Пастка-22: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Взагалі-то набереться немало офіцерських клубів, до будівництва яких Йосаріан ніяк не доклався, але найбільше пишався він клубом на Піанозі. То був величний і складний пам'ятник силі його рішучості. Йосаріан ні разу не прийшов допомогти, поки тривало будівництво; але потім він став заходити часто, адже дуже сподобалася йому ця велика, гарна, простора, крита ґонтом будівля. Це була справді розкішна споруда, і Йосаріан трепетав від глибокого відчуття звершення щоразу, коли споглядав її та усвідомлював, що жодне зусилля, вкладене сюди, йому не належить.

Їх було четверо за столиком у клубі офіцерів, коли він із Клевінджером останнього разу обізвали один одного божевільними. Вони сиділи в глибині залу, біля столика для гри в кості, за яким завжди вигравав Еплбі. Еплбі кидав кості настільки ж вправно, як і грав у пінг-понг, а в грі у пінг-понг він був настільки ж умілим, як і в усьому іншому. Все, що робив Еплбі, він робив добре. Еплбі був русявим хлопцем з Айови, який вірив у Бога, материнську любов і американський спосіб життя, ні над чим з усього цього не замислюючись, І подобався усім, хто його знав.

— Ненавиджу цього сучого сина, — буркнув Йосаріан.

Суперечка з Клевінджером спалахнула за кілька хвилин до того, як Йосаріан не зміг знайти кулемета. Того вечора в клубі товклася купа людей.

Товклися біля бару, товклися біля столу для гри в кості, товклися біля столу для пінг-понгу. Люди, яких Йосаріанові хотілося перестріляти, товклися біля бару, співаючи старі сентиментальні пісеньки, які нікому, крім нього, не набридали. Не маючи змоги перестріляти їх з кулемета, він гупнув каблуком по тенісному м’ячику, що підкотився до нього, відбившись від ракетки одного з гравців.

— Але ж той Йосаріан, — засміялися два офіцери, похитавши головами, і дістали інший м’ячик з коробки на полиці.

— Але ж той Йосаріан, — відповів їм Йосаріан.

— Йосаріане, — Нейтлі прошепотів з пересторогою.

— Тепер бачите, що я мав на увазі? — мовив Клевінджер.

Офіцери знову засміялися, почувши, як Йосаріан передражнює їх.

— Але ж той Йосаріан, — сказали вони голосніше.

— Але ж той Йосаріан, — відлунив Йосаріан.

— Йосаріане, благаю, — попросив Нейтлі.

— Тепер бачите? — запитав Клевінджер. — Це асоціальний агресивний тип.

— О, заткнися, — сказав Данбар Клевінджеру.

Данбару подобався Клевінджер, тому що Клевінджер його дратував, і тому час минав поволі.

— Еплбі тут навіть немає, — тріумфально зауважив Йосаріану Клевінджер.

— Хтось щось казав про Еплбі? — поцікавився Йосаріан.

— Полковника Каткарта тут також немає.

— А хто що сказав про полковника Каткарта?

— Тоді якого сучого сина ти вчепився?

— А який сучий син тут є?

— Я не хочу сперечатися з тобою, — вирішив Клевінджер. — Ти сам не знаєш, кого ненавидиш.

— Того, хто намагається мене отруїти, — відказав Йосаріан.

— Ніхто не намагається тебе отруїти.

— Вони двічі отруювали мою їжу, хіба ні? Хіба вони не підсипали отруту під Феррарою, а вдруге — під час Величезної облоги Болоньї?

— Вони всім підсипали отруту, — пояснив Клевінджер.

— А яка різниця?

— І це навіть не отрута була! — палко вигукнув Клевінджер, нервуючи тим більше, чим більше заплутувався.

Скільки Йосаріан себе пам’ятає, з терплячою посмішкою пояснив він Клевінджеру, завжди хтось замишляв його вбити. Бо є люди, яким він до вподоби,