Із вітальні лунали звуки флейти. Ледь чутно, ніби крізь товстий шар пінопласту. В Аспірина мороз пробіг по шкірі. Флейта змовкла. Аспірин, що сидів навпочіпки перед взуттєвою полицею, випростався і ступив до дверей у вітальню.
Двері відчинилися раніше, ніж він устиг їх торкнутися. Босоногий відступив. Аспірин, із пістолетом в опущеній руці, увірвався в кімнату, наперед знаючи, що він там побачить. Але не побачив нічого.
Зім’ята подушка. Плед. Піаніно. Стійка з дисками. Ніде сховатися, але Олени немає. Зовсім.
Аспірин зазирнув за диван. Відкинув плед. Повернувся і підняв пістолет.
Гість стояв перед ним, опустивши руки. Тремтяче дуло майже торкалося його високого жовтуватого лоба.
— Де вона? — хрипко запитав Аспірин.
Босоногий звів очі на пістолет.
— Із цього ствола у двохтисячному вбили міліціонера. Сьогодні… ні, завтра, коли посутеніє, прив’яжіть до нього цеглину і втопіть де-небудь у ставку. Лише ідіот триматиме таку гидоту в квартирі.
Аспірин зціпив зуби. Пістолет опускався все нижче, доки рука не повисла зовсім.
— Де її свідоцтво? — тихо запитав босоногий.
Аспірин мовчав.
— У шухляді стола, — відповів гість, ніби сам собі. — Принесіть.
Не випускаючи пістолета, Аспірин вийшов у кабінет. Висунув шухляду. Оленине свідоцтво лежало зверху, і коли Аспірин узяв його в руки, раптом переломилося навпіл.
Аспірин впустив пістолет.
Ламінований папір, жорсткий, майже невразливий, розтікався у нього між пальців. Ось дві половинки стали прозорими, ось округлилися гострі кути, посипалася пилюка. «Грима… єна… Олексі…»
Аспірин дивився на свої долоні. Порожні.
— Вам нема чого непокоїтись, — тихо сказав гість за його спиною. — Всі, хто її бачив, про неї забудуть. Уже завтра — не пригадають.
Аспірин обернувся:
— А… мати?!
— І мати, звісно. Хоча мати вас найменше повинна турбувати. От побутовуха різна — консьєржі, сусіди, вчителі… ці ваші безглузді мисливці за аномалами…
— А я? — тихо запитав Аспірин.
Босоногий задумливо звів брови. Тоді, не відповідаючи, повернувся і пішов до дверей.
Аспірин і далі стояв. Дивився йому вслід.
Гість зупинився. Обернувся:
— Олексію Ігоровичу, підійдіть, будь ласка.
Аспірин підійшов, не чуючи під собою ніг.
— Ваша сусідка, Ірина, на четвертому місяці вагітності — від вас. Вам повідомити ніяк не наважиться — ви, пардон, не готові слухати. Народиться дівчинка. Якщо вам цікаво.
Аспірин роззявив рота, як риба.
— І нічого не бійтеся, — сказав гість на тон нижче. — Нічого не треба боятися. До побачення.
Він повернувся і вийшов, щільно причинивши за собою двері. Аспірин довго стояв, упершись лобом у прохолодний дерматин.