Виходить. А невдовзі під вікнами, на кутку, дзвенить Оринин голос:
— Приходьте до нас на телевізор! Уже показує…
— Приходьте до нас на телевізор!..
Повечерявши, іду до Чемерця. Там уже густо люду. Прийшли навіть ті, які досі ходили на вечорниці лише до Дахновця. Нове завжди більше вабить. На покуті — синє вікно екрана. Час від часу зображення зривається, провалюється в невідь, натомість по склу біжить пінистий потічок. Тоді Чемерець підхоплюється, вертить ручки. З темряви гучать голоси:
— Миколай, ти його кулаком свидани…
— Може, спужається.
— У Дахновця — луччий. Завжди показує.
— Так то ж, мо, дорожчий…
— Однаковий, — нервує Орина. — У нас ще й дорожче, бо за доставку платили. А в Дахновців — з сільмагу…
Пізнаю по голосах — облич не видко. Лише коли екран знову оживає, з темряви проступають голубуваті лиця. Посередині, біля Орини, сидить дід Кирик. Шапку повісив на ковіньку, на шапці — руки.
— А ото ж що воно за поле, а неба нема? — питає дід, коли телевізор оживає.
— Так то ж на Місяці, діду, — сміється Миколай. А яке ж там небо?
— Ніяк я, старий, не втямлю, а хто ж його, того Місяця, так близько бачив?
— Чули ж, що в телевізорі казали, — сердиться Орина, ніби недовір'я Кирика кидає тінь на її радість. — Ракету туди послали, вона й сфотографувала.
— Ти диви… — вовтузиться на стільці дід. — Значить таки на Місяці. А дай я придивлюсь до Семирозумових садів.
Підсовує стільця ближче до столу, головою геть затуляє екран. Аж пальцями по склу водить. У темряві зчиняється галас. Усі дружньо сварять Кирика. Нарешті Орина вертає діда разом із стільцем на його колишнє місце. Дід ображено підводиться, надіває шапку, мимрить до себе:
— Жодного дерева там не видать. Сама пустель. Брехав певне, покійний Семирозум, не в ніч кажучи…
Хреститься. Тоді до Миколая:
— А тобі скажу — спасибі та й бувай. Не думай, що ти лише телевізора маєш. У Дахновця мене ніхто од екрана не відтягує. Хоч голову в телевізора встроми — Катерина і словом не обмовиться.
Прошкує до порога. Я — за ним. Тихцем, аби Орина не помітила, бо образ буде на тиждень. Виходимо з дідом на двір. Темно й вогко, наче в земляному погребі. Кирик, стукаючи ковінькою по тичках, спішить до Дахновцевого обійстя. Я ледве встигаю за ним. Зупиняємось біля воріт.
— Діду, — кажу, — а що ви про сади Семирозума згадували?
— Хіба не чув? — дивується Кирик. — То ж Матвій Семирозум усе про ті сади ще за моєї молодості байки розповідав. Ще як на хуторі ми жили. Усе на Місяць намірювався полетіти. Таки б і полетів, коли б не Данилко Бугай та Філарет. Приходь завтра на пожарню, покуримо, розкажу…
Дід поспішає до Дахновця, щоб не проґавити кіно. Я стою біля хвіртки, дивлюсь у темне, низьке небо. З пам'яті випливає далеке, дитяче…
«Бабцю, а чому Місяць такий білий?»
«Казав колись Семирозум, що він увесь у садах, і, як цвітуть сади, то Місяць білий, а коли червонястий — то яблука достигають…»
«А хто такий Семирозум?»
«Дядько такий був».
«А де він тепер?»
«Застрелили його погані дяді. Давно ще».
«Ще як я був зовсім маленький?»