Пастка-22: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гавермеєр вишкірився, кивнув головою І заходився пояснювати, як він надрізає мисливським ножем кулі, щоб зробити з них розривні, перед тим як щоночі смалить по тих польових мишах у наметі. Гавермеєр був їхнім найкращим у біса бомбардиром, але він літав по прямій і на одній висоті від вихідної точки і до цілі, і навіть далі за ціль, аж доки не переконувався, що бомби сягнули землі і там вибухали гострими стрілами жовтогарячих спалахів, а над ними злітали клуби диму й роздроблені уламки, мов шалені гейзери, й котилися велетенськими чорно-сірими хвилями. У шістьох літаках Гавермеєр тримав у штивній напрузі смертних людей, що сиділи тихо й нерушно, мов качки під прицілом, а він з глибокою цікавістю простежував крізь плексигласовий ніс кабіни шлях кожної бомби і давав німецьким зенітникам удосталь часу, щоб навести, і прицілитись, і смикнути спусковий гачок, чи шнурок, чи вмикач, чи дідько їх знає, що вони там смикали, коли хотіли вбити незнайомих їм людей.

Гавермеєр був провідним бомбардиром, який ніколи не хибив. Йосаріан теж раніше був провідним бомбардиром, але його понизили в ранзі, бо йому було начхати, хибить він чи ні. Він вирішив жити вічно або вмерти при такій спробі, і єдиним його завданням, коли він піднімався в небо, було сісти на землю живим.

Хлопці любили літати за Йосаріаном, який виходив на ціль на повній швидкості з різних напрямків і на різних висотах — дерся вгору, пікірував, крутився і повертав настільки круто і різко, що всі пілоти з п’ятьох літаків насилу повторювали маневри, щоб втриматись у ланці, вирівнювався лиш на дві-три секунди, щоб скинути бомби, а тоді вшивався з протяжним ревом двигунів і далі відчайдушно петляв, продираючись крізь огидний шквал зенітного вогню, так що шість літаків скоро розсипались по всьому небу, як молитви, кожен з них — легка ціль для німецьких винищувачів, та це не хвилювало Йосаріана, бо вже не було німецьких винищувачів і він не хотів, щоб біля його літака вибухали якісь інші літаки. Лише коли весь цей Sturm und Drang залишався далеко позаду, він втомлено зсував шолом зі спітнілого чола і переставав вигаркувати накази для Маквота за штурвалом, котрого в той момент найбільше цікавило, куди поцілили бомби.

— Бомбовий відсік порожній, — доповідав ззаду сержант Найт.

— Ми поцілили в міст? — питався Маквот.

— Я не бачив, сер, мене тут позаду добряче гецало, і я нічого не бачив. Тепер там усе в диму і нічого не видно.

— Гей, Аарфі, чи бомби попали в ціль?

— Яку ціль? — відказував капітан Аардваарк, гладкий і з люлькою в зубах штурман Йосаріана, не відриваючи очей від безладної плутанини карт, яку він створив біля Йосаріана в носовій частині літака. — Здається, ми ще не долетіли до цілі — хіба ні?

— Йосаріане, чи бомби влучили в ціль?

— Які бомби? — відповідав Йосаріан, котрий переймався лише зенітним вогнем.

— Ну що ж, — виспівував Маквот, — хай їм чорт.

Йосаріанові було наплювати, влучив він у ціль чи ні, оскільки Гавермеєрові чи якому іншому провідному бомбардиру, який влучав, ніколи не доводилось повертатися. Час від часу хтось так злився на Гавермеєра, що давав йому стусанів.

— Я сказав, дайте капітану Гавермеєру спокій, — роздратовано застерігав їх полковник Каткарт. — Хіба я не казав, що він у біса найкращий наш бомбардир?

Гавермеєр шкірився, коли втручався полковник, і вкидав до рота наступний кусочок арахісового брикету.

Гавермеєр набув неабиякої вправності, розстрілюючи щовечора польових мишей з пістолета, якого вкрав у небіжчика в наметі Йосаріана. За наживку він брав шоколадний батончик, умощувався в темряві і чекав на гризуна, тримаючи палець іншої руки в петлі мотузки, протягнутої від рами протимоскітної сітки до вмикача нематованої лампочки угорі. Мотузка була напнута, мов струна банджо, і найлегшого доторку було досить, щоб він клацнув, засліплюючи тремтливу жертву спалахом світла. Гавермеєр переможно пофоркував, спостерігаючи, як маленьке звірятко завмирає і закочує нажахані очка, гарячково шукаючи зловмисника. Гавермеєр чекав, доки ці очка не зустрінуться з його поглядом, а тоді з голосним реготом натискав на спусковий гачок і, з розкотистим гуркотом розприскуючи огидне, волохате тільце по всьому намету, відправляв полохливу мишачу душу назад до її Творця.

