Поки Швейк зібрався відповісти, штабний фельдфебель зник в канцелярії і за хвилину привів звідтіля гладкого, що аж зі шкури перся, поручника, який виглядав так велично, наче був власником великого м’ясницького підприємства.
Етапне управління було водночас вовчою ямою для здичавілих солдатів, які всюди швендяли і, мабуть, усю війну шукали свої частини, товклися по етапах і з надзвичайною охотою стояли у чергах біля столів в етапних управліннях, де висів напис «Minagegeld»[174].
Коли увійшов гладкий поручник, фельдфебель вигукнув:
— Струнко!
А поручник спитав Швейка:
— Де твої папери?
Швейк показав свої папери, поручник, переконавшись в правильності його маршруту від штабу до роти в Жовтанцях, повернув їх Швейкові і, милостиво сказавши капралові біля стола: — Проінформуйте його, — замкнувся в сусідній канцелярії.
Тільки-но за ним зачинилися двері, штабний фельдфебель взяв Швейка за плече і, відпроваджуючи його від дверей, дав йому таку інформацію:
— Гляди, одуде смердячий, щоб і духу твого тут не було.
Отже, Швейк знову опинився в цьому хаосі і став тепер шукати когось знайомого з батальйону. Довго блукав вулицями, аж нарешті поставив все на карту. Спинивши одного полковника, він каліченою німецькою мовою спитав, чи той випадково не знає, де розквартирувався його, Швейків, батальйон і його маршова рота.
— Зі мною можеш говорити по-чеськи, — сказав полковник, — я також чех. Твій батальйон знаходиться в сусідньому селі Климонтові, за залізницею, а до містечка вони не сміють потикатися, бо люди з якоїсь вашої роти вже встигли побитись на площі з баварцями.
Отже, Швейк подався до Климонтова. Полковник покликав його, сягнув до кишені і дав Швейкові п’ять крон, щоб той купив собі цигарок. Потім, ласкаво з ним попрощавшись, полковник пішов собі геть, думаючи, які ж все ж таки симпатичні солдати трапляються.
Швейк крокував до села і, теж думаючи про полковника, дійшов певного висновку, бо пригадав, що 12 років тому в Тренто був полковник Габермайєр. Той теж так само ласкаво ставився до солдатів, а потім виявилося, що він гомосексуаліст: на курорті біля Адиджі хотів збезчестити одного кадета-аспіранта, погрожуючи йому дисциплінарним покаранням.
З такими понурими думками Швейк поволі добрався до потрібного села і без великих зусиль знайшов штаб батальйону, бо хоч село виявилося чималеньке, там була лише одна пристойна будівля — сільська школа. Її в цьому чисто українському краю побудували галицькі крайові власті для прискорення полонізації населення.
Ця школа під час війни пережила кілька фаз. Тут перебуло багато і російських, і австрійських штабів. У час великих битв, коли вирішувалась доля Львова, з гімнастичного залу зробили операційний. Тут відрізали ноги й руки, робили трепанацію черепів.
У шкільному саду за школою залишилась велика вирва від вибуху гранати крупного калібру. У кутку саду стояла стара груша. На одній її гілляці висів шматок перерізаного мотузка, на якому недавно гойдався місцевий греко-католицький священик, повішений за доносом місцевого директора школи — поляка. Священика обвинуватили в тому, нібито він був членом групи старорусів і в час російської окупації правив службу за перемогу зброї російського православного царя. Це була неправда. Бо в той час обвинуваченого взагалі в селі не було. Він саме лікувався від каменів у жовчному міхурі на невеличкому курорті, якого зовсім не торкнулася війна, в Бохні Замурованій.
У повішенні греко-католицького священика відіграли роль кілька факторів: національність, релігійні чвари і курка. Нещасний священик перед самісінькою війною вбив на своєму городі одну з учительських курей, які повикльовували геть усе посіяне ним насіння дині.
Дім покійного греко-католицького священика залишився порожній, і кожен, можна сказати, взяв собі щось на спогад про панотця.
Один селянин-поляк відніс собі додому навіть старе фортепіано. Верхню кришку він використав для ремонту дверцят поросячого хлівця. Частину меблів, як це тоді було звичкою, солдати порубали. І тільки якось випадково залишилася у кухні велика піч із знаменитою плитою, бо греко-католицький священик нічим не відрізнявся від своїх римо-католицьких колеґ, любив смачно поїсти і помилуватися безліччю горщиків і сковорідок на плиті і в рурі.
Для офіцерів усіх частин, які проходили через село, стало традицією варити їжу саме в цій кухні, а велика кімната нагорі правила за офіцерський клуб. Столи і стільці поназбирали у селі.
Саме сьогодні офіцери батальйону влаштували урочисту вечерю: у складку купили свиню, і кухар Юрайда влаштував для офіцерів «свинячий бенкет». Кухаря оточували різні галапаси з числа денщиків. Серед усіх інших особливо визначався фельдфебель-рахівник. Він давав Юрайді поради, як розрубати свинячу голову, щоб і для нього залишився кусень рила. Найбільше за всіх витріщав очі ненажера Балоун.
Мабуть, так пожадливо і хтиво дивляться людожери, коли з підсмажуваного на рожні місіонера стікає сало, поширюючи приємний запах шкварок. Балоун почував себе, як той молочарський пес, запряжений у візок, коли повз нього ковбасний підмайстер несе на голові кошик із свіжими ковбасками. Ланцюг ковбасок звисає з кошика на спину, так що тільки підстрибни — і схопиш, якби не ці бридкі ремені на упряжці та цей огидний намордник.
А ліверний фарш, величезний ембріон ліверної ковбаси, звалений купою на стіл у своїй першій стадії народження, так дражливо пахнув перцем, салом і печінкою.
Юрайда з закатаними рукавами був такий поважний, що міг би правити за натурника для картин, як Бог з хаосу створює землю.
Балоун не втримався і захлипав. Хлипання ці поступово переходили в плач.
— Чого ревеш, як бугай? — спитав його кухар Юрайда.
— Та згадав рідну хату, — крізь сльози відповів Балоун. — Я вдома завжди був присутній, коли робили ковбасу, і ніколи навіть найкращому сусідові не посилав нічого в дарунок, бо хотів сам усе зжерти. І таки жер. Одного разу я так напхався ліверними і кров’яними ковбасами та вуджениною, що мої близькі навіть боялися, щоб я не луснув, і ганяли мене з батогом по подвір’ю, немов ту корову, яку роздуло на пасовиську. Пане Юрайдо, дозвольте мені покуштувати цього фаршу. А потім хай мене зв’яжуть, бо я вже цих мук не переживу.
Балоун підвівся з ослону, хитаючись, мов п’яний, підійшов до столу і простяг свою лапу до купи фаршу.
Почався запеклий бій. Усім присутнім з великим трудом пощастило перешкодити Балоунові накинутися на фарш. Коли його виштовхували з кухні, він у розпачі встромив руку до горщика з намоченими в ньому кишками для ліверних ковбас, і тут вже ніхто не встиг цьому запобігти.
Кухар Юрайда так розхвилювався, що кинув услід утікаючому Балоунові цілу в’язку дерев’яних шпичок і щосили заверещав:
[174] Гроші на харчі (нім.).