Семирозум: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Криків більшає, згуки ростуть, переплітаються у єдиний болісний стогін, якому немає кінця-краю. Семирозум затуляє долонями вуха, але людський біль, людські муки в душі. Тоді він підводить голову і спочиває поглядом на соковитих яблуках зір. Як весело вони мерехтять, ніби нашіптують білими устами ніжні, зазивні слова! Який співчутливий погляд Місяця, звернений до зболеної, грішно землі! Ніби Місяць знає неабияку таємницю, ніби він може запропонувати людям щастя замість земної недолі. Дивиться Семирозум на білий Місяць-повню і чує, як гудуть золотисті бджоли над яблуневим квітом. А й справді — чому Місяць такий білий? А часом — червонястий. Десь є одвічний день, одвічне квітування садів, потім достигають яблука, вишні, груші і падають на долівку Місяця, тільки підбирати їх нема кому… Щастя, тиша — і жодного докорі творцеві! Він даремно вистругав землю з її долинами, лісами, живністю, людьми, все одно всіх досита не нагодуєш, усіх не зробиш щасливими. Краще вирвати з дум чужі й свої болі, нічого не чути, не бачити, якщо безсилий зараз стати в поміч. Навіщо йому земля, коли є небо?

Велетенські, пружні крила виростають на Семирозумових плечах. Він дужо змахує ними і шугає назустріч зорям. І диво дивне — небо розступається, глибшає, йому нема дна. Голубі хвилі неземного світла вколисують Матвія, і робиться йому легко та безтурботно, і в голубому сні потроху забувається багатостраждальна земля…

Пахне чебрецем сіно, важко зітхають у закуті коні. Зовсім, як люди. Коли б це не Філаретові коні, Данилові навіть шкода б їх було. Але все Філаретове — і сіно, і конюшні і коні, і чемерка, і сам Данило.

Він зводиться на руки, прислухається. Не рипають двері, не зойкає калюжа під важкими Філаретовими кроками — таки заснув нарешті. А може, біля вікна чатує?

Кажуть люди, десь у саду золото закопав глитай до кращих часів, тому й не спить ночами, боїться. Може, й закопав. Данилові байдуже до його золота, хай у труну з собою покладе. Данило знав, чому не спиться Філаретові. Боїться, що півня підпустять однієї ночі. Вже не раз посилав Данила за міркою жита до своїх колишніх наймитів і боржників. Піддобритись, відкупитись хоче. Але від усього хутора, від усього світу не відкупиться. Данило власноруч радо пустив би півня і пішов світ за очі, якби не батько з матір'ю. Бо живими в могилу зажене.

Данило обережно прочиняє двері і виходить у двір. Навіть не замикає за собою стайні, хай крадуть, коли знайдуться добрі люди. В дворі світліше, аніж у сараї, і Філаретові хата, клуні, комори, дубові ворота темними, хижими примарами обступають батрака. Він ледве стримує лють, впершись постолами в мерзлу землю і зціпивши кулаки, аж нігті грузнуть у долоні. Ця лють, до кінця не усвідомлена, швидше інстинктивна, але давня й глибока. Вона вирує, піниться, широчіє, ніби потік, якому перегородили русло. Але настане хвилина, коли греблю розмиє і вода ринеться, зашумує, змітаючи все на своєму шляху.

Данило стрибає через тин у город, одному йому відомими стежками снує між хат і хлівців. Неподалік од Бугаєвого обійстя з-під ніг випурхує клубката тінь і з сердитим хурчанням котиться в кущі. Данило сахається, хоче за звичкою перехреститись, але лють все ще повнить хлопця і він спльовує в бік кущів: не вірить ні у відьом, ні в чортів, ні в самого бога. Якщо він і є, той сивобородий бог, то давно забув про землю, на якій живе Данило, на якій примостився Данилів хутір. Чого дивуватись, кажуть, на світі землі багато, царів багато і під кожним царем народ на власній мові балакає, хіба довго загубити клапоть суші між лісів та багновищ? А може, бог Філарета послав на хутір замінити себе. Мовляв, мої руки до всього не дістають, то ти вже володій і царюй, а інші хай наймитують…

Данило торкається важкими пальцями вогких темних шибок. До крихітного віконця горбатої мазанки зсередини припадає біла постать:

— Ти, Данилку?

— Я, Руто, я…

Мотря прокидається від наглої думки; а що, коли за три совки пшона — наперсток солі? А може, думка з'явилась, коли вона вже прокинулась. Звечора те ж марилось: наперсток солі й торбинка пшона. Зараз аж дивується: чому раніше не зважувалася? Колись дурна була, за совок пшона наперсток солі давала. Потім порозумнішала, життя навчило — два совки несуть. А завтра вона скаже: «Вибачайте, люди добрі, але часи лихі, не хочете — не беріть, не краденим торгую, своїм…» Ніхто в цім світі од себе не гребе, всі — під себе, як Філарет каже. Мудрий чоловік. Це таки він порадив власну торгівлю у хуторі завести і на зачин дав. Бо ж вона, Мотря, не один рік слугувала в нього, ще молодий Філарет був… Де ти, молодість?..