Якось уночі Гавермеєр вистрілив у мишу, через що Голодний Джо вискочив босоніж зі свого намету, репетуючи на все горло писклявим голосом, і розрядив свій пістолет сорок п'ятого калібру в намет Гавермеєра, відтак кинувся вниз схилом рову, видряпався на протилежний бік і тут же зник в одній із вузьких траншей, що ніби чарами з’явились біля кожного намету на ранок після того, як Майло Майндербайндер розбомбив ескадрилью. Ця пригода сталася якраз перед світанком у дні Величезної облоги Болоньї, коли без'язикі мертві люди, мов живі привиди, заповнили нічні години і Голодний Джо дурів, бо знову відлітав своє і не мав запланованих завдань. Голодний Джо белькотав щось недоладне, коли його виловили на дні вузької траншеї, белькотав про змій, щурів і павуків. Дно освітили ліхтариками, але не побачили нічого, крім кількох дюймів застояної дощівки.

— Ось бачите? — закричав Гавермеєр. — А я казав, що він псих. Хіба не казав?

Розділ 4

Док Деніка

Голодний Джо був психом, і ніхто не знав цього краще за Йосаріана, який допомагав йому як міг. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана просто тому, що вважав його психом.

— Навіщо йому тебе слухати? — питав Док Деніка в Йосаріана, не підводячи очей.

— Бо в нього неприємності.

Док Деніка зневажливо пирхнув.

— Він думає, що в нього неприємності? А що про мене казати? — вів далі Док Деніка з понурою посмішкою. — Ох, я не скаржуся. Я знаю, що йде війна. Знаю, що багато людей буде страждати заради нашої перемоги. Але чому я маю бути одним із них? Чому не візьмуть до війська тих старих лікарів, які на людях без угаву патякають про великі жертви, на які готові йти медики? Я не хочу нічим жертвувати. Я хочу заробляти бабло.

Док Деніка був дуже акуратним, охайним чоловіком, для якого гарно провести час означало похандрити. Смаглявий, з мудрим, насупленим личком і скорботними мішками під очима, він постійно думав про своє здоров'я і майже щодня ходив до медчастини, примушуючи одного з двох підлеглих рядових поміряти йому температуру. Вони робили за нього його роботу практично самостійно і робили її настільки добре, що йому не залишалося нічого іншого, як сидіти на осонні, вигрівати свій закладений ніс і дивуватися, чим так стурбовані люди довкола. Хлопців звали Ґас і Вес, і їм вдалося підняти медицину до рівня точних наук. Усіх тих, що приходили з температурою понад 38,9, вони негайно відправляли до шпиталю. Усім хворим, за винятком Йосаріана, що приходили з температурою нижче 38,9, мазали ясна і пальці на ногах розчином марганцівки і давали таблетку проносного, яка мандрувала в кущі. Усіх тих, що приходили з температурою рівно 38,9, просили прийти через годину, щоб знову її поміряти. Йосаріан, з його температурою 38,3, міг піти до шпиталю, коли заманеться, бо він їх не боявся.

Така система чудово всіх задовольняла, а надто Дока Деніку, якому тепер вистачало часу, щоб споглядати, як старий майор ...де Коверлі кидає підкови на приватному майданчику для кидання підків, досі не знявши з ока прозорої пов'язки, яку Док Деніка зробив для нього зі смужки целулоїду, потайки відрізаного з вікна штабного намету майора Майора кілька місяців тому, коли майор ...де Коверлі повернувся з ушкодженою рогівкою з Рима, де він винайняв дві квартири для офіцерів та рядових, щоб вони проводили там відпустку. Док Деніка заходив до намету медчастини, лише коли відчував себе дуже хворим, тобто щодня, і просив Ґаса і Веса оглянути його. Вони оглядали його, але не могли нічого знайти. Його температура завжди трималася на позначці 36, що їх цілком задовольняло, якщо він був не проти. Док Деніка був проти. Він почав втрачати довіру до Ґаса і Веса і вже думав, чи не перевести їх обох назад до автопарку й замінити на когось, хто зможе виявити, що саме з ним не так.

Док Деніка особисто знав про багато речей, з якими було щось кардинально не так. Окрім свого здоров'я, він тривожився про Тихий океан і льотний час. Здоров'я — це щось таке, в чому ніхто не міг бути впевненим надовго. Тихий океан — це водний простір, зусібіч оточений слоновою та іншими смертельними хворобами, в гущу яких його можуть раптово перевести, якщо він, звільнивши від польотів Йосаріана, розгніває полковника Каткарта. А льотний час — це час, який він щомісяця мусив проводити на борту літака, щоб отримувати додаткову платню за польоти. Док Деніка ненавидів літати. В літаку він чувався ув’язненим. У літаку взагалі не було куди йти, лише в іншу частину літака. Док Деніка чув, що люди, яким подобається залазити в літак, насправді дають вихід своєму підсвідомому бажанню залізти назад у материнське лоно. Чув він це від Йосаріана, який влаштував усе так, що Док Деніка щомісяця отримував платню за польоти, не залазячи назад у лоно. Йосаріан переконав Маквота записувати ім'я Дока Деніки в бортовий журнал після тренувальних польотів чи подорожей до Рима.

— Знаєш, як це буває, — хитро, по-змовницьки підморгнув Док Деніка. — Навіщо ризикувати без потреби?

— Звичайно, — погоджувався Йосаріан.

— Яка кому різниця, в літаку я чи ні?