— Зрозуміло, — продовжував Швейк, підтюпуючи поруч з конем, — коли я приїхав у відпустку, вона була між живими, та ще між якими живими! Я її знайшов знов «У Коцанів». Там коло неї впадали двоє солдатів з іншого полку, а один з них був такий жвавий, що при всьому чесному народі запхав їй руку під корсет, немов хотів, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, витягти звідти пилок її невинності, як говорить Венцеслава Лужицька{55}, або як сказала одного разу, розридавшись, молода дівчина років шістнадцяти на уроках танцю одному гімназистові, коли він ущипнув її за плече: «Ви, пане, стерли пилок моєї невинності». Всі, звичайно, розреготалися, а її мамуня, яка за нею наглядала, відвела її в коридор у «Бесіді»[142] і аж ногами затупотіла на ту свою дурну Каську. Я, пане оберлейтенанте, прийшов до такого висновку, що все ж таки сільські дівчата куди щиріші, ніж заморені міські дівульки, які ходять на всякі там уроки танців. Коли ми свого часу стояли табором в Мнішеку, я ходив танцювати до «Старого Кніна». Там і знюхався з якоюсь Карлою Веклевою, але я їй не дуже подобався. Одного разу в неділю ввечері пішов я з нею до ставка. Сіли ми на греблі і сидимо. Коли сонце стало сідати, я її запитав, чи любить вона мене. А навколо, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, рай земний: повітря тепле, птахи співають, а вона по-диявольському зареготала і відповіла: «Я тебе люблю, як кострицю в задниці. Та ти ж йолоп». А я дійсно був йолопом, та ще й яким! Я, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, до цього часу, гуляючи з нею по полях між високим збіжжям, де нас не бачила й жива душа, жодного разу навіть і не присів, а лише звертав її увагу на Божу благодать і, як останній ідіот, пояснював сільській дівчині, що це жито, а це пшениця, а он там овес. І немов у відгук на слова Швейка про овес, десь із передніх рядів вітер доніс вже стихаючі голоси солдатів, що гуртом співали пісню, з якою чеські полки йшли проливати кров за Австрію під Сольферіно.
Решта зараз же підхопили:
Потім німці заспівали цієї самої пісні по-німецьки. Це була дуже стара військова пісня, яку в час наполеонівських воєн співали солдати всіма мовами. Тепер вона бадьоро звучала на запорошеному шляху до Турової-Вольської в галицькій рівнині, де обабіч шляху аж ген на південь до зелених пагорків поле було стоптане і знівечене кінськими копитами та підошвами сотень тисяч важких солдатських чобіт.
— Одного разу на маневрах біля Пісека ми так само витоптали поле, — промовив Швейк, роздивляючись навколо. — З нами тоді був один пан ерцгерцоґ. Це, мабуть, був дуже справедливий пан, бо коли він зі своїм штабом гнав верхи із стратегічних міркувань по хлібах, його ад’ютант тут же на місці оцінював заподіяну ними шкоду. Один селянин на прізвище Піха, який аж ніяк не зрадів від цих відвідин, не прийняв від державної скарбниці 18 крон відшкодування за стоптані п’ять гонів поля. Він, пане оберлейтенанте, хотів судитися і дістав за це вісімнадцять місяців. Я гадаю, пане оберлейтенанте, він, власне, повинен був радіти, що хтось з цісарського роду відвідав його на його ж власній землі. Інший більш свідомий селянин прихахулив би всіх своїх дочок у білі суконки, як на хресний хід, дав би їм у руки букетики, розставив би їх на полі і кожній наказав би вітати достойного пана, як це роблять у Індії, де піддані якогось володаря кидалися під ноги слону, аби він їх розтоптав.
— Що це ви патякаєте, Швейку, — загудів до нього з коня надпоручник Лукаш.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я маю на увазі того слона, який ніс на своєму хребті того монарха, про якого я читав.
— Коли б ви тільки все як слід тлумачили, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш і понісся вперед. Там уже колона розірвалась. Після відпочинку в поїзді незвичний похід у повній викладці стомив усіх: плечі боліли, і кожен намагався допомогти собі, як лише міг. Солдати перекидали гвинтівки з одного плеча на друге, більшість уже несла їх не на ременях, а на плечі, немов граблі або вила. Деякі думали, що їм буде легше, коли вони підуть ровом або межею, де земля здавалася м’якшою, ніж на запорошеному шосе.
Більшість ішли з похиленими головами, всім дуже хотілося пити, бо хоч сонце уже й сіло, але була задуха і парило, як опівдні. У польових флягах ніхто вже не мав ані краплі води. Це був перший день походу, і незвична ситуація, яка була нібито прологом до ще тяжчих митарств, з кожною хвилиною ще більше і більше втомлювала і послабляла всіх. Вже й співати кинули і лише підраховували, скільки залишилося до Турової-Вольської, де, як вони думали, буде нічліг. Деякі час від часу сідали у рівчаку, а щоб це не так впадало у вічі, розшнуровували черевики. На перший погляд здавалося, що солдат погано намотав онучі і хоче їх розправити, аби не муляли ноги у поході. Інші скорочували або уздовжували ремені на гвинтівках, або розв’язували наплічник і перекладали вміщені в ньому речі, переконуючи самі себе, що роблять це для рівномірного розподілу вантажу, щоб ремені наплічників не відтягали їм то одне, то друге плече. Коли по черзі до кожного з них наближався надпоручник Лукаш, вони підводилися і доповідали, мовляв, їм десь муляє або щось подібне, якщо звичайно кадети або чотарі, побачивши здалеку кобилу надпоручника Лукаша, не гнали їх уперед.
