Якщо пани добродзії не погордують, то він заведе їх у Кростєнко, там хутори великі. Це звідсіля лише три чверті години ходу, місця там досхочу, кожен солдат зможе накритися овечим кожухом, корів там до бісової мами, отже, кожен вояка дістане казанок молока. Вода там теж добра, пани офіцери зможуть переночувати у замку. А в Лісковці що? Злидні, парші та воші. Він сам колись мав п’ять корів, але москалі всіх забрали, і тепер, коли він сам хоче дістати молока для своїх хворих дітей, мусить ходити аж до Кростєнка.
Немовби підтверджуючи правдивість його слів, десь поруч в стайні заревіли корови і почувся верескливий жіночий голос, що бажав злощасним коровам, аби їх холера покрутила.
Старосту це не збентежило, і, натягуючи високі чоботи, він продовжував:
— Одну-єдину корову має мій сусід Войцек, вона, як ви, панове добродзії, ласкаво зволили почути, щойно заревла. Але це корова хвора, тужлива. Москалі забрали в неї телятко. З того часу вона не дає молока, але господар жаліє різати її, він сподівається, що Мати Божа Ченстоховська все поправить.
Під час цієї балаканини він натягнув на себе чумарку.
— Ходімо, панове добродзії, у Кростєнко, це ж три чверті години ходу, та що я, грішний, говорю, і півгодини не буде. Я знаю дорогу через потік, потім через березовий гайок, коло дуба… Село велике, і бардзо дужо моцна горілка в пропінаціях[145]. Ходімо, панове добродзії. Навіщо баритися? Панам солдатам з вашого славного полку треба як слід відпочити, виспатися по-людськи. Пан цісарсько-королівський вояка, який б’ється з москалями, безумовно потребує чистого нічлігу, зручного нічлігу… А в нас? Воші, короста, віспа та холера. Вчора у нас, в нашому проклятому селі, три чоловіки почорніли від холери. Милосердний Господь Бог прокляв Лісковець…
Тут Швейк велично змахнув рукою.
— Панове добродзії! — почав він, наслідуючи старостів голос. — Читав я раз в одній книжці, що за шведських воєн, коли був даний наказ розквартируватися у такому й такому селі, а староста всіляко відбріхувався і не хотів подати їм руку допомоги, його повісили на найближчому дереві. Крім того, один польський капрал розповідав мені сьогодні у Сяноку, що коли приходять квартирмейстери, староста мусить скликати всіх радних, ті йдуть з квартир’єрами від хати до хати і просто говорять: «Тут розташуються троє, тут четверо, пани офіцери розмістяться у парохії» — і запівгодини все має бути готове.
— Пане добродзію, — поважно звернувся Швейк до старости. — Де тут у вас найближче дерево?
Староста не зрозумів, що це значить по-чеськи слово стром[146], і тому Швейк пояснив йому, що це береза, дуб, грушка, яблунька, одним словом, все, що має міцне гілля. Староста знову не зрозумів, а коли почув назви деяких фруктових дерев, злякався, бо черешні вже дозрівали, і сказав, що ні про що таке не знає, у нього перед хатою росте тільки дуб.
— Добре, — сказав Швейк, зробивши рукою міжнародний знак вішання, — отже, ми тебе тут повісимо перед твоєю хатою, бо ти повинен би вже знати, що йде війна і нам наказано спати саме тут, а не в якомусь там Кростєнку. Ти нам, бісова печінка, не будеш міняти наших стратегічних планів, хіба що хочеш гойдатися, як говорилося в тій книжці про шведські війни… Подібний випадок, панове, трапився раз на маневрах біля Великого Мезіржіча…
Тут Швейка перебив фельдфебель-рахівник Ванєк:
— Це, Швейку, ви нам розповісте потім, — і, звертаючись до старости, сказав: — Отже, тепер алярм і квартири!
Староста почав тремтіти і, запинаючись, пробурмотів, що він хотів влаштувати панів добродзіїв якнайкраще, але коли вже інакше не виходить, то в селі все ж таки дещо знайдеться, і панове будуть задоволені, він зараз принесе ліхтар.
Коли він вийшов із світлиці, тьмяно освітленої невеличкою гасовою лампочкою під образом якогось скуленого, немов каліка, святого, Ходоунський несподівано вигукнув:
— Куди зник наш Балоун?
Але не встигли вони ще й роздивитися, коли за піччю тихенько відчинилися дверцята, які із комори кудись вели, і в них просунувся Балоун. Він розглянувся навколо, чи немає старости, і сказав гугнявим голосом, немовби мав страшний нежить:
— Йга бгув вге в кгомогі, щось там нгадибав і нгабгав до гота, а тгепег мгені це все льгіпиться дго пгіднебіння. Це нгі сголоне, нгі сголодке, цге тгісто.
Фельдфебель-рахівник Ванєк спрямував на нього світло електричного ліхтарика, і всі переконалися, що в житті їм не доводилось бачити такого замурзаного австрійського солдата. Вони перелякалися, помітивши, що мундир на Балоунові так роздувся, немовби він був на останньому місяці вагітності.
— Що з тобою сталося, Балоуне? — співчутливо спитав Швейк, штурхаючи його в роздутий живіт.
— Це — охігки, — харчав Балоун, давлячись тістом, яке не проходило ні туди ні сюди. — Обегежно, це квашені охігки. Я на скогу гуку з’їв тхи, а решту приніс вам.
Балоун почав витягати з-за пазухи огірок за огірком і роздавати їх. На порозі виринув староста з ліхтарем. Побачивши цю сцену, він перехрестився і заскиглив:
— Москалі забирали, і наші забирають.
Всі вирушили у село в супроводі зграї собак. Вони вперто трималися навколо Балоуна і сягали до його кишень в штанах, де Балоун заховав шматок сала, також здобутого в коморі, яке він однак із захланності зрадливо затаїв від товаришів.
— Що це біля тебе так собаки упадають? — поцікавився Швейк.
Балоун по довгому роздумі відповів:
— Вони в мені добру людину чують.
Однак не сказав, що притримує рукою в кишені сало, і саме тому один пес безперервно цапає його зубами за руку.
Під час шукання квартир виявилося, що Лісковець — дуже велике село, але дійсно до краю висмоктане війною. Хоч воно й не потерпіло від пожеж, бо обидві воюючі сторони якимось чудом не втягнули його у сферу воєнних операцій, однак саме тут розмістилось населення начисто знищених сіл Хирова, Грабова і Голублі.
По деяких хатах жило до восьми родин. Грабіжницька війна, одна з фаз якої прошуміла над ними, як дикі хвилі повені, штовхнула їх у безпросвітні злидні.
[145] Пропінація — корчма (польськ.).
[146] Стром — дерево (чеськ.).