Надпоручник Лукаш їхав верхи, а поруч з ним бадьоро крокував Швейк. Він так рвався вперед, немовби не міг дочекатися хвилини, коли зчепиться з ворогом. Причому, як завжди, базікав:
— Ви, певно, зауважили, пане оберлейтенанте, що дехто з наших людей немов ті мухи? За плечима у них ледве тридцять кіля, але й цього не можуть витримати. Вам треба було б почитати їм лекції, які нам читав небіжчик пан оберлейтенант Буханєк. Він застрелився через кавцію[148], яку буцімто витягнув на одруження від свого майбутнього тестя, але розтринькав її з дівками. Потім він узяв другу кавцію, вже від другого майбутнього тестя. З цими грішми вже поводився економніше. Він поступово програвав їх у карти, а дівчаток уже облишив. Проте й ці гроші довго в нього не затрималися, і йому довелося піти по кавцію до третього майбутнього тестя. За ці гроші він купив собі коня, арабського жеребця нечистокровного…
Надпоручник Лукаш зіскочив з коня.
— Швейку, — сказав загрозливим тоном, — якщо ви хоч слово скажете про четвертого, я вас скину у канаву.
Він знову скочив на коня, а Швейк серйозно продовжував:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, про четверту кавцію не може бути й мови, бо він після третьої застрелився.
— Нарешті! — з полегкістю зітхнув надпоручник Лукаш.
— Ага, щоб не забути, з чого ми почали розмову, — говорив далі Швейк, — лекції, які нам завжди читав пан оберлейтенант Буханєк, коли солдати під час походу вже падали з ніг, треба було б, на мій скромний погляд, читати так, як це робив він — усім солдатам. Оголосить бувало відпочинок, збере всіх нас, як та квочка курчат, і починає: «Ви, голото, взагалі не вмієте цінувати того, що маршируєте по земній кулі, бо ви така неосвічена банда, що кожного, хто лише на вас гляне, може знудити. Змусити б вас марширувати на Місяці, де людина, яка на нашій бідній планеті важить шістдесят кіля, важить понад тисячу сімсот кілограмів. Та ви б подохли! Ви б не так замарширували, коли б у тому своєму телячому ранці несли понад двісті вісімдесят кілограмів, тобто майже три центнери, а гвинтівка важила би близько півтора центнера. От тоді б ви гикали і висолоплювали язики, як загнані собаки». Був між нами один нещасний учитель. Він також наважився взяти слово: «Пробачте, — каже, — пане оберлейтенанте, на Місяці шістдесятикілограмова людина важить лише тринадцять кілограмів. Там нам було б легше марширувати, бо наші ранці важили б там тільки чотири кілограми. На Місяці ми б літали, а не марширували». «Це жахливо, — сказав небіжчик пан оберлейтенант Буханєк, — ти, драбуго, так і просишся, щоб тобі заїхали в пику. Будь радий, що я тобі відважу звичайного земного ляпанця, бо якби я тобі дав місячного, то ти при своїй легкості залетів би кудись аж на Альпи і розплескався б на них у млинець. А коли б я вже тобі врізав того сонячного ляпанця, твій мундир обернувся б на кашу, а голова полетіла б аж до Африки». Отже, вліпив він йому звичайного, земного ляпаса. Цей вискочка зачав плакати, а ми помарширували далі. Увесь похід він проплакав і говорив, пане оберлейтенанте, про якусь людську гідність, мовляв, з ним тут поводяться, як з якоюсь німою твариною. Пан оберлейтенант послав його потім до рапорту, і його замкнули на чотирнадцять діб. Цей солдат мав служити після того ще шість тижнів, але не дослужив їх. Мав грижу, а в казармах примушували крутитися на брусах, він цього не витримав і помер у лазареті, як симулянт.
— Це справді дивно, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш. — Ви маєте звичку, як я вже вам не раз говорив, особливим способом принижувати всіх офіцерів.
