Довелося розмістити роту в невеличкій зруйнованій гуральні на другому кінці села, у бродильні вмістилася лише половина роти. Решту по десять чоловік було розташовано у кількох садибах, куди заможні шляхтичі не пускали бідну голоту, яку війна позбавила своєї землі.
Штаб роти з усіма офіцерами, фельдфебелем-рахівником Ванєком, з денщиками, телефоністами, санітарами, кухарями і Швейком оселився у будинку місцевого священика, який також не впустив до себе ані одної ожебраченої родини з околиці, тому й мав достатньо вільного місця.
Це був високий, сухорлявий літній чоловік у вилинялій і засмальцьованій сутані. Він зі скнарості майже нічого не їв. Батько виховував його у страшній ненависті до росіян, однак цю ненависть немов корова язиком злизала після відступу росіян, коли в село прийшли австрійські війська. Вони пожерли всіх його гусей і курей, яких росіяни не чіпали, хоч у нього і мешкало кілька зарослих забайкальських козаків.
Коли ж до села вступили мадяри і вибрали з вуликів весь мед, він ще більш розсердився на австрійські війська. Тепер він з великою ненавистю дивився на своїх несподіваних гостей, і йому справляло велику приємність ходити навколо них і, знизуючи плечима, повторювати:
— Нічого не маю, я абсолютний жебрак. Ви, панове, не знайдете у мене й скибки хліба.
Найсмутніша міна при цьому була в Балоуна. Він ледь не розрюмсався над такою нуждою. В його голові безнастанно майоріло неясне уявлення про якогось підсвинка, золотава шкірка якого хрумкає на зубах і смачно пахне. Балоун зараз дрімав у кухні отця духовного, куди інколи заглядав сухорлявий високий підліток, що був водночас і наймитом, і куховаром. Він дістав суворий наказ слідкувати за тим, аби з кухні борони Боже чого-небудь не поцупили.
Балоун і в кухні нічого не знайшов, крім папірців із кмином, що лежали на сільничці, які він миттю запхав собі в рот. Пахощі кмину пробудили в нього смакові галюцинації про підсвинка.
На подвір’ї невеличкої гуральні за парохією горіли вогні під казанами польової кухні, кипіла вода, але в тій воді нічого не варилося.
Фельдфебель-рахівник з кухарем оббігали все село, марно намагаючись роздобути десь свиню. Всюди діставали ту ж саму відповідь: москалі все з’їли і все забрали.
Розбудили також єврея у корчмі, який почав рвати на собі пейси і висловлювати жаль, що не може панам солдатам услужити, а нарешті причепився до них, аби вони купили у нього стару столітню корову, суху здохлятину: самі кістки та шкіра. Зажадав за неї скажені гроші, рвав бороду і божився, що такої корови не знайдуть у цілій Галичині, в цілій Австрії і Німеччині, в цілій Європі і на цілому світі. Він скиглив, плакав і бив себе в груди, мовляв, це найжирніша з корів, які будь коли з волі Єгови з’являлися на світ божий. Він клявся всіма прабатьками, що подивитись на цю корову приїздять аж з Волочиська, про цю корову говорять в усій країні, як про казку, що це, власне, не корова, а найдобротніший бугай. На завершення він впав перед ними навколішки і, обнімаючи коліна то одного, то другого, репетував:
— Краще забийте старого, бідного єврея, але без корови не ідіть.
Він своїм виттям так усіх спантеличив, що вони зрештою потягли це бидло, яким погребував би навіть і шкуродер, до польової кухні. Потім ще довго, коли вже гроші були у нього в кишені, єврей плакав та бідкався, буцімто його зовсім загубили, знищили, що він сам себе пограбував, продавши за безцінь таку прекрасну корову. Він молив повісити його, бо на старості літ упоров таку дурницю, через яку його предки в домовинах поперевертаються.
Покачавшись ще трохи у поросі, він враз обтрусив із себе весь жаль, пішов додому і там у комірчині сказав своїй жінці:
— Ельзалебн[147], солдати дурні, як чобіт, а твій Натан мудрий.
З коровою було багато клопоту. Іноді здавалося, що її взагалі не можна обідрати. Коли почали здирати шкуру, вона в кількох місцях подерлася, і під нею показалися м’язи, скручені, як висохлі корабельні линви.
Тим часом звідкись притягнули мішок картоплі і, втративши всяку надію на успіх, почали варити ці сухожилля і кості, а в той час поруч в малій кухні кухар у цілковитому розпачі готував офіцерський обід з куснів цього скелета.
Ця злощасна корова, якщо взагалі так можна іменувати цей витвір природи, надовго закарбувалася в пам’яті всієї роти, і майже з певністю можна сказати, що коли перед Сокальською битвою командири нагадали б солдатам про лісковецьку корову, вся одинадцята рота з грізним ревом і страшною люттю кинулася б з багнетами на ворога.
Корова виявилась такою безсоромною, що з неї навіть і юшки не вдалося зварити. Чим довше м’ясо варилося, тим міцніше воно трималося костей, утворюючи з ними одне ціле, закостеніле, як бюрократ, який все життя пасеться по канцеляріях і живиться лише справами.
Швейк як кур’єр підтримував постійний зв’язок між штабом і кухнею, щоб установити, коли вже оте м’ясо звариться, і нарешті він доповів надпоручнику Лукашу:
— Пане оберлейтенанте, корова перетворилася на порцеляну. У неї таке тверде м’ясо, що ним можна різати скло. Кухар Павлічек, покуштувавши разом з Балоуном це м’ясо, зломив собі передній зуб, а Балоун — кутній.
Балоун із серйозним виглядом підійшов до надпоручника Лукаша і, затинаючись, подав йому свій зламаний зуб, загорнутий у «Люрдську пісню».
— Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я робив усе, що міг. Це той самий зуб, що зламався в офіцерській кухні, коли ми пробували, чи не можна з цього м’яса зробити біфштекса.
При цих його словах з крісла під вікном підвелася чиясь сумна постать. Це був поручник Дуб, якого санітарна двоколка привезла зовсім знесиленого.
— Будь ласка, тихіше, — сказав він з розпачем у голосі, — мені погано.
Він знову сів у старе крісло, в кожній щілині якого мешкали численні родини блощиць.
— Я втомлений, — сказав трагічним тоном, — я кволий і хворий. Не говоріть, будь ласка, при мені про зламані зуби. Моя адреса: Сміхів, вулиця Кральовська, номер вісімнадцять. Якщо я не дотягну до завтра, прошу повідомити про це мою сім’ю, і не забудьте зазначити на моїй могилі, що я до війни був учителем цісарсько-королівської гімназії.
Він тихенько захропів і вже не чув, як Швейк процитував вірш із заупокійної:
Після цього фельдфебель Ванєк встановив, що знаменита корова мусить варитися в офіцерській кухні ще дві години, а про якийсь біфштекс не може й мови бути і замість біфштекса приготують ґуляш.
Було вирішено наразі дати солдатам належний відпочинок, все одно вечеря буде готова аж під ранок.
Фельдфебель-рахівник Ванєк звідкись приніс в’язку сіна, поклав її під себе в ксьондзівській їдальні і, нервово підкручуючи вус, тихо сказав надпоручникові Лукашу, який відпочивав на старому дивані:
[147] Ельза, моє життя (ідиш).