Зобатий штірієць почав рачкувати і гавкати.
Фельдфебель з тріумфом поглянув на Швейка.
— А що, не казав я тобі, жидику, яка в нас дисципліна. — Фельдфебель задоволено дивився на німу солдатську тварину, яка потрапила сюди з далекого альпійського пастушого куреня.
— Стій! — нарешті сказав він. — Тепер стань на задні лапи і подай люльку! Добре, а тепер зайодлуй[156].
В кімнаті розляглося ревіння: — Голяріо, голяріо…
Коли вистава скінчилася, фельдфебель витягнув із ящика чотири цигарки «Спорт» і великодушно подарував їх Гансові, і тут Швейк каліченою німецькою мовою почав розповідати фельдфебелеві, що в одному полку, в одного офіцера був теж дуже слухняний денщик. Той робив усе, що б не побажав його пан, а коли його запитали, чи міг би він за наказом свого пана зжерти ложкою його лайно, він відповів: «Якщо пан лейтенант накаже — я жертиму, аби тільки мені не трапилася там волосинка, бо я дуже гидливий і мене може знудити».
Фельдфебель засміявся:
— У вас, жидів, дуже дотепні анекдоти, але я ладен побитися об заклад, що дисципліна у вашій армії не така, як у нас. Ну, а тепер ближче до справи. Я призначаю тебе старшим у транспорті. До вечора спишеш мені прізвища інших полонених, розділиш їх по десятеро. Будеш одержувати для них харчі. Головою відповідатимеш мені за кожного! А якщо, жидику, хтось утече, то ми тебе розстріляємо!
— Я, пане фельдфебелю, хотів би з вами поговорити, — сказав Швейк.
— Тільки не торгуйся зі мною, — відповів фельдфебель. — Я цього не люблю і відправлю тебе до табору. Ти щось дуже швидко у нас, в Австрії, акліматизувався. Вже й кортить поговорити зі мною наодинці… Чим краще стався до вас, полонених, тим гірше… Отже, забирайся геть! Бери папір, олівець і негайно складай список. Ну, чого тобі ще?
— Ich melde gehorsamst, Herr Feldwebel…[157]
— Ану, мотай звідси! Бачиш, я зайнятий! — Обличчя фельдфебеля набрало виразу людини, до краю змореної працею.
Швейк, козирнувши, попрямував до полонених, подумавши при цьому: «Муки, прийняті заради найяснішого цісаря, приносять свої плоди».
Звичайно, трохи гірше було із складанням того списку. Полонені довго не могли зрозуміти, що їм треба називати своє прізвище. Швейк багато чого бачив у своєму житті, але все ж таки ці татарські, грузинські і мордовські імена не лізли йому в голову. «Ніхто мені не повірить, — подумав Швейк, — що в когось на світі можуть бути такі прізвища, як у цих татар: Муглагалей Абдрахманов, Беймурат Аллагалі, Джередже Чердедже, Давлатбалей Нурдагалієв і так далі. У нас прізвища набагато кращі. Наприклад, у фарара в Жідогошті прізвище Вобейда[158]».
Швейк увесь час ходив між вишикуваними рядами полонених, а вони один за одним вигукували свої імена та прізвища: Джіндралей Ганемалей, Бабамулей Мірзагалі і так далі.
— Як це ти язика собі не зламаєш, — говорив кожному з них Швейк, добродушно посміхаючись. — Воно куди зручніше такі імена і прізвища, як у нас: Богуслав Штєпанек, Ярослав Матоушек або Ружена Свободова.
Коли, нарешті, із страшними муками Швейк переписав усіх цих Бабуля Галлеїв, Худжи Муджи, він вирішив ще раз пояснити фельдфебелеві-перекладачу, що він жертва помилки, що по дорозі, коли його гнали разом з полоненими, він кілька разів даремно хотів домогтися справедливості.
Фельдфебель-перекладач вже зранку був трохи напідпитку, а тепер зовсім втратив здатність що-небудь розуміти. Перед ним лежала розгорнута сторінка оголошень якоїсь німецької газети, і він виспівував надруковані в газеті оголошення на мотив маршу Радецького: «Міняю грамофон на дитячий візочок», «Купую скалки зеленого та білого віконного скла», «Рахувати і складати звіти та баланси навчиться кожний, хто скінчить заочні курси бухгалтерії» і так далі.
