Олена й Аспірин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Н-не встиг.

Віскас саркастично хмикнув:

— Мало часу було?

— Та якось так-от… — Аспірин узяв із блюдця печиво і гарячково вп’явся в нього зубами.

— Добре… Допивай,— сказав Віскас дівчинці. — Поїдемо в дитприймальник.

— Куди?

— Якщо ти зараз не скажеш, хто батьки і де живеш, я відвезу тебе в приймальник-розподільник, і там із тобою поговорять спеціалісти… педагоги. — Віскас недобре посміхнувся.

— Я не тут живу, — сказала дівчинка тихо.

— «Люди ми не місцеві», — прогугнявив Віскас. — Отже, відправлять додому. Якщо будуть гроші. Давай, досьорбуй…

— Якщо треба грошей на квиток, я дам, — запропонував Аспірин. Віскас покосився на нього без поваги:

— Нам того і треба… Присмокчеться і вициганюватиме, вициганюватиме, вимагатиме…

— Не буду, — сказала дівчинка ще тихіше. — Мені від нього нічого не треба. Нехай тільки визнає, що він мій тато.

Аспірин, жуючи печиво, вдавився і зайшовся кашлем.

Віскас сів верхи на стільця. Якийсь час дивився на дівчинку, яка присьорбувала чай, ніби нічого не сталося. Перевів погляд на Аспірина. Той не міг говорити — давився печивом.

— Що ти сказала? — запитав Віскас, свердлячи дівчинку очима.

— Я його дочка. — Дівчинка з гідністю випрямилася на стільці. — Вони з мамою… розсталися. Я ще не народилася тоді. Ви його запитайте — він пам’ятає Любу з Первомайська, мусить пам’ятати…

— Яка Люба? — Аспіринові нарешті вернувся дар мови. — Який Первомайськ?

— Люба Кальченко. Ви разом у Криму відпочивали.

— Який Крим? Вітю, це жах якийсь, вона ж усе бреше…

Професійно-свинцеві очі Віскаса зробилися ще понурішими.

— Олексію Ігоровичу, — сказала дівчинка тонко й жалібно. — Мені від вас нічого не треба. Ми проживемо… Мама на інвалідності, працювала тяжко, на шкідливому виробництві, і в неї діабет… У бабусі пенсія… мені не треба ніяких грошей! Я тільки хотіла приїхати, подивитися…

— Вітю, вона бреше! — Аспірин нервово засміявся. — Це… просто смішно. Просто балаган якийсь.

На широкому обличчі Віскаса виразно читалася відраза.

— Так хто завгодно може прийти і що завгодно сказати, — крізь зуби мовив він до дівчинки. — Може, ти взагалі моя дочка? Або Папи Римського?

По обличчю дівчинки покотилися сльози. Вона сягнула рукою в задню кишеню джинсів, витягла маленьку чорно-білу світлину і жбурнула її на стіл, як козирну карту. Віскас і Аспірин одночасно над нею схилилися. На колись глянсовій, а тепер потертій і подряпаній картці обіймалися чоловік і жінка. Обличчя жінки проглядалося чітко, це була брюнетка років двадцяти, не красуня, але дуже весела. Обличчя чоловіка виявилося змазаним — очевидно, він повертав голову в момент зйомки. За спинами закоханих пінилося баранцями море.

— Це він, — сказала дівчинка і злизнула найбільшу сльозу, що докотилася вже до губів.

— Таж тут неможливо розібрати, хто це! — вигукнув Аспірин. — І потім… — додав він уже тоном нижче, — мало хто з ким коли обіймався… Це ж не доказ!

Віскас дивився на світлину. Свинцеві очі не виражали нічого.

— Чого тобі від мене треба? — Аспірин відступив до вікна. — Грошей… скільки тобі треба, щоб ти пішла?

— Ні копійки, — сказала дівчинка твердо.