— Коли ти, — каже, — такий, що зразу за чуба берешся, то посидь тут, я знову прийду.
Пішов Котигорошко в хату, а дідок почав борсатися, об землю вдарятися: хоче знову на Змія обернутися, та не може — бороди з розколини не витягне! Вивернув тоді він дуба з коренем та й потяг за собою.
От повернулися товариші додому, питають:
— А що обід?
— Давно готовий! — каже Котигорошко.
Пообідали вони, а тоді він їм каже:
— А ходім лише, я вам таке диво покажу!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема! Тільки слід знати, де дідок того дуба тяг.
— Е, — каже Котигорошко, — то вже видно, який це дідок був! Ходімо його шукати.
Пішли вони тим слідом. Ідуть, ідуть, ось вже й доженуть. А дідок почув, що наздоганяють, та й кинув позад себе шапку. І стала з тої шапки величезна гора, путь заступила.
Підійшов Котигорошко з товаришами до тої гори.
— Ну, — Вернигора каже, — це вже моє діло!
Та як упреться руками й ногами в ту гору, так і відвернув її вбік.
Побігли далі. Біжать, біжать, от-от наздоженуть. А дідок чує, що наздоганяють, та й кинув позад себе пояс. І з того пояса стіною став ліс — густий, непрохідний. Добігли Котигорошко з товаришами до того лісу.
— Е, це вже мені робота! — каже Вернидуб.
Та як почне дерева з корінням вивертати — вони так і лягають обабіч, а посередині дорога вільна. От і побігли вони тією дорогою дідка наздоганяти. А він доволікся вже до синього моря. Тут пощастило йому нарешті бороду з розколини висмикнути, вдарився об землю, обернувся на Змія і полетів понад морем — тільки його й бачили!
Прибігли Котигорошко з товаришами до моря, дивляться — лежить на березі дуб розколотий, а дідка нема. Тільки сліди на піску від Змієвих пазурів.
— Ого, — каже Котигорошко, — тепер бачимо, що то за дідок був!
А Крутивус біля моря сів і почав вусами крутити. Розступилася вода в морі й стала обабіч стінами, а посередині сухе, можна по дну йти. Пішли товариші через море, ішли та йшли аж три дні й три ночі. Приходять нарешті на той берег. Тільки на землю ступили, а за ними вода знову зійшлася, і стало море, як раніше.
Ідуть вони, дивляться — стоїть палац великий, весь сріблом та золотом сяє. Увійшов Котигорошко в той палац, іде покоями, — аж вибігає йому назустріч сестра Оленка.
— Ой, — каже, — братику милий, чого ти й сюди прийшов? Тебе ж Змій з'їсть!
— Ні, — каже він, — тепер вже він од мене не втече!
Знайшов Змія в найдальшому покої та як вдарить його своєю булавою, — тут Змієві й кінець прийшов!
Забрали Котигорошко з товаришами золото й дорогоцінне каміння, що в палаці було, в мішки поскладали, а самі спати полягали, щоб удосвіта в зворотну путь вирушати.
Спить Котигорошко богатирським сном, а Вернигора, Вернидуб та Крутивус попрокидалися серед ночі й кажуть:
— Навіщо нам це золото й самоцвіти на чотирьох ділити? Заберемо все собі, а Котигорошко з сестрою нехай тут зостаються.
Забрали вони мішки й пішли нишком з палацу. А Оленка почула, як двері рипнули, вибігла з своєї світлиці й питає:
— Куди це ви?