Олена й Аспірин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дівчинка зітхнула.

— Він по мене прийшов… А я не хочу йти з ним.

— Тато?

— Ні. Він мені не тато.

— Вітчим?

— Він.

— Хто?

Дівчинка знову зітхнула. Аспірин нервово потер долоні:

— Хто вбив собаку?

Дівчинка кивнула на іграшкового ведмедя. Аспірин пригадав пошматованого блідого бультер’єра.

— Узагалі, — сказала дівчинка розважливо, — це вони його вбили. Давно. Коли він гнався за тобою, він вже був мертвим.

— Вибуху начебто не було, — сам собі сказав Аспірин. — Може… у них було з собою щось наче… ну… впало собаці під ноги й вибухнуло.

— Мишка бігла, хвостиком махнула, — сказала дівчинка без посмішки, — яєчко впало і вибухнуло… Ти хочеш спати?

— Я шість годин правив теревені в етері, — признався Аспірин. — Розмовляв із якимись ідіотами по телефону. Ставив на замовлення дурнуваті пісеньки. Потім малолітні кретини підстерегли мене в підворітті й нацькували бультер’єра. А він ні з сього ні з того здох біжучи. І не просто здох — його розірвало…

— Нічого, — сказала дівчинка примирливо. — Ти вип’єш ще і заснеш.

— А коли прокинуся, тебе вже тут не буде, — мрійливо припустив Аспірин.

— Це навряд чи, — сказала дівчинка й обійняла ведмедика.

ПОНЕДІЛОК

Чудес не буває, і тому о дев’ятій ранку, коли Аспірин вийшов, накульгуючи, на кухню, дівчинка сиділа, схрестивши ноги, на стільці перед ідеально витертим столом, дивилась у вікно й ледь чутно наспівувала крізь зуби. Перед нею на металевій таці лежав обкладинкою догори розгорнутий паспорт Аспірина.

— Ти що?! — Від обурення Аспірин вилаявся, як не лаються при дітях, засоромився своєї нестриманості й тому розлютився ще дужче.

Дівчинка обернулась. На колінах у неї — вірніше, на схрещених п’ятках — сидів світло-коричневий ведмедик і витріщався на Аспірина пластмасовими баньками. На підлозі біля ніжки стільця стояла порожня баночка з-під меду.

— Отже, ти Гримальський Олексій Ігорович, тобі тридцять чотири роки, — прокурорським тоном повідомила дівчинка.

— Слухай, ти, — видавив Аспірин крізь зуби. — Забирай… свого ведмедя й іди. Щоб і духу твого тут не було. Рахую до десяти.

— Інакше що? — уточнила дівчинка.

— Був, блін, милосердним, — гірко пробурмотів Аспірин. — Дав притулок на ніч дитині, що загубилася…

Після вчорашнього нічного забігу боліли ноги й спина. У роті було сухо й бридко. У правій скроні повільно й урочисто бухав мініатюрний ковальський молот.

— Інакше, — він обігнув сидячу гостю, взяв свій паспорт із таці й почувся певніше, — я викличу міліцію.

— І що, ти скажеш, я робила у тебе в квартирі вночі?

Аспірин дозволив нарешті ватяним колінам підігнутися й тяжко опустився на табуретку. Дівчинка дивилася на нього з цікавістю.

— Слухай, — глухо сказав Аспірин. — Я не знаю, хто і навіщо навчив тебе такої бридоти, але… є ж експертиза, розумієш? Мені не хочеться цього бруду, але… Усім же буде ясно, що ти просто маленька гидотна зіпсута вимагачка… Розумієш?