Олена й Аспірин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Аспірин прокрутив у голові ймовірні ситуації. Батьки посварилися, можливо, розлучені. Або мати алкоголічка, а дитину відсудили татові. Малоймовірно, але всяке буває. Одним словом, тато по неї прийшов, а вона з ним чомусь іти не хоче. Побутовуха на всю котушку. Ранньо-підліткові проблеми.

— Так, — сказав він рішуче. — Або ти йдеш зі мною, або… стій собі. То як?

Дівчинка мовчки дивилась на нього круглими, як із плаката, блакитними очиськами.

— Я пішов, — сказав Аспірин із полегшенням. — Мені тільки сімейних сцен бракувало.

Він спрямував промінь світла на щербатий асфальт під ногами і попрямував до виходу з підворіття. Попереду, в прорізі арки, мерехтіли зірки. Як добре, що в мене немає дітей, думав Аспірин, виходячи під чисте літнє небо. Як добре, що я не одружився тоді з Люською, думав він, завертаючи в наступне підворіття. Як добре, що я…

Думка обірвалася. На дитячому майданчику — де ж іще? — під липою, що всихала від ядухи, гніздились обкурені недолітки.

А може, й не обкурені. Може, повнолітні. У темряві не збагнеш. Не полічиш вогники цигарок, не спитаєш документи.

— Гей, ти! Йди сюди!

Аспірин порснув у компанію променем з ліхтаря. Шестеро. Одна дівка. І що найнеприємніше — бультер’єр.

— Не сліпи, падло!

Гарчання.

Аспірин погасив ліхтарик і тихенько відступив до виходу. Може, самі відсохнуть і самі відваляться?

Та ба.

— Йди сюди, кажуть тобі! Краще буде!

— Що треба, хлопці? — запитав Аспірин по-діловому. — Я — ді-джей Аспірин…

Іржання. Ці дітлахи або не вірили йому, або не слухали радіо.

— Аспірин-підорин, прикурити не знайдеться? — лунко запитала дівка.

Він відступав, не зводячи ока із собаки. Один його приятель колись мав такого. Відгриз середній палець на лівій руці — власному хазяїну…

— Притримай пса, — запропонував він холодно.

Іржання. Дівиця заливалася найдужче. Яке неприємне поєднання, подумав Аспірин, — дівка і собака…

— Абелю, фас! Відірви йому яйця!

Аспірин повернувся й побіг. Палицю мені, палицю, краще залізну, краще заточену… Ніколи підібрати цеглину… темно… а балончик, що цілий рік провалявся в торбі, сьогодні лишився в багажнику — лежить у гаражі, відпочиває…

Тьмяно спалахнув ліхтар при вході в підворіття. Цього світла саме вистачило Аспірину, щоб не налетіти на сміттєвий бак. Він в останній момент ухилився, озирнувся й побачив у світлі ліхтаря, як бультер’єр, схожий на фаршировану бліду панчоху, мчить подвір’ям, а слідом біжить восьминога проява, чотири роти репетують, а вісім рук місять повітря…

Тільки тепер Аспірин згадав про дівчинку, яка й досі, мабуть, стоїть у цьому підворітті й притискає до грудей ведмедика.

Він підхопив із землі уламок цеглини, жбурнув у пса і майже вцілив. Тварюка вповільнила біг, але ненадовго.

— Скотино! Ти що робиш?! — репетувала дівиця. — Абелю, взяти!

Аспірин забіг у підворіття. Світло ліхтаря наскрізь прострелило бетонний коридор. Дівчинка, всупереч сподіванням Аспірина, не втекла, почувши лемент, тупіт і гарчання, а тільки дужче втиснулася в стіну.

Аспірин схопив її за руку й потягнув за собою. Даремно, мабуть. Він і сам, без баласту, бігав значно повільніше від коротконогого собаки.

Вибігли. Дівчинка вирвала свою руку з руки Аспірина, обернулася й кинула ведмедика назад у пройму арки, де на стінах стрибали тіні.

Спочатку він почув крик — вереск, зойк, що розриває чиїсь голосові зв’язки.