Надпоручник Лукаш, проїжджаючи повз роту, лагідно запропонував воякам підвестись, бо до Турової-Вольської залишилося три кілометри, а там буде відпочинок.
Тим часом поручник Дуб отямився від безперестанної тряски на санітарній двоколці. Щоправда, він не зовсім очуняв, але вже міг підвестися. Він вихилився з воза і почав гукати щось до солдатів із штабу роти, які бадьоро рухались поруч нього, бо всі вони, починаючи від Балоуна і кінчаючи Ходоунським, склали свої наплічники на двоколку. Лише Швейк хвацько йшов уперед з наплічником і гвинтівкою по-драгунськи через груди. Він курив люльку і співав похідну пісню:
Більш ніж за п’ятсот кроків перед поручником Дубом здіймалася по дорозі курява, з якої виринали постаті солдатів. Поручник Дуб, до якого знову повернувся увесь його запал, висунув голову з двоколки і почав верещати у хмару пороху на дорозі:
— Солдати! Ваше почесне завдання важке. Перед вами тяжкі походи, нестатки і різні незгоди. Але я уповаю на вашу витривалість і непохитну силу волі, солдати!
— Замовкни, воле дурнуватий, — заримував Швейк.
Поручник продовжував:
— Для вас, солдати, немає таких перепон, які б ви не подолали! Я вам ще раз повторюю, я вас веду не до легкої перемоги! Це буде досить твердий горішок, але ви себе покажете! Історія віків вбере вас в пишні шати.
— Дивись, щоб не почав, бува, ригати, — знову заримував Швейк. Немов послухавшись Швейка, поручник Дуб схилив вниз голову і раптом почав блювати, для чого йому навіть не треба було вихилятися з воза. Скінчивши, він ще раз ви гукнув:
— Солдати, вперед! — звалився на наплічник телеграфіста Ходоунського і проспав аж до Турової-Вольської, де його нарешті поставили на ноги і за наказом надпоручника Лукаша зняли з воза. Надпоручник Лукаш мав з ним досить тривалу і досить неприємну розмову, аж поки поручник Дуб настільки опритомнів, що нарешті зміг заявити:
— Логічно розмірковуючи, я зробив дурницю, яку виправлю перед лицем ворога.
Між іншим, він не зовсім отямився, бо коли чвалав до свого взводу, грозився надпоручникові Лукашу:
— Ви мене ще не знаєте, але ви мене пізнаєте!
— Про усе, що накоїли, можете довідатись у Швейка, — додав надпоручник Лукаш.
Отже, перш ніж піти до свого взводу, поручник Дуб попрямував до Швейка, якого знайшов у товаристві Балоуна і фельдфебеля Ванєка.
Балоун у захваті саме розповідав, що в себе у млині він завжди тримав пляшку пива у криниці. Пиво було таке холодне, аж зуби ломило. В млинах увечері цим пивом запивали розгуду[143], але він у своїй ненажерливості, за яку тепер карав його Господь, після розгуди завжди ще ковтав порядний шматок м’яса. Тепер, мовляв, правосуддя Боже покарало його за все теплою смердючою водою з криниці в Туровій-Вольській, до якої через холеру солдати мусили сипати цитринову кислоту, коли взводами брали воду з криниць. Балоун висловив думку, буцімто цитринову кислоту роздають для того, щоб легше було людей голодом морити. Він, правда, у Сяноку трохи під’їв, та й оберлейтенант знову залишив йому півпорції телятини, яку Балоун приніс із бригади, але все ж таки це жах, він так сподівався, що коли прибудуть на відпочинок, знову щось варитимуть. Він у це повірив, коли куховари набирали до казанів воду. Він зараз же полетів туди розвідати, що й як, але куховари відповіли йому, що поки лише дістали наказ набирати воду, а за хвилину, можливо, прийде новий наказ — її виливати.
Тут несподівано підійшов поручник Дуб і, не дуже впевнений в собі, запитав:
— Розмовляєте?
— Розмовляємо, пане лейтенанте, — відповів за всіх Швейк. — У нас тут бесіда йде повним ходом. Воно взагалі найприємніша на світі річ — добра бесіда. Ось саме говоримо про цитринову кислоту… Жоден солдат не може обійтися без балачок, тоді він принаймні забуває про всі злигодні.
Поручник Дуб запросив Швейка прогулятися з ним, бо він, мовляв, хоче його про щось спитати. Коли вони вже досить відійшли убік, Дуб із сумнівом у голосі запитав:
— А ви, бува, часом не про мене говорили?
— Ніколи! Про вас ані слова, пане лейтенанте, лише про цю цитринову кислоту і про копчене м’ясо.
— Мені оберлейтенант Лукаш говорив, нібито я щось накоїв і ви про це дуже добре знаєте, Швейку.
[142] Клуб.
[143] Сир з маслом і сметаною, посипаний паприкою та зеленою цибулею (чеськ., зах. укр.).