Олена й Аспірин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мелодія обірвалася.

Аспірин спирався руками на мокре каміння, намагався підвестися, з жахом усвідомлюючи: оглух! Оглух!

І лише за кілька секунд він зрозумів, що мелодія все ще звучить. Просто перейшла в іншу якість. Злетіла, як електрон, на іншу орбіту.

Все змінилося.

Прихований зміст музики, той, про який Аспірин завжди тільки здогадувався, тепер став зрозумілим, вийшов на поверхню. Бути живим — ось що це значить. Боятися смерті. Радіти. Жити. Аспірин підвів голову. Йому здалося, що за спиною в Олени стоїть багатотисячний оркестр, злітають і опускаються смички — аж до обрію.

Вулиця більше не була порожньою. З підворіть, із темних закутків виходили люди. Без страху та суєти — ніби всім їм призначено в цей час побачення, вони довго чекали його і нарешті прийшли. Вони стояли мовчки, пліч-о-пліч, у тісняві, і лише маленький майданчик під Олениними ногами, біля самого входу в ресторан, залишався порожнім, і найближчий ліхтар заливав його сліпучо-білим світлом.

Аспірин підвівся.

Мелодія стала жорсткішою, Аспірин читав її, як текст. Тепер Олена не вмовляла і не кликала — наказувала з’явитися цієї ж миті, вийти з юрби, стати у світному колі. Люди стояли півколом, заворожені.

Вийти вперед, до Олени, назустріч дивному світлу ніхто не зважився.

Олена грала. Скрипка звучала все голосніше, все різкішим ставав поклик. Аспірин не витримав, озирнувся: де він? Де той, для кого все це робиться? Утікач із раю, творець-невдаха?

Люди стояли нерухомо. Юрба ставала все щільнішою, ніхто не виходив ув освітлене коло.

Скрипка заревіла. Рев обірвався коротким металевим звуком. Порвана струна виноградним вусом запліталася на фоні блідого обличчя дівчинки, та Олена, не зупиняючись ні на мить, повела мелодію далі, повела вже на трьох струнах, і Аспірин не знав, які з них звичайні, а які — його.

Люди мовчали і слухали, але ніхто не виходив на поклик.

Аспірин вертівся, оглядаючись, розштовхуючи людей, усе ближче підбираючись до карниза. Вона впаде, вона впаде…

Знову лопнула струна. Поруч хтось зойкнув.

Олена грала тепер на двох. Пісня рвалася, у неї впліталися фальшиві ноти. Ніхто не входив у порожнє коло. Олена грала, рвані струни вилися навколо її руки, мелодія вже не була заворожливою і навіть не була мелодією — це був виклик, розлютований наказ…

Третя і четверта порвалися майже одночасно. Стало тихо-тихо. Дівчинка на карнизі постояла секунду, а тоді м’яко повалилася вперед — ніби статуя, скинута з п’єдесталу.

Аспірин устиг.

Він доніс її додому на руках. Роздягнув, обтер оцтом, уклав на дивані. Мишко байдуже сидів на підлозі. Скрипка залишилася там, на бруківці.

У Олени віднялися руки, але вона аж ніяк не виглядала розчарованою. Навпаки: вона усміхалася.

— Зробити тобі чаю?

— Ні, Олексію. Не треба.

— Треба, треба… ти хочеш пити.

— Ні. Я вмираю.

— Перестань! Ти сама говорила, що не можеш померти.

— Тепер можу… Він би прийшов, Олексію. Мені забракло всього кількох хвилин.

— Я бачив…

— Я знаю. Я б його вивела, це точно. Вже відчинилися двері… Але він не прийшов. Я не змогла.

— Ти змогла. — Аспірин напував її чаєм майже насильно. — Ти змогла. Ти грала на двох струнах!

Олена тихо засміялася: