднішній свинячий бенкет зовсім вивів з рівноваги і вщент спантеличив, — усі люди походять від коропів. Візьміть, наприклад, друзі, еволюційну теорію Дарвіна.
Дальші його міркування перервала раптова поява волонтера Марека.
— Рятуйте, хто може! — вигукнув він. — Щойно до штабу батальйону під’їхав на автомобілі поручник Дуб і привіз із собою смердючого кадета Біґлера.
— З Дубом коїться щось страшне, — інформував далі Марек. — Тільки-но вилізли з автомобіля, він як скажений вскочив до канцелярії. А я, коли пам’ятаєте, ідучи звідси, сказав вам, що трохи похроплю. Отож я і розлігся в канцелярії на ослоні і почав так гарненько засинати, коли раптом, як грім серед ясного неба, хтось нагло напав на мене. Дивлюсь — стоїть біля мене кадет Біґлер та ще й верещить: «Habacht!» А поручник Дуб стягнув мене за ноги і почав: «Вам, мабуть, дивно, що я спіймав вас на гарячому? Ото так ви виконуєте свої службові обов’язки? Спати дозволено аж після вечірньої зорі». А тут і кадет Біґлер додав свої шість крейцарів: «Розділ 16, § 9 казарменого уставу». Потім поручник Дуб як грюкне кулаком об стіл та як загорлає: «Ви, може, хотіли мене з батальйону позбутися, не думайте, що це був струс мозку, мій череп і не таке витримає». Кадет Біґлер тим часом гортав на столі папери і вголос прочитав з одного документа: «Наказ по дивізії № 280». Поручник Дуб, гадаючи, що Біґлер глузує з його останнього речення, що, мовляв, його череп і не таке витримає, почав докоряти кадетові за недостойну і нахабну поведінку щодо старших офіцерських чинів. Він, Дуб, негайно, зараз же піде до капітана скаржитись.
Згодом Дуб і Біґлер прийшли на кухню, через яку треба було пройти, щоб потрапити нагору, де зібралися усі офіцери і де, наївшися смаженої свинини, череватий хорунжий Малий співав арію з опери «Травіата», раз у раз гикаючи після капусти і масного обіду.
Коли поручник Дуб увійшов, Швейк вигукнув:
— Habacht! Всім встати!
Поручник Дуб впритул підійшов до Швейка, щоб глянути йому прямо в обличчя, і теж вигукнув:
— Тепер радій! Тепер тобі амінь! Я накажу зробити з тебе опудало на спогад дев’яносто першому полкові.
— Zum Befehl[178], пане лейтенанте, — козирнув Швейк. — Я одного разу читав, мельдую послушно, що колись була велика битва, в якій поліг один шведський король із своїм вірним конем. Обидві здохлятини відвезли до Швеції, зробили з них опудала, і тепер ті два трупи стоять в Стокгольмському музеї.
— Звідки в тебе такі відомості, гультяю? — вереснув поручник Дуб.
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, від мого брата, вчителя гімназії.
Поручник Дуб відвернувся, плюнув і, підштовхуючи поперед себе кадета Біґлера, пішов нагору. Але в дверях не забув обернутися до Швейка. З невблаганною суворістю римського цезаря, який вирішував у цирку долю пораненого гладіатора{71}, він зробив жест великим пальцем правої руки і гукнув Швейкові:
— Великий палець вниз!
— Мельдую послушно, — крикнув йому вслід Швейк, — всі пальці внизу!
Кадет Біґлер був слабкий, як муха. За цей час він побував у декількох холерних медичних пунктах і, цілком природно, після всіх маніпуляцій, які з ним робили, як з підозрілим на холеру, призвичаївся несвідомо раз у раз пускати у штани. Аж нарешті на одному з медичних пунктів натрапив на якогось спеціаліста. Той, не знайшовши в екскрементах Біґлера жодних холерних вібріонов, закріпив йому шлунок таніном, як швець розбиті шкарбани дратвою, і відправив кадета до найближчого етапного управління, визнавши невагомого, як пара над горщиком, кадета Біґлера «Frontdiensttauglich»[179].
Той лікар був дуже сердечною людиною.
Коли кадет Біґлер звернув його увагу на свою кволість, лікар усміхнувся і сказав:
— Золоту медаль за відвагу ви ще в силі носити. Адже ви добровільно зголосилися в армію.
Ось так кадет Біґлер пішов здобувати золоту медаль.
Його укріплені кишки вже не виділяли рідини в штани, але часті позиви залишилися і всю дорогу мучили кадета, так що увесь його шлях від останнього етапного управління аж до штабу бригади, де він зустрівся з поручником Дубом, був маніфестаційним походом по різних клозетах. Кілька разів Біґлер відставав від поїзда, бо трохи занадто затримувався у вокзальних вбиральнях, і поїзд відходив. Кілька разів він не встигав пересісти з поїзда на поїзд, бо саме сидів у вагонному клозеті.
Але незважаючи на це, незважаючи на всі клозети, що стояли на його шляху, кадет Біґлер все ж таки наближався до бригади.
[178] Слухаюсь! (нім.).
[179] Придатний до фронтової служби (нім.).