— Хоч вірте, хоч ні, пане оберлейтенанте, але такої корови мені за всю війну ще не доводилося жерти…
У кухні перед запаленим недогарком костельної свічки сидів телефоніст Ходоунський і писав про запас додому листа, щоб не морочитися з цим, коли батальйон нарешті матиме певний номер польової пошти. Він писав:
Потім почав писати другого листа про запас:
Телефоніст Ходоунський почав дрімати і заснув над столом. Священик, який не спав і безперестанку швендяв по парохії, відчинив двері кухні і з ощадності загасив недогарок костельної свічки біля Ходоунського.
В їдальні, крім поручника Дуба, ніхто не спав. Фельдфебель Ванєк у Сяноку в бригадній канцелярії дістав новий розрахунок щодо постачання армії продуктами і тепер, докладно вивчаючи його, констатував, що, власне, чим ближче до фронту, тим меншим стає пайок. Він мимоволі усміхнувся над одним параграфом, в якому забороняється при готуванні солдатської юшки вживати шафран та імбир. У наказі було також зауваження, що польові кухні повинні збирати кості і відсилати їх в тил у дивізійні склади. Було трохи неясно, про які кості йдеться: про людські чи з іншої убійної худоби.
— Послухайте, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, позіхаючи з нудьги, — поки нам зварять їсти, ви б могли мені розповісти якусь історію.
— Ох-хо-хо! — відповів Швейк. — Поки ми дочекаємось їжі, я б встиг, пане оберлейтенанте, розповісти вам усю історію чеського народу. А поки що розповім вам дуже коротку історійку про одну вдову поштмейстера із Седлчанська, яку по смерті чоловіка було призначено на його місце. Тільки-но я почув розмову про польові пошти, одразу ж і пригадав цю історію, хоч вона і не має з ними нічого спільного.
— Швейку, — відізвався з дивану надпоручник Лукаш. — Ви знову починаєте страшно дурніти.
— Так точно, мельдую послушно, пане оберлейтенанте. Воно дійсно, це страшенно ідіотська історія. Я сам не знаю, як мені могло прийти до голови розповісти таку дурницю. Це або вроджений ідіотизм, або спогади молодих літ. На нашій земній кулі, пане оберлейтенанте, є різні характери, і кухар Юрайда мав рацію. Коли ми стояли в Бруку, він напився, впав у рів, а видертися звідти не міг і кричав: «Людина призначена і покликана пізнавати правду, щоб керувати своїм духом у гармонії вічного всесвіту, щоб постійно розвиватися, набувати знань і поступово входити у вищі сфери інтеліґентніших і сповнених справжньої любові світів». Ми його хотіли витягти нагору, але він дряпався і кусався. Він гадав, що лежить вдома, і лише після того, коли ми його знову туди скинули, почав благати, аби ми його все ж таки витягнули.
— Але що, власне, з тією поштмейстеркою? — розпачливо вигукнув надпоручник Лукаш.
— Це була дуже пристойна жінка, пане оберлейтенанте, але все ж таки трохи свиня. Вона добре виконувала свої обов’язки на пошті, але мала одну хибу: думала, що її всі переслідують і щось від неї хочуть, і тому щодня після роботи писала на всіх скарги до установ, відповідно до обставин.
Одного разу вранці вона пішла в ліс по гриби. І ось, проходячи повз школу, примітила, що пан учитель уже встав. Він привітався з нею і спитав, куди вона так рано зібралася. Вона йому відповіла, що йде по гриби. Тоді він сказав, що також піде по гриби. З цього вона зробила висновок, буцімто він щодо неї, старої баби, має якісь нечисті наміри. А коли побачила, що він дійсно виходить з гущавини, перелякалася, втекла і негайно ж написала заяву до місцевої шкільної ради, ніби він хотів її зґвалтувати. Проти учителя почали дисциплінарне слідство, а щоб часом з цього не виник великий прилюдний скандал, вести слідство приїхав сам шкільний інспектор. Він звернувся до жандармського вахмістра з проханням дати свій висновок, чи здатний був учитель на такий вчинок. Жандармський вахмістр поглянув до старих протоколів і сказав: «Ні. Це виключена річ, — бо того учителя вже раз обвинуватив священик у тому, що він волочиться за його кузиною, з якою пресвятий отче сам спав. Але той учитель дістав від окружного лікаря посвідку, нібито він імпотент з шести років після того, як впав з розчепіреними ногами з горища на дишло воза». Тоді вона, ця бестія, подала скаргу на жандармського вахмістра, окружного лікаря і шкільного інспектора, буцімто учитель їх усіх підкупив. А вони в свою чергу подали на неї в суд, і її засудили, але клята баба оскаржила присуд, вона, мовляв, не сповна розуму. Її також оглянули судові лікарі і дали свій висновок, що хоч вона і придуркувата, проте може займати будь-яку державну посаду.
