Пастка-22: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хіба не милий? — сказав Йосаріан. — Мабуть, йому мають дати три голоси на виборах.

— Хто має дати? — підозріло перепитав Данбар.

У ліжку в невеликому відокремленому закамарку в кінці палати, за зеленок) фанерною ширмою безупинно працював поважний полковник середнього віку, котрого кожен день відвідувала лагідна, миловида жінка з кучерявим попелястим волоссям, яка не була ні медсестрою, ні контрактницею, ні дівчиною з Червоного Хреста, але яка тим не менше акурат щополудня з’являлася у шпиталі на Піанозі, одягнута в чарівні пастельні літні сукні, що виглядали дуже елегантно, і взута в білі шкіряні лодочки на невисоких підборах, від яких піднімалися незмінно прямі нейлонові шви. Полковник був із відділу зв’язків, І день і ніч він був зайнятий надсиланням липких повідомлень із власних нутрощів на квадратні шматки марлі, які він ретельно запечатував і доставляв у накрите покришкою біле відро, що стояло на нічному столику біля ліжка. Полковник був розкішним. Він мав запалий рот, запалі щоки, запалі, сумні, запліснявілі очі. Обличчя його мало колір тьмяного срібла. Він кашляв тихо, обережно і повільно промокав марлею губи з гримасою огиди, що вже стала автоматичною.

Довкола полковника крутився вихор спеціалістів, які спеціалізувалися на спробах з’ясувати, що його турбує. Вони били світлом йому прямо в очі, щоб вияснити, чи він бачить, заганяли голки в нерви, щоб почути, чи він відчуває. Був там уролог для урологічних хвороб, лімфолог для лімфи, ендокринолог для ендокринних залоз, психолог для психіки, шкірний лікар для шкіри; був також патолог для патологій, кистолог для кисти, а також лисий педантичний китознавець із кафедри зоології в Гарварді, якого жорстоко закинули в Медичний корпус через пошкоджений анод в обчислювальній машині і який проводив заняття з умираючим полковником, намагаючись обговорювати з ним «Мобі Діка».

Полковника старанно дослідили. Не було жодного органа в його тілі, якого б не обкололи й не обмацали, не витрусили і вичерпали, защемили і зазняли, переклали, обікрали й поміняли. Акуратна, делікатна і виструнчена, жінка часто торкалася його, сидячи біля ліжка, і щоразу, коли усміхалася, ставала уособленням величавої скорботи. Полковник був високий, худющий і зсутулений. Коли він підводився, то згинався ще більше, від чого в тілі утворювалася глибока западина, і дуже обережно, дюйм за дюймом, переставляв ступні, починаючи рух від колін. Під очима були фіолетові ставки. Жінка говорила тихо, тихіше, ніж кашляв полковник, і ніхто в палаті ніколи не чув її голосу.

Не минуло й десяти днів, коли техасець очистив палату. Капітан-артилерієць здався першим, і після нього почався масовий вихід. Данбар, ЙосарІан і капітан-винищувач вилетіли того ж ранку. В Данбара припинилися напади запаморочення, а капітан висякав носа. Йосаріан сказав лікарям, що біль у його печінці минув. Усе вирішилося так просто. Втік навіть ворент-офіцер. Менш ніж за десять днів техасець повернув усіх до своїх обов’язків — усіх, окрім військового слідчого, який підхопив застуду від капітана-винищувача і зліг із запаленням легень.

Розділ 2

Клевінджер

У певному сенсі слідчому добряче пощастило, тому що за стінами шпиталю все ще тривала війна. Чоловіки божеволіли і отримували медалі. По всьому світі хлопчаки по обидва боки фронту віддавали свої життя, як їм казали, за батьківщину, і ніхто цим не переймався, а надто не переймалися хлопчаки, котрі віддавали свої молоді життя. Кінця-краю цьому видно не було. Єдиним кінцем на виднокраї був кінець самого Йосаріана, і він міг би залишатись у шпиталі до судного дня, якби не той патріотичний техасець з його лійкоподібними щелепами і кривою, зібганою, незнищенною усмішкою, що, мов задерті криси чорного ковбойського капелюха, навіки розколола його обличчя. Техасець хотів ощасливити всіх у палаті, окрім Йосаріана і Данбара. Він був справді дуже хворий.

Але Йосаріан не міг почуватися щасливим, хоч техасець і не хотів того, бо ж поза стінами шпиталю нічого веселого не відбувалося. Єдине, що відбувалось, була війна, і ніхто, крім Йосаріана й Данбара, цього ніби й не помічав. Коли ж Йосаріан пробував нагадати людям про війну, вони сахалися його, гадаючи, що він божевільний. Навіть Клевінджер, який мав би розумітися краще за інших, сказав, що він божевільний, коли вони бачились востаннє, якраз перед втечею Йосаріана до шпиталю.