— Ні, я не маю такої звички, — щиро відповів Швейк. — Я вам тільки хотів розповісти, пане оберлейтенанте, про те, як раніше на військовій службі люди самі себе доводили до нещастя. Він, звичайнісінька собі людина, думав, що він більш освічений, ніж той пан оберлейтенант, і хотів тим Місяцем принизити його в очах солдатів. Коли він проковтнув земного ляпанця, всі з полегкістю зітхнули, і нікого це не сердило, навпаки, всі раділи, що пан оберлейтенант спромігся на такий влучний дотеп з тим земним ляпанцем. Це значить уміти врятувати ситуацію. Людина мусить негайно, не сходячи з місця, щось придумати, і все буде в порядку. У Празі навпроти Кармелітів, пане оберлейтенанте, мав свого часу крамницю один такий пан Єном. Торгував він кріликами та іншими птахами. Познайомився цей пан з донькою палітурника Білека. Панові Білеку це знайомство не сподобалося, і він прилюдно заявив у шинку, якщо пан Єном наважиться прийти просити руки його доньки, він його так фугоне зі сходів, що аж увесь світ здригнеться. Пан Єном з цього приводу напився, але все ж таки пішов до пана Білека, той привітав його у передпокою великим ножем, яким обрізують книжки, так званим жаборізом, і загорлав на нього, якого дідька, мовляв, він тут забув. Тут милий пан Єном як пердне, аж маятник у стінному годиннику зупинився. Пан Білек розреготався, подав йому руку і сказав: «Будь ласка, пане Єноме, заходьте, сідайте, будь ласка. Сподіваюся, ви не наклали в штани? Таж я не така вже сердита людина. Правда, я вас хотів викинути, але тепер бачу, що ви дуже приємний пан і великий оригінал. Я палітурник, прочитав багато романів і оповідань, але в жодній книжці я не зустрічав, щоб жених таким чином знайомився». Він сміявся, аж падав, говорив, що йому здається, нібито вони знайомі від народження, немов рідні брати. Він радо частував гостя сигарами, послав по пиво, по італійські ковбаски і, покликавши жінку, розповів їй з усіма подробицями про те, що сталося. Та плюнула і пішла. Потім він гукнув дочку і сказав їй: «Цей пан за таких і таких обставин прийшов просити твоєї руки». Дочка розридалася і заявила, що знати його не знає і навіть бачити не хоче, так що їм не залишилося нічого іншого, як випити пиво, з’їсти італійські ковбаски і розійтися. Потім того пана Єнома підняли ще на глум у тому шинку, куди ходив пан Білек, і в усьому кварталі його інакше не називали, як «пердунець Єном». І всі розповідали одне одному, як він хотів урятувати ситуацію. Життя людське, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, взагалі таке складне, що життя окремої людини просто нічого не варте. Ще перед війною до нашої кнайпи «Під чашею» на Боїшті ходив один поліцейський вахмістр пан Губічка і один репортер, який полював за перебитими ногами, переїханими людьми, самогубцями і друкував про них у газетах. Це був такий собі веселенький панок, що частіше потрапляв до поліцейської вартівні, ніж до своєї редакції. Одного разу він напоїв старшого вахмістра Губічку, обмінявся з ним у кухні одягом, так що вахмістр був у цивільному, а з пана репортера зробився поліцейський вахмістр. Він закрив тільки номер револьвера і подався до Праги патрулювати. На Ресловій вулиці за колишньою Святовацлавською тюрмою він зустрів у нічній тиші літнього пана в циліндрі і в шубі. Він ішов попід руку з такою ж літньою панею в хутрі. Обидва поспішали додому і зовсім не розмовляли. Він кинувся до них і загорлав тому панові просто у вухо: «Не верещіть так, бо відведу вас у відділок».
Уявіть собі, пане оберлейтенанте, їхній переляк. Даремно вони тлумачили йому, що це якась помилка, бо вони обидвоє повертаються з бенкету у пана намісника. Екіпаж, мовляв, довіз їх до Національного театру, а тепер вони хочуть трохи пройтися по свіжому повітрі. Живуть вони недалечко, на Морані, сам пан — старший радник з канцелярії намісника, а це його дружина. «Ви мені тут не брешіть, — кричав на нього переодягнений репортер. — Як вам не соромно, коли ви, як ви кажете, старший радник канцелярії намісника, а поводите себе, як хлопчисько. Я вже давно за вами слідкую, я бачив, як ви гатили ціпком по шторах усіх крамниць, що траплялись на дорозі, і при цьому ваша, як ви кажете, жінка допомагала вам». «Таж я ніякого ціпка, як бачите, не маю. Це, мабуть, хтось інший, хто йшов попереду». «А як же ж ви можете мати ціпок, — відповів на це переодягнений репортер, — коли ви його поламали, як я сам бачив, там за рогом на плечах однієї бабусі, що розносить по кнайпах печену картоплю і каштани». Пані вже і плакати не могла, а пан старший радник так розхвилювався, що почав обвинувачувати його в грубості, після чого його заарештували і відвели до найближчого патруля в районі комісаріату, по Сальмовій вулиці. Переодягнений репортер звелів відвести цю парочку до комісаріату, бо він сам, мовляв, із «Святого Їндржиха»{57}, в службовій справі був на Виноградах. Цих обох, каже, зловив, коли вони порушували нічний спокій, зчинивши нічну бійку, крім того, вони, мовляв, чинили опір і образили поліцію. Він поспішає, має свої справи у комісаріаті біля святого Їндржиха, а за годину повернеться сюди на Сальмову вулицю. Таким чином патруль забрав обох затриманих. Вони просиділи аж до ранку, чекаючи цього вахмістра, який тим часом окружними дорогами повернувся до кнайпи «Під чашею» на Боїшті, розбудив вахмістра Губічку і дуже делікатно повідомив його про все, що трапилося, і натякнув, що, можливо, з приводу цього почнеться слідство, коли він не триматиме язика за зубами…
Надпоручник Лукаш, як було видно, стомився від цих розмов. Перш ніж перевести коня на клус, щоб обігнати аванґард, він сказав Швейкові:
— Хоч би ви говорили й до вечора, все одно чим далі, тим дурніше та дурніше.
