Семирозум: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У небі, мабуть, жахно, але дуже хочеться в небо. Тільки б материні рукавиці надіти, бо вгорі вітер злий, геть руки застуденіють, не втримаєшся.

Хмеліє Іванко. І вже шугає під хмарами, над болотами, лісами, над обмілілим джерелом, де купаються в жарінь корови й дітвора, над Гутищем, і вибігають з хат люди, і дивляться в небо, і мати з двору тривожно милується сином. А може, й батько бачить його здалеку, з війни… Іванкові тужно, лоскотне, щасливо, ніби в дивовижному сні…

Семирозум сміється з усіма, радіє з усіма і тривожиться з усіма, коли змій неждано шпорхає вниз, ніби потрапляє в ополонку. Але чим вище забирається вогник, тим менше радості в Матвієвій душі. З подивом пригадує, як гарячково клеїв полотняне вітрило, бо навіть самому не вірилось, що змій підніме смолоскипа. А якщо підніме, то буде свято для всього хутора, буде щось неймовірне. Але нічого не сталося, хутір спить, тільки пси розвалувались на галас та дітвора веселиться. Коли Семирозум зробив лісапету, зовсім як в отого Ковчинського економа, тільки дерев'яну, за ним бігли вулицями теж самі діти. Баби хрестилися, Денис плювався, Кирик мовчав, а Філарет злостиво посміхався. А вирізав з березового кореня бісика Антипку, якому дверима п'ятку відчавило, тільки Маріїна Любка повірила, що він ночами оживає та творить усілякі дива, ще й Гуркала попросила вирізати, бо він щоночі у димарі вовтузиться, а на очі ніколи не з'являється. В хуторі нікого, окрім дітей, не здивуєш. Темний люд і недовірливий.

Філарет, нечутно ступаючи, крадеться вздовж призьби до перелазу.

З-за рогу дихає сіверко, листя шарудить під чобітьми, — навертає на зиму.

Філарет швидше вгадує постаті яблунь, аніж бачить, — третя, четверта, п'ята, а зараз дідова могила, тоді два кроки ліворуч, де весною вштрикнув вишеньку.

Присідає. Вишня лиже обличчя скрижанілим гіллям. Камінь тутечки, прикмети, відомі йому одному, заспокоюють. Філаретові пальці ще якусь хвилину ласкаво пестять холодну землю — тут його майбутнє, майбутнє роду, і хай спалахнуть вогнем ці комори, хати і клуні, хай впадуть усі банки та контори отого хворого світу, що починається за сто верстов хляповиці, все одно Філарет лишиться Філаретом, першим і єдиним господарем у Гутищах. Кортить торкнутись пальцями золотих п'ятірок, золотих карбованців, золотих перснів, хочеться зігрітись біля золота, але він не скоро може дозволити собі таку втіху, хіба що по різдву, коли продасть кмітливим людям хлібець і поповнить своє заповітне.

Раптом внизу, за яром, знову вибухає гомін.

Філарет підводить голову і бачить крізь гілля, як над хутором рожевіють хмари. Перша думка — про клуню, необмолочений хліб та пожежу.

Він біжить, затиснувши пітними долонями ложе рушниці, — готовий до всього. Спиняється на городі — клуня непорушно височить у небі, а полум'я — далі, над хутором. І не полум'я, а щось червоне, хвостате полощеться під хмарами, ніби відьма на вінику вертає з гудів у свій димар, а піч натоплено. Філарет лячно хреститься.

Вітер котить од хутора захоплений дитячий лемент.

«Семирозумова чергова витівка! Гицеля старого», — лютує Філарет і стріляє в червоний привид.

Дробини безнадійно губляться в небі, а вогник мерехтить, дражниться…

— О-го-го! — гукає Семирозум.

— О-го-го-го! — підхоплює хлоп'яча зграя, розносячи переможний згук по царині, болотах і темному лісу.

І небо озивається. Крихітний вогник розпускається, квітка хизується червоними пелюстками. Якусь мить вона гойдається вгорі, далі починає безнадійно падати в сувору пащу мовчазного лісу.

— Загорівся… жалібно видихує Іванко.

— Загорівся… Полотно загорілося, — понуро згоджуються хлопчаки.

А за хвилину вже сперечаються, чи вітром збило полум'я на змія, чи зайнялось держално смолоскипа і вже звідти вогонь перебіг на полотно.

Семирозум мовчить.

Вогненна куля падає в ліс, на мить вихопивши з пітьми рукасті вершини дерев. Нитка вмирає, квола, байдужа.

«Треба змотати, — ліниво думає Семирозум, — треба змотати…»

Вулиця всмоктала хлоп'ячий гамір — метнулись по хатах, бо й так від батьків дістанеться. Тільки Іванко стоїть віддалік, співчутливо пошморгує носом.

Семирозум намацує цівку. Нитка повзе повільно, брудна, мокра, а разом з ниткою повзуть вчорашні й завтрашні клопоти, хмурі думки та невгамовані болі. З першими півнями треба спішити до Філаретової клуні; весь день клепати ціпом, а вдома тин валить вітер, дах промокає, картоплі тільки до посту, а Данило гне спину на Філарета за кусень хліба та латані штани, а двоє старших лежать десь у Галичині і вже ніколи не зведуться… І все-всеньке на світі таке незугарне, незатишне, а він пускає зміїв з хлопцями, ніби те личить старому чоловікові…

Нитка десь чіпляється за гілляку, Матвій роздратовано сіпає, нитка обривається. Він спльовує і важко йде до темних обрисів хат.

Іванко підбігцем навздоганяє Семирозума.

Пітьма гусне. На Філаретовім кутку одиноко виє пес. В осокорах тужить вітер.

У Матвієвім серці — ніч.

— Дядьку Матвію, треба склеїти ще більшого змія з держалном для мене, — захлинається словами та вітром Іванко. — Я одною рукою візьмусь за держално, а другою — за смолоскип, я ніскілечки не боюсь, і мама дозволять, вони мені сорочку вишити обіцяли, я все літо у Філарета гусей пас…

Семирозум стишує ходу, кладе важку, рубцювату руку на Іванкове плече.