Надпоручник Лукаш вигукнув:
— Мати Божа!… — І додав: — Сказав би я вам, Швейку, пару слів, та не хочу псувати собі вечерю, — на що Швейк відповів:
— Я ж попереджав вас, пане оберлейтенанте, що розповім страшенно ідіотську історію. — Надпоручник Лукаш тільки махнув рукою і сказав:
— Я досить вже наслухався від вас всіляких дурниць.
— Кожен не може бути розумним, пане оберлейтенанте, — переконливо сказав Швейк. — Дурні мусять являти собою виняток, бо коли б кожен був розумним, то на світі було б стільки розуму, що кожна б друга людина обовдуріла. Коли б, наприклад, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, кожен знав закони природи і вмів вираховувати небесні віддалі, то нічого б вже іншого не робив, тільки б докучав усім, як один пан Чапек. Він відвідував кнайпу «Під чашею» і завжди, виходячи вночі на вулицю, розглядав усіяне зірками небо, потім повертався до кнайпи, підходив до кожного присутнього і повідомляв: «Сьогодні чудово світить Юпітер, а ти, йолопе, навіть не знаєш, що в тебе над головою. Це така віддаль, що коли б тобою, ледарю, набити гармату і вистрели ти з неї, ти б летів до нього із швидкістю гарматного ядра мільйони мільйонів років». При цьому поводився так грубо, що, звичайно, сам вилітав з шинку із швидкістю звичайного трамвая. Приблизно, пане оберлейтенанте, кілометрів 10 на годину. Або візьмемо, наприклад, пане оберлейтенанте, мурашку…
Надпоручник Лукаш підвівся на дивані і молитовно склав руки:
— Я сам собі дивуюся, чому я досі розмовляю з вами, Швейку. Я ж вас, дякувати Богу, вже так давно знаю.
Швейк на знак згоди кивнув головою:
— Це звичка, пане оберлейтенанте. В тому то і річ, що ми вже давні знайомі, і, правду кажучи, вже обидва добре знаємо почім фунт лиха. Ми досить разом витерпіли і завжди не зі своєї вини. Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, така вже наша доля. Що найясніший цісар не робить — усе це до кращого: він нас звів докупи, і я собі нічого іншого не бажаю, тільки бути вам завжди у пригоді. Ви не голодні, пане оберлейтенанте?
Надпоручник Лукаш, який тим часом знову випростався на старому дивані, сказав, що останнє питання Швейка — це прекрасне закінчення нудної розмови. Нехай він довідається, що чути з вечерею. Безперечно, буде краще, коли Швейк залишить його на самоті, бо всі ті дурниці, які він від нього вислухав, стомили його більше, ніж увесь похід від Сянока. Рад би бодай хоч на хвилину заснути, але не може.
— В цьому винні блощиці, пане оберлейтенанте. Це вже старе повір’я, нібито священики плодять блощиць. Ніде не знайдете стільки блощиць, як у парохіях. У Верхніх Стодулках священик Замастіл написав цілу книжку про блощиць. Вони лазили по ньому навіть під час проповідей.
— Що я вам сказав, Швейку, підете ви на кухню чи ні?
Швейк пішов, а за ним з кутка, як тінь, навшпиньках вийшов Балоун…
Коли вранці батальйон виступав з Лісковця на Стару Сіль — Самбір, злощасну корову, яка все ще не зварилася, везли із собою в польовій кухні. Вирішили доварювати її по дорозі і з’їсти на відпочинку, напівдорозі з Лісковця до Старої Солі.
На дорогу солдатам зварили чорну каву.
Поручник Дуб знову тарабанився на санітарній двоколці. Йому після вчорашнього стало ще гірше. Найбільших страждань завдавав він денщикові, який мусив бігти поруч з двоколкою. Поручник Дуб невгаваючи лаяв Кунерта за те, що він учора зовсім про нього не турбувався, і обіцяв, коли вони прийдуть на місце, як слід з ним порахуватися.
Щохвилини вимагав води, пив її і відразу починав блювати.
— З кого, з чого смієтеся? — кричав він із двоколки. — Я вас навчу, ви зі мною не жартуйте! Ви мене ще пізнаєте!