— Пане оберлейтенанте, — гукнув услід Лукашеві Швейк. — Хіба не хочете знати, чим це скінчилося?
Надпоручник Лукаш дав коневі остроги.
Стан поручника Дуба настільки покращав, що він виліз із санітарної біди, зібрав навколо себе увесь штаб роти і, немов напівпритомний, почав їх навчати. Насамперед виголосив незвичайно довгу промову, яка обтяжувала більше, ніж амуніція та гвинтівка.
Це була суміш різних метафор.
Він почав:
— Любов солдатів до панів офіцерів робить можливими надзвичайні жертви, але це побічна справа. І навпаки, якщо ця любов у солдатів не вроджена, її треба добути силою. В цивільному житті вимушена любов одного до другого, скажімо, школяра до вчительського колективу, триватиме доти, доки діятиме та зовнішня сила, яка її викликає, але в армії все навпаки, бо офіцер не сміє дозволити солдатові і найменшого послаблення цієї любові, яка в’яже солдата з його начальником. Така любов — це не та загальновідома любов, це, власне, пошана, страх і дисципліна.
Швейк увесь цей час ішов з лівого боку санітарної двоколки. І поки поручник говорив, він робив весь час «rechts schaut»[149]. Поручник Дуб спочатку цього якось не помічав і продовжував далі свою промову:
— Ця дисципліна і обов’язок послуху, ця обов’язкова любов солдата до офіцера — відзначається великою стислістю, бо стосунки між солдатом і офіцером дуже прості — один підкоряється, другий наказує. Як вже давно відомо з книжок про військове мистецтво, військовий лаконізм, військова простота — це саме та чеснота, що її повинен засвоїти собі кожний солдат, який, хоче він того чи ні, любить свого начальника, бо той в його очах мусить бути для нього найбільшим ідеально викристалізуваним втіленням непохитної волі.
Щойно тепер поручник Дуб зауважив Швейкове «rechts schaut» і те, як він не зводить з нього очей. Це йому було дуже неприємно, бо він несподівано відчув, що заплутався у своїй промові і ніяк не може видряпатись з канави любові солдата до командира, і тому розкричався на Швейка:
— Що ти витріщив на мене баньки, як теля на нові ворота?
— Згідно з вашим наказом, мельдую послушно, пане лейтенанте, ви якось самі ласкаво звернули мою увагу на те, що коли ви говорите, я зобов’язаний слідкувати очима за вашими устами. А тому, що кожен солдат мусить свято виконувати накази свого начальника і пам’ятати їх на віки вічні, я був змушений це робити.
— Дивися в інший бік, дурний чопе, а не на мене, — злостився поручник Дуб. — Ти знаєш, я цього не люблю, не можу цього терпіти, мені стає гидко, коли я бачу твою пику. Я тобі ще накручу хвоста…
Швейк зробив рівняння наліво і, немов закам’янівши, ішов так далі поруч поручника Дуба. Поручник Дуб не витерпів і вигукнув:
— Куди ти дивишся, коли я з тобою розмовляю?
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, згідно з вашим наказом я повинен тримати рівняння наліво.
— Ах, — зітхнув поручник Дуб. — Це якийсь хрест Божий! Дивися просто перед себе і думай при цьому: «Я такий дурень, що мені нема чого втрачати». Запам’ятав?
Швейк, дивлячись поперед себе, сказав:
[148] Кавція — грошова запорука. Австрійський офіцер мав право одружитися з такою дівчиною, яка діставала у посаг певну грошову суму. Для поручника це складало 60 тис. австр. крон. Ці гроші називалися кавцією і вносилися в банк на ім’я майбутньої дружини.
[149] Рівняння направо (нім.).