Буря в склянці води: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Не знаю, — відповів Крапас. — А що воно за звір той океан?

— Як би це тобі пояснити? — замислився морський вовк. — Уяви, що пливеш тиждень, два, пливеш три, а навколо сама вода й жодної живої душі.

— Тепер ясно, — зрадів Крапас.

Ще через кілька днів юний моряк уже знав, що вдень земля обертається навколо сонця, а вночі — навколо місяця, що влітку день довший, бо від тепла він розширяється, а взимку від холоду дуже зменшується. А ще він міг відрізнити, де ліворуч, де праворуч, де ніс корабля, а де корма. В зоряну ніч він легко міг знайти Вранішню зірку, Велику Ведмедицю і Північну зірку.

Джон Вульф подарував талановитому учневі свою стару уніформу. Вручаючи цей парадний одяг, старий зауважив:

— Не можу терпіти пустопорожніх розмов і безмозглих голів. Немає нічого мерзеннішого, коли всі ці порожнечі збираються докупи. Пам’ятай про це, Крапасе, і шануйся.

Коли старому настав кінець, він устиг відписати своє рухоме й нерухоме багатство Крапасу, синові Напаліса.

Довідавшись про це, лорд, охоронець печатки, відбив молодому капітанові телеграму:

Та телеграма була надрукована в газетах, отож дійшла до таємного царського порадника з морських питань, який одразу ж викликав намісника царя в Литві, намісник — губернатора, губернатор — повітового начальника, а той жандармського полковника і велів Нікодемасові Накасу, синові Голоти, мешканцеві села Безпритульного, півень якого співав двом імператорам, за рахунок державної скарбниці перекрити дах, загородити двір високим парканом і пофарбувати його.

— Ваша ясновельможносте, — спитав полковник, — а навіщо це?

— Я й сам до пуття не розумію, — відповів той, — але заради спокою — постарайся: може, той новоспечений капітан надумає відвідати свій рідний край?..

Але й після цих важливих подій у селі Безпритульному було тихо й спокійно. Ніхто тому Нікодемасові Накасу, синові Голоти, дах не перекривав, бо повітовий начальник державні гроші привласнив.

Щоб крадіжка не виявилася, генерал-губернатор подарував дідусеві капітана чавунний якір, який валявся коло його палацу. Щоб дідусь міг кинути його з воза коло корчми, щоб коні, знудьгувавши за домівкою, не помчали додому.

Тільки після цих пам’ятних подій таємний царський порадник з морських питань телеграфував з Лондона в Третій відділ:

«Блискавка. Центр. Женився, маю трьох дітей і козу. Чекаю подальших вказівок».

Центр відповісти не забарився:

Рідня

— Де море — там і чоловіки, — говорить давнє прислів’я. Що правда, то правда: на старих приморських кладовищах самі тільки жінки та діти поховані, а чоловіків там немає. Вони в морі закінчили своє життя і назавжди залишилися там.

З такої давньої, в морі поріділої рибацької рідні й походила Юле Цесорюте, дочка Прічкуса. її село Королівка, тепер уже зовсім занесене піском, колись стояло на краю невеличкої Куршської Нерії.

На англійську землю Юле Цесорюте потрапила, шукаючи кращої долі й шматка хліба. Серед простих людей вона прославилася тим, що знала склад дивовижного трунку, але ні за які гроші не продала таємниці ділкам, зате друзів залюбки пригощала. Виїжджаючи з Литви, взяла із собою батькову спадщину — набір настоїв у плетеному кошику. Там були меди, «Три девінерьос», «Йонжолінє». «Чеснакінє», «Стумбрінє», «Кадагінє», наливка з рути-м’яти — всього тринадцять пляшок і тридцять три рецепти. Та під час бурі те неоціненне багатство розбилося й витекло. Вичерпала Юле залишки в дерев’яну баклажку, злила по одній крапельці —й, сама того не знаючи, винайшла новий чудовий трунок.

Була вона жінкою розумною і розважливою. Одного разу, коли вся численна сім’я Накасів сиділа за врочистим обідом, в їхню кімнату, роблячи досить крутий поворот, в’їхав новий дослідний вантажний автомобіль. Побачивши перед собою тупий передок машини, старий Накас позбувся мови, діти під стіл полізли, а Юле — ні з місця!.. Як пила узвар, так і залишилася на своєму стільці. І навіть тоді, коли голова до смерті переляканого водія з’явилася в розбитому вікні, вона сказала голосно й з гідністю:

— Хіба ти не міг спокійно в своїй будці посидіти, доки ми пообідаємо?

Та виявилося, що й водій не в тім’я битий.

— Леді, — відповів він, — годі галасувати, бо я не чую, як працює мотор моєї машини.

І, коли Юле допила узвар, механізований зломщик вибачився й ввічливо спитав:

— Пробачте, чи я правильно їду в Лондон?

Вона усміхнулася йому й люб’язно сказала:

— Ні, сер, ви не заблудилися Тепер із вітальні поверніть у ванну, з ванної — на кухню, а потім прямо й прямо до самого Лондона. — Тільки після цих слів вона знепритомніла, але швидко прийшла до тями і, коли її витягли з руїн, почала бідкатися й кинулася шукати того водія: — Ой лишенько! Я того хлопця ввела в оману. Йому треба було з ванної повернути не на кухню, а в коридор!..

Натовп утішав Юле:

— Заспокойся, люба, однак уже нічого немає: ні кухні, ні ванни… Хоч, правду кажучи, той негідник не коридором поїхав, а провулком, що його проламав наново.