Семирозум: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так у підошвах його чобіт цвяшки блищать, ніби зірочки, — знову каже Люба. — Ви б мені дістали хоч один-однісінький такий цвяшок, я його до постолика прив'яжу, і в мене зірочка буде.

— Це можна, — поважно киває головою Антипко.

А Гуркалові не терпиться.

— Х-у-у-р, х-у-у-у-р, полетіли…

Але Любка ще не все сказала, за день багато всього назбиралося. Добре, що є кому слухати.

— Так ви ще не все знаєте. Милувались-милувались ми тими цвяшками, а тоді розізлились та й набили Романа Бугаїшиного. А Роман у плач, у голос і поскаржився Бугаїсі, що ми з Іванком його одлупцювали. А Бугаїха сьогодні три наперстки солі не віддала матері за спрядену куделю. То ви як підете по цвяшки, ще й бугая їхнього налякайте, хай знають Бугаї, як матір кривдити. Вона й так у нас щодня плаче, за татком побивається.

— Х-у-у-р, ху-у-у-у-р! — не терпиться Гуркалу. — Помчимо до Бугая…

— Ми б помчали, так двері замкнено, — каже Антипко. В його переляканих очах стрибають зелені вогники: відколи без п'ятки лишився — дверей боїться, ніби Філарет злодіїв.

— Х-у-у-р! — хапайся за мого хвоста і в димар, — погримує Гуркало.

Антипко вагається, він хоча й бешкетливий, а лінькуватий.

— Я буду геть чорний від сажі.

— Я тебе всьогісінького вранці вимию, — обіцяє Любка. — І витру чистим рушником…

— Добре, — нарешті згоджується Антипко. — Тільки ти не забудь мене завтра вмити. Бо дуже соромно весь день гойдатись на лаві невмиваному.

Антипко береться за хвоста свого товариша, Гуркало надимає щоки і чорним клубком шугає в димар. Пічне віконце деренчить — надворі вітер. Любці стає трохи шкода Антипка й Гуркала, але хай знає Бугаїха, як кривдити маму, ось повернеться з війни татко, він їм усім добре дасть…

З тими солодкими думками дівчина засинає. А добуток її дитячої уяви — Антипко та Гуркало — ще довго нишкають по нічному хуторі.

І сниться Семирозуму, ніби він власними руками створив усе, що існує на світі, — виточив з м'якого березового окоренка землю, долотом видовбав заглибини для озер та річок, обгородив береги патичками дерев, а деінде набив патичків густіше — хай буде ліс, а над усім тим дерев'яним царством нап'яв клапоть тонкої полотняної вибійки її білими зорями на синьому полі.

Легко ступає Матвій по землі, сягаючи чолом зір, господарським оком кидає навколо. Там замулилась річка, там гори дірявить небо, доведеться трохи стесати, там край неба охляло повис над деревами, наче боки бідарської корови напровесні, — треба підпорки нові ставити. Дістає Матвій інструмент свій — сокиру, струг, долота, всілякі свердла — і стає до роботи.

Семирозуму приємно думати, що без нього і земля ниділа б, і небо впало б, і взагалі не було б нічого, якби не його вмілі руки.

Нарешті і гора стесана, і річка поглиблена, і небо запнуте, аж полотно лисніє, — Матвій збирає інструмент і крокус далі, шкодуючи лише, що нема кому милуватись його роботою, всі загрузли в буденних турботах і не бачать далі власного носа.

Аж ось звідкілясь знизу доноситься розпачливе голосіння. Придивляється Семирозум: десь далеко внизу, на землі, копошаться люди не люди, комашки не комашки, обличчя всіх до нього звернуті.

— Ти змайстрував цей світ? — чується знизу.

— Я, — гордо відповідає Семирозум.

— Навіщо? — стогін котиться.

— Бо вмів. Бо руки мої годні до всякої роботи.

— Так нагодуй нас! — лине з землі плач дітей.

— Дай мені щасливішу, не наймитську долю!.. — озивається син Данило.

— Віддай мою молодість, якої не було, — приголошує Улита.

— Спокою, спокою! — гукає Філарет. — Землі і спокою.

— Кинь мені золоту копієчку, якщо ти зробив цей світ, — тягнеться до Матвія Денис Бугай. — Хоч жменечку золотих копійок.

— Їсти, їсти, їсти, їсти!.. — людський хор.