До деяких оголошень мелодія маршу не підходила, але фельдфебель докладав усіх зусиль, щоб перемогти ці перешкоди і тому в такт молотив кулаком об стіл і тупотів ногами. Його вуса, склеєні контушівкою, стирчали в різні боки, немов хтось увіткнув йому в кожну щоку по засохлому квачу від ґуміарабіку. Його запухлі очі, правда, помітили Швейка, але це відкриття не викликало жодної реакції, він лише перестав гупати кулаком і тупотіти. Зате він почав барабанити по стільцю, виспівуючи на мотив «Ich weiß nicht, was soll es bedeuten»[159] нове оголошення: «Кароліна Дреґер, повитуха, пропонує свої послуги шановним дамам у всіх випадках…»
Він співав усе тихіше і тихіше, аж поки нарешті не замовк, нерухомо втупившись у велику сторінку оголошень, і тим дав Швейкові можливість розповісти про своє нещастя, на що Швейкові ледь-ледь вистачало його скромних знань німецької мови.
Швейк почав з того, що він все ж таки мав рацію, коли йшов на Фельштин вздовж струмка, і він не винен, що якийсь там невідомий російський солдат утік з полону і купається у ставку, повз який він, Швейк, мусив іти, бо це ж був його обов’язок як квартирмейстера — знайти найкоротшу дорогу на Фельштин. Росіянин, тільки-но його побачив, утік, залишивши в кущах свою уніформу. Він, Швейк, не раз чув, що на фронті з метою розвідки використовується форма вбитих ворогів, а тому на цей випадок приміряв залишену уніформу, аби перевірити, як в такому випадку він почуватиме себе в чужій уніформі.
Роз’яснивши цю помилку, Швейк зрозумів, що говорив на вітер, бо фельдфебель заснув ще раніше, ніж Швейк дійшов до ставка. Швейк наблизився до нього і доторкнувся до його плеча, цього було досить, щоб фельдфебель упав із стільця на підлогу, де спокійно й далі спав.
— Вибачаюсь, пане фельдфебелю, — сказав Швейк і, козирнувши, вийшов з канцелярії.
Рано-вранці військово-будівельне командування змінило диспозицію і вирішило групу полонених, в якій знаходився Швейк, відправити прямо до Перемишля на відбудову залізничної колії Перемишль — Любачів.
Отже, все залишилося по-старому, і Швейкова одіссея між російськими полоненими тривала далі. Мадярські конвоїри гнали всіх і вся швидкими темпами вперед.
В одному селі на відпочинку полонені зустрілися з обозним відділом. Біля возів стояв офіцер і дивився на полонених.
Швейк вискочив з шеренги, виструнчився перед офіцером і вигукнув: «Herr Leutnant! Ich melde gehorsamst!»[160] Але більше нічого не встиг сказати, бо тут же до нього підскочили двоє солдатів-мадярів і штовханами у спину знову запакували назад поміж полонених.
Офіцер кинув услід йому недопалок сигарети, який швидко підняв інший полонений і став докурювати. Потім офіцер пояснив капралові, який стояв біля нього, що в Росії є німці-колоністи, вони теж мусять воювати.
Аж до самого Перемишля у Швейка не було нагоди поскаржитися, що він, власне, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку. Це стало можливим тільки у Перемишлі, коли їх звечора загнали до зруйнованого форту у внутрішній зоні фортеці, де в доброму стані збереглися стайні для коней фортечної артилерії.
У настеленій там соломі було стільки вошей, що вони підіймали короткі стебла, немовби це були не воші, а мурашки, які тягнуть матеріал на будову свого мурашника.
[156] Особлива манера співу в австрійських альпійських областях.
[157] Мельдую послушно, пане фельдфебелю (нім.).
[158] Вобейда — це прізвище можна перекласти як «хуліган», «босяк»; приблизний аналог до популярного українського прізвища «Паливода».
[159] Я не знаю, що це означає (нім.).
[160] Мельдую послушно, пане лейтенанте (нім.).