Пастка-22: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І вони повернули назад, хоч літаки з інших ланок розважливо кружляли віддалік, і тому геть усі зенітки дивізії «Герман Ґьорінг» цього разу взялися запекло гатити тільки по них.

Полковник Каткарт був відважним і завжди без жодних вагань пропонував своїх людей на бомбардування будь-якої цілі. Жодна ціль не здавалась йому надто небезпечною для його полку, так само як жодна подача не була надто важкою для Еплбі на тенісному столі. Еплбі був добрим пілотом і надзвичайним гравцем у пінг-понг з мушками в очах, який не пропускав жодного м’яча. Двадцять одна подача — рівно стільки потребував Еплбі, щоб розгромити свого супротивника. Про його доблесть за тенісним столом ходили легенди, і Еплбі вигравав у кожній грі, за яку брався, аж поки одного вечора Орр, захмелілий від джину з соком, не розбив Еплбі лоба ракеткою, після того як Еплбі розбив перші п’ять його подач. Пожбуривши ракетку, Орр вискочив на стіл і, розігнавшись з одного кінця, дико підскочив і заїхав обома п’ятками просто в обличчя Еплбі. І тут почалося справжнє пекло. Добру хвилину Еплбі борсався, доки скинув з себе Орра, що молотив його руками й ногами, відтак випростався, тримаючи Орра за барки поперед себе однією рукою, а другою, стиснутою в кулак, замахнувся, щоб прибити його на смерть, і в цей момент підійшов Йосаріан і відібрав у нього

Орра. Це був вечір несподіванок для Еплбі, який не поступався Йосаріанові ні зростом, ні силою, і відважив тому потужного стусана, що викликало у Вождя Білого Вівсюга таке радісне збудження, що він обернувся і врізав полковнику Мудусу кулаком у ніс, що сповнило генерала Дрідла такою глибокою вдячністю, що він наказав полковникові Каткарту викинути капелана з клубу офіцерів і розпорядився перевести Вождя Білого Вівсюга в намет до Дока Деніки, де той міг перебувати під наглядом лікаря двадцять чотири години на день і залишатися в добрій формі, для того щоб знову врізати полковнику Мудусу у ніс, коли цього заманеться генералові Дрідлу. Інколи генерал Дрідл зумисне приїздив зі штабу авіаполку в супроводі полковника Мудуса і своєї медсестри, просто щоб подивитися, як Вождь Білий Вівсюг вріже зятеві в ніс.

Вождь Білий Вівсюг волів би краще залишатися в трейлері, де мешкав з капітаном Флюмом, мовчазним, заляканим офіцером із відділу пропаганди, який цілими вечорами друкував фотографії, зроблені впродовж дня, щоб розсилати їх зі своїми коментарями для преси. Капітан Флюм щовечора скільки міг просиджував у темній комірчині, а потім лягав на койку, схрестивши пальці і повісивши собі на шию кролячу лапку, і щосили намагався не заснути. Він жив у смертельному страху перед Вождем Білим Вівсюгом. Капітана Флюма переслідувала нав’язлива думка, що однієї ночі, коли він міцно спатиме, Вождь Білий Вівсюг навшпиньки підкрадеться до його ліжка і розпанахає йому шию від вуха до вуха. Цю думку підкинув йому сам Вождь Білий Вівсюг, котрий якось уночі, коли капітан Флюм уже дрімав, таки підійшов навшпиньки до його ліжка і зловісно зашипів, що якось уночі, коли він, капітан Флюм, буде міцно спати, він, Вождь Білий Вівсюг, розпанахає його горло від вуха до вуха.

Капітан Флюм похолов, його широко розплющені очі втупились у зіниці Вождя Білого Вівсюга, що п’яно поблискували прямо над ним.

— Чому? — нарешті видушив із себе капітан Флюм.

— А чому б ні? — була відповідь Вождя Білого Вівсюга.

Відтоді капітан Флюм примушував себе якомога довше не засинати. Кошмари Голодного Джо безмірно йому в цьому допомагали. Ніч за ніччю напружено прислухаючись до маніакальних завивань Голодного Джо, капітан Флюм зненавидів його і почав потайки бажати, щоб однієї ночі Вождь Білий Вівсюг підійшов до його койки і розпанахав йому горло від вуха до вуха. Насправді більшість ночей капітан Флюм мов колода, і лише снив, що не спить. Настільки переконливими були ці його сни про неспання, аж він щоранку прокидався вкрай знесиленим і тут же знову засинав.

Вождь Білий Вівсюг майже полюбив капітана Флюма з моменту його дивовижного перетворення. Того вечора капітан Флюм пішов до свого ліжка компанійським живчиком, а вранці покинув його похмурим відлюдником, і Вождь Білий Вівсюг з гордістю дивився на оновленого капітана Флюма як на творіння своїх рук. Він зовсім не збирався розпанахувати горло капітанові Флюму від вуха до вуха. Залякати капітана Флюма — просто так він розумів жарти, як-от торочити, що сам він помре від запалення легень, врізати полковникові Мудусу в ніс або викликати Дока Деніку на індіанську боротьбу. Коли Вождь Білий Вівсюг щоночі п’яним завалювався у свій трейлер, він хотів лиш одного — відразу заснути, і Голодний Джо часто цьому перешкоджав. Вождя Білого Вівсюга тіпало від кошмарів Голодного Джо, і він часто бажав, аби хтось навшпиньки ввійшов у намет до Голодного Джо, зняв з його обличчя кошеня Гапла і розпанахав йому горло від вуха до вуха, аби всі в ескадрильї, окрім капітана Флюма, могли добре виспатися.

Хоча Вождь Білий Вівсюг і далі бив полковника Мудуса по носі на втіху генералові Дрідлу, він не став улюбленцем начальства. Не став улюбленцем і майор Майор, командир ескадрильї, котрий зрозумів це в той самий момент, коли довідався про своє призначення командиром ескадрильї — довідався від полковника Каткарта, який примчав в ескадрилью на своєму форсованому джипі день по тому, як майор Дулут загинув над Перуджею. Джип полковника Каткарта зі скреготом загальмував над самою залізничною канавою, що відділяла його від кривобокого баскетбольного майданчика, звідки майора Майора зрештою вигнали — копняками, штурханами, камінням і кулаками — люди, з якими він до того майже подружився.

— Тепер ви новий командир ескадрильї, — гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. — Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

І полковник Каткарт з ревом рвонув геть настільки ж швидко, як і з’явився, різко розвернувши джипа і сипнувши з-під коліс дрібним піском в обличчя майора Майора. Майор Майор закляк від цієї новини. Безмовний і довготелесий, стояв він з роззявленим ротом, тримаючи потертий баскетбольний м’яч у довгих руках, а зерна ворожнечі, які похапцем посіяв полковник Каткарт, уже пускали коріння в серцях вояків довкола нього, тих самих, що грали з ним у баскетбол і що майже дозволили йому потоваришувати з ними, чого ніхто раніше не дозволяв. Білки його круглих очей побільшали і затягнулися паволокою, він силкувався щось сказати, та губи лише скривились у тужливій гримасі від знайомої, нездоланної самотності, що наповзала на нього, мов задушливий туман.

Як і всі інші офіцери у штаб-квартирі полку, за винятком майора Денбі, полковник Каткарт заразився духом демократії: він вважав, що всі люди створені рівними, і тому з однаковим запалом утискав усіх, хто не належав до штаб-квартири полку. Тим не менше, він вірив у своїх людей. Як не раз повторював під час інструктажу, він вірив, що вони принаймні на десять вильотів кращі за інший підрозділ, а той, хто з ним не згоден, може забиратися до дідька. Однак, як довідався Йосаріан, коли літав провідати колишнього РПК Вінтерґріна, єдиний спосіб забратися до дідька — відлітати ще десять бойових завдань.

— Я щось не розумію, — протестував Йосаріан. — Док Деніка каже правду чи ні?

— Скільки він сказав?

— Сорок.

— Деніка казав правду, — зізнався колишній РПК Вінтерґрін. — Сорок вильотів достатньо, так вважають у штабі Двадцять сьомої армії.

Йосаріан тріумфував.

— То я можу їхати додому, так? У мене сорок вісім.

— Ні, не можеш, — заперечив йому колишній РПК Вінтерґрін. — Ти божевільний чи що?

— Чому ні?

— Пастка-22.

— Пастка-22? — ошелешено перепитав Йосаріан. — А до чого тут у біса Пастка-22?

— Пастка-22, — терпляче пояснив Док Деніка, коли Голодний Джо доправив Йосаріана назад на Піанозу, — говорить, що завжди слід робити те, що наказує тобі твій командир.

— Але штаб Двадцять сьомої армії постановив, що я можу їхати додому після сорока вильотів.

— Але він не постановив, що ти маєш їхати додому. А статут зобов’язує тебе виконувати кожен наказ. Ось де пастка. Навіть якби полковник порушував наказ штабу Двадцять сьомої армії, примушуючи тебе відлітати більше завдань, тобі все одно довелося б їх відлітати, інакше б ти порушував його наказ. І тоді штаб Двадцять сьомої армії накинувся б на тебе.

Йосаріан розчаровано опустив голову.

— Значить, мені справді треба зробити п’ятдесят вильотів? — простогнав він.

— П’ятдесят п’ять, — виправив його Док Деніка.

— Які п’ятдесят п’ять?