Пастка-22: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я знаю, що не жартуєш, — сказав Йосаріан. — Але чому він це зробив?

— Звідки мені знати, чому він це зробив? — відповів Док Деніка з досадою.

— Може, це якось пов’язано зі святим Антонієм?

Док Деніка глянув на Йосаріана безтямним поглядом.

— Святий Антоній? — спитав він здивовано. — Хто такий святий Антоній?

— Звідки мені знати? — відповів Вождь Білий Вівсюг, який, похитуючись, саме ввійшов до намету з притиснутою до грудей пляшкою віскі і зухвало розсівся між ними двома.

Док Деніка мовчки підвівся і виніс своє крісло з намету, зігнутий під ранцем, ретельно напакованим кривдами, що був його вічним тягарем. Він не терпів присутності свого сусіда по намету.

Вождь Білий Вівсюг вважав його психом.

— Не знаю, що таке з тим хлопакою, — зауважив він з докором. — У нього немає мізків, ось що з ним таке. Були би в нього мізки, він би схопив лопату і почав копати. Просто тут, у наметі, почав би копати, якраз під моїм ліжком. За пару хвилин наткнеться на нафту. Хіба він не знає, як той солдат у Штатах докопався до нафти? Ніколи не чув, що трапилось із тим... як звати того смердючого щура вилупка сутенера шмаркатого з Колорадо?

— Вінтерґрін.

— Вінтерґрін.

— Він боїться, — пояснив Йосаріан.

— О ні. Тільки не Вінтерґрін. — Вождь Білий Вівсюг похитав головою з неприхованим захватом. — Той гнилий сопляк мудрагель сучий син не боїться нікого й нічого.

— Док Деніка боїться. Ось що з ним таке.

— А чого він боїться?

— Він боїться за тебе, — сказав Йосаріан. — Він боїться, що ти помреш від запалення легень.

— Ну, нехай боїться, — сказав Вождь Білий Вівсюг. Його могутні груди здригнулися від глибокого, низького сміху. — Помру при першій же нагоді. От побачиш.

Вождь Білий Вівсюг — гарний, темнолиций індіанець з масивним, вилицюватим обличчям і скуйовдженим чорним волоссям, метис племені крі родом із міста Інід в Оклахомі — з лишень йому відомих окультних причин постановив собі померти від запалення легень. Це був злостивий, мстивий, позбавлений ілюзій індіанець, який ненавидів чужоземців з такими прізвищами, як Каткарт, Корн, Блек і Гавермеєр, і бажав, щоб усі вони забралися туди, звідки прийшли їхні паршиві предки.

— Ти не повіриш, Йосаріане, — розмірковував він, зумисне підвищивши голос, щоб зачепити Дока Деніку, — але тут була прекрасна країна для життя, поки вони не споганили її своєю клятою побожністю.

Вождь Білий Вівсюг став на шлях помсти білій людині. Він заледве читав і писав і був приставлений до капітана Блека помічником з розвідки.

— Як я міг навчитися читати і писати? — спитав Вождь Білий Вівсюг з удаваною войовничістю, знову підвищуючи голос, щоб Док Деніка його почув. — Тільки-но ми ставили наш вігвам, вони тут же зачинали бурити нафтову свердловину. Тільки-но вирили свердловину, ішла нафта. І щоразу, коли ішла нафта, вони змушували нас складати вігвами і забиратися звідти. Ми були живими чарівними лозинами. Ціла наша сім'я мала природний потяг до покладів нафти, і дуже скоро за нами почали ганятися специ усіх нафтових компаній світу. Було ой як непросто виховати дитину, повірте мені. Не знаю, чи хоч раз я затримався на одному місці більше тижня.

Найперший, кого він запам'ятав, був геолог.

— Тільки-но на світ з'являвся новий Білий Вівсюг, — вів далі він, — фондові ринки зростали. Невдовзі цілі бригади буровиків наввипередки переслідували нас з усім своїм устаткуванням. Компанії стали об’єднуватися, щоб скоротити кількість людей, яких мусили до нас прикріпити. Але тлум навколо нас усе більшав. Ми ніколи не могли виспатися. Коли ми зупинялися, зупинялися вони. Ми рушали — рушали й вони, зі своїми польовими кухнями, бульдозерами, буровими вишками і генераторами. Ми були мов ходяча реклама, і найкращі готелі почали надсилати нам запрошення, бо знали, що ми потягнемо за собою в місто чимало ділових людей. Деякі з тих запрошень були страшенно щедрими, але ми не могли жодного з них прийняти, бо ми індіанці, а всі найкращі готелі, які нас запрошували, не прийняли б індіанців як гостей. Расове упередження — це жахливо, Йосаріане. Жахливо, коли до порядного, лояльного індіанця ставляться як до негритоса, жидяри, макаронника чи латиноса.

Вождь Білий Вівсюг осудливо похитав головою.

— Тоді, Йосаріане, це нарешті сталося — початок кінця. Вони почали переслідувати нас спереду. Старалися вгадати, де ми збираємось зупинитись, і бралися бурити ще до того, як ми туди дійдемо, то ми й не могли зупинитися. Щойно ми візьмемось розгортати наші покривала, як вони вже нас витурюють. Вони вірили в нас. Витурювали, вже навіть не чекаючи, коли піде нафта. Ми були такі втомлені, що й незчулися, як наш час вийшов. Одного ранку дивимось, а нас цілком оточили нафтовики, які чекають, коли ми станемо їм на дорозі, щоб нас витурити. Куди не глянь, на кожному горбі стояв нафтовик, що чекав, мов індіанці, готуючись до нападу. Це був кінець. Тільки армія мене й порятувала. На щастя, саме вчасно вибухнула війна і призовна комісія витягла мене з того кільця і доправила живим і здоровим у Ловер-Філд у штаті Колорадо. Я єдиний, хто врятувався.

Йосаріан знав, що той бреше, але не перебивав, коли Вождь Білий Вівсюг почав розказувати, ніби відтоді не отримав жодної звістки від батьків. Однак це його не надто хвилювало, бо про те, що вони його батьки, знав лише з їхніх слів, а оскільки вони йому частенько брехали, то й про це могли збрехати. Набагато краще він був обізнаний з долею своїх двоюрідних братів і сестер, які пішли обхідним маневром на північ і ненароком забрели в Канаду. Коли спробували повернутися, їх затримали на кордоні американські імміграційні служби. Вони не могли повернутися в країну, тому що були червоношкірими.

Це був жахливий жарт, але Док Деніка не засміявся, аж доки Йосаріан не підійшов до нього після наступного вильоту і знову став благати, без великих сподівань на успіх, щоб його списали на землю. Док Деніка разок хихотнув і тут же занурився у власні неприємності, до яких належав Вождь Білий Вівсюг, що цілий ранок підбивав його позмагатися в індіанській боротьбі, а також Йосаріан, який вирішив тут і зараз зсунутися з глузду.

— Ти марнуєш час, — змушений був сказати йому Док Деніка.

— Хіба ти не можеш списати на землю того, хто є психом?

— О, звичайно. Навіть мушу. Згідно з інструкцією я мушу списувати кожного, хто збожеволів.