— Денисе! Дени-и-исе! Якщо Мишка проспиш, не вертайся до хати, ліпше одразу ж повісся в лісі, на сухій гілляці…

— Що? Де? — підхоплюється Денис, шарпаючись спросоння до вікна.

Але шиби щедро вимащені густим дьогтем ночі. Опускає ноги в постолах на долівку, надіває шапку — всю осінь спить на лаві, не роздягаючись, за бугая боїться, лихих людей багато розвелось, а бугай — гарний.

— Наділив бог чоловічком, — не вгамовується Мотря. — І хату за ріг зачепи та до лісу відтягни, хропітиме, наче кабан в сажу…

Денис знає з досвіду — краще промовчати. Виходить у сіни, довго вовтузиться із замками — своя ж торгівля, доводиться берегтися.

З ґанку чути, як за ліщинною стіною хлівця сопе Мишко. Денис замилувано прислухається. Коли у тебе тільки й господарства — бугай, та й з близьких — сам бугай, мимохіть милуватимешся.

Але ж бугай бугаєм, та скоро й перші півні проспівають і до Філаретової клуні треба поспішати. Вертає в сінці, знову гримкотить замками.

— Ну, як там? — питає Мотря.

— Та спить…

— Як гадаєш, даватимуть три совки пшона за наперсток солі?

— Та вже ж… — сонним голосом відповідає Денис.

Данило спить, поклавши пелехату голову на Рутині груди. Він у неї зовсім, як дитина. Пригріється біля боку й не ворухнеться до перших півнів. Рута кладе руку на Данилове плече і починає колисати хлопця, ось-ось заспіває колискової. Але замість співу виривається стогін, схожий на сухе ридання.

— Що? — прокидається Данило. — Пора?

— Ні-ні, ти спи, — шепоче Рута. — Це я так. Ще рано. Ще перші півні не співали. Я розбуджу, розбуджу…

І знову починає колисати під тихий шепіт. В тім колиханні стільки затамованої, нероздареної теплоти і туги, що Рута ледве стримується, щоб знову не розридатись, їй таки не судилося колихати нікого, окрім краденої любові. Взимку побрались, а повесні пішов на заробітки в Таврію і не вернувся, і вже ніколи не вернеться, свої хлопці, односельчани, поховали. Кажуть, там степи і степи, скільки не йдеш — сама рівнина, ніби черінь у печі. Мабуть, сумно лежать самотньому в степу. Як і жити самотньому. Людей нещасних більше, аніж щасливих. Та й хто навкруг щасливий? Але кожен у власнім кутку із своєю недолею сидить. Лише іноді сходяться двоє сіромах — удвох затишніше. Ось як їм з Данилком.

А колись він піде. І колись одружиться — він такий молодий. І буде щасливий. А вона лишиться сама. До смерті сама. І хочеться Руті вити з відчаю, як виє в осінній пітьмі зголоднілий Маріїн Брисько. Натомість вона колише Данилову голову й нашіптує скресні слова колискової, котрі завжди живуть у жіночім серці, ніби дощ у хмарі.

З піддашшя пливе запах лугового сіна. Бугай Мишко хмеліє; йому сниться літо — густа трава лоскоче тіло, трава під копитами і трава на язиці, молода, соковита. Бугай смачно плямкає, солопить язика, але язик ловить лише холод мідного кільця в ніздрях — луки брижаться, наче вода в копанці, коли довбонеш копитом свою тінь. Сон тікає. Мишко підводить голову назустріч хвилям дразливого запаху і проголодно реве.

Ліщинний хлівець тремтить од його голосу, з піддашшя сиплеться труха, з хурканням, свистом падає на роги червоне колесо. Мишко чманіє од раптової злості, шматує пітьму рогами. Колесо нижеться на роги і гендзлювато вертиться, здається, в самих бугаєвих очах. Бугай важко зводиться на ноги, гребе копитом солом'яну підстилку, очі його наливаються кров'ю і стають червоними, як те зухвале колесо, що танцює так близько і так недосяжно далеко. Мишко опускає голову, реве й кидається на колесо всім своїм важелезним тілом. Колесо тріщить, ламається, і настає тиша. В охололих бугаєвих очах тьмяніє город, на городі — хижка для дров, стіжок сіна і пригребиця. Голова Мишка проломила трухляву стіну і вже надворі, а тіло — в хліві. Червоне колесо згинуло, наче й не було його зовсім. А перед очима тупцює господар:

— Мишко, Мишко, ну, дурненький… Мишко, Мишко, а, Мишко… І що за лиха сила тебе налякала!