У мене буде острів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Зараз?

— Ще не зараз, бо він буде в мене аж через десять днів.

— Що ж то воно за острів, який буде лише через десять днів, а не зараз?

— Він вирине з моря. Станеться великий землетрус, і острів підніметься з дна океану…

— А як він називається?

— Острів дружби. Та й фінікові пальми ростимуть на ньому.

— Не вірю!

— Не вір. Якби я схотів, запросив би тебе у неділю, щоб ти подивився. Тато дозволить.

— А звірі будуть на твоєму острові? Слони, приміром?

— Будуть.

— А які слони завбільшки?

— Отакі-і-і! Величезні!

— Справжні?

— Звичайно, справжні. І трубитимуть у свої хоботи, і нестимуть дерева на спинах.

— А на моєму острові живуть їжаки. Коли доторкнешся до них, згортаються клубком і колються своїми голками.

— Їжак — це ніщо! — пирхнув Жолі.

— Ще б пак — ніщо! Бо в тебе немає. Бачив ти коли їжака? Ніс у нього як у поросяти, він їсть яблука і звати його Бене. Як покличу — завжди біжить до мене.

— Неправда!

— Неправда? Ось ходімо до нас — сам побачиш.

На одну мить — всього лиш на одну мить! — Жолі згадав, що йому слід би йти додому. Ютка і Каті вже повернулися, розігрівають обід…

Але ж до Шаньї так близько! Та й тьоті Еніш, матері Шаньї, ще немає вдома. Шаньї має свій ключ од квартири, і ніхто його не питає: «Скажи, хлопчику, кого ти шукаєш тут у таку пору? Хіба тебе вдома не чекає мама?»

— Ну, йдеш, чи не йдеш? — спитав Шаньї.

— Йду, — відповів Жолі і, помахуючи ранцем, вистрибом побіг слідом за Шаньї.

Родина Шаньї мешкала у великому комунальному будинку, іще більшому, ніж будинок Жолі. Вони зійшли на другий поверх і попрямували довгим коридором. У Шаньї на шиї висів ланцюжок, на якому теліпався ключ — щоб не загубити. Він одімкнув двері й кинув портфель на канапу.

— І ти свого кидай. І ходи за мною — дам тобі пообідати.

Жолі страх як сподобалося, що Шаньї сам гріє собі обід. Вдома йому завжди подавали обід Ютка чи Каті, ніби Жолі був малюком з дитячого садка… І Жолі тут же вирішив, що на острові він варитиме собі обід на вогнищі.

— Картопля трохи пригоріла, нічого? — спитав Шаньї.

— Нічого!

Вдома, навіть тоді, коли діти обідали самі, стіл завжди накривався скатертиною, ставились прибори, їсти треба було з допомогою виделки та ножа. «Так годиться!» —казала мама, а Ютка і Каті їй вторували. А тут Шаньї поставив каструлю на стіл, взяв ложку, другу подав Жолі.

— Нумо, позмагаємось!