Клевінджер вирячився на нього з шаленою люттю та обуренням і, вчепившись обома руками стола, закричав:

— Ти божевільний!

— Клевінджере, чого тобі треба від людей? — втомлено відгукнувся Данбар, перекрикуючи гамір офіцерського клубу.

— Я не жартую, — наполягав Клевінджер.

— Вони хочуть мене вбити, — спокійно мовив Йосаріан.

— Ніхто не хоче тебе вбити, — вигукнув Клевінджер.

— Тоді чому вони в мене стріляють? — спитав Йосаріан.

— Вони стріляють у всіх, — відповів Клевінджер. — Вони хочуть убити всіх.

— А в чому різниця?

Клевінджер уже розходився, мало не вискакуючи з крісла від збудження, очі його зволожились, а губи тремтіли і зблідли. Як це завжди траплялося, коли він сперечався через принципи, в які пристрасно вірив, врешті-решт він починав нестямно хапати ротом повітря, змахуючи з повік гіркі сльози нерозділеного переконання. Було багато принципів, у які Клевінджер пристрасно вірив. Він був божевільний.

— Хто це «вони»? — він хотів знати. — Хто конкретно, на твою думку, хоче тебе вбити?

— Усі вони, — відповів Йосаріан.

— Усі вони — то хто?

— А хто то — усі вони, на твою думку?

— Поняття не маю.

— Тоді звідки ти знаєш, що не хочуть?

— Тому що... — затнувся Клевінджер і замовк у розпачі.

Клевінджер справді вважав, що має рацію, але в Йосаріана були докази, адже чужоземці, яких він не знав, стріляли в нього з гармат щоразу, коли він піднімався в небо, щоб скидати на них бомби, і це було нітрохи невесело. Та якщо це було невесело, то в багатьох інших речах було ще менше веселощів. Невесело було жити, як волоцюга, в наметі на Піанозі між дебелими горами позаду та спокійним синім морем попереду, що могло миттю проковтнути чоловіка з судомою і відправити його назад на берег через три дні, вільного від боргів, розбухлого, посинілого і підгнилого, з цівками води з обох холодних ніздрів.

Намет, у якому він жив, стояв під самою неширокою стіною бляклого лісу, що відділяв його ескадрилью від Данбарової. Вздовж лісу тягнулася закинута траншея залізниці, де лежала труба, що подавала авіаційне пальне до бензовозів на аеродромі. Завдяки його сусідові Орру цей намет був найрозкішнішим в ескадрильї. Щоразу, коли Йосаріан повертався після чергового відпочинку в шпиталі або відпустки в Римі, то був вражений якоюсь новою вигодою, яку Орр запровадив за час його відсутності: вода в крані, грубка на дрова, цементна підлога. Йосаріан вибрав місце, а намет поставили вони разом з Орром. Орр, незмінно вишкірений пігмей з пілотськими нашивками і густою хвилястою шевелюрою з проділом посередині, подавав усі ідеї, тоді як Йосаріан, вищий, сильніший, ширший у плечах і прудкіший, виконував майже всю роботу. В наметі їх жило лише двоє, хоча місця було досить на шістьох. Коли настало літо, Орр закотив догори бічні клапани, щоб морський вітерець міг видувати розпечене всередині повітря.

По сусідству з Йосаріаном у двомісному наметі сам-один жив Гавермеєр, який любив арахісові брикети і щоночі стріляв по польових мишках з пістолета 45-го калібру, якого вкрав у небіжчика з Йосаріанового намету. По інший бік від Гавермеєра стояв намет, якого Маквот уже не ділив з Клевінджером — той ще не повернувся, коли Йосаріан виписався зі шпиталю. Маквот тепер ділив намет з Нейтлі, що поїхав до Рима, де залицявся до сонної проститутки, в яку просто шалено закохався, а їй остогидла і її робота, і він сам. Маквот був божевільний. Він був пілотом і при кожній нагоді пролітав якомога нижче над наметом Йосаріана, аби лиш побачити, як сильно він злякається, і любив з диким ревом проноситися понад дерев'яним плотом на порожніх бочках з-під нафти і понад піщаною косою бездоганно білого пляжу, де чоловіки купалися голяка. Ділити намет з психом нелегко, але Нейтлі було байдуже. Він також був психом: кожен вільний день він працював на будівництві клубу офіцерів, до якого Йосаріан анітрохи не доклався.