Наступного дня, 19 березня, о п’ятій ранку, я вже знову був на своєму місці біля вікна. Електричний лаг показував, що швидкість “Наутілуса” значно зменшилася. Корабель обережно піднімався до поверхні, поступово виливаючи воду з резервуарів.
Моє серце тривожно билося. Чи пощастить нам вийти на поверхню? Чи знайдемо ми вільні від криги простори?
Ні! Я відчув поштовх, який свідчив, що “Наутілус” ударився об нижню частину крижаного покрову, очевидно, досить товстого. І справді, ми “пришвартувалися”, як кажуть моряки, до криги завтовшки понад півтори тисячі футів. Отже, над нами був шар льоду в дві тисячі футів, з яких п’ятсот виступало над поверхнею. Значить, у цьому місці крига була значно товщою, ніж там, де ми заглибились у воду. Це були мало втішні обставини!
Протягом цілого дня “Наутілус” багато разів повторював той самий маневр і весь час наштовхувався на стелю з товстого льоду. Іноді ця “стеля” досягала в глибину дев’ятисот метрів, тобто товщина криги дорівнювала тисячі двомстам метрам, з яких триста метрів виступали над поверхнею моря. Це було втроє товще за крижаний покров у момент заглиблення “Наутілуса”.
Я уважно записував усі глибини і, нарешті, одержав підводний профіль цього перекинутого догори ногами гірського пасма.
Настав вечір, але ніяких змін у нашому становищі не трапилося. Лід скрізь тягнувся на глибині чотириста-п’ятсот метрів. Зменшення крижаного покрову було очевидним, але і до цього часу нас ще відділяли од поверхні великі товщі льоду.
Була вже восьма година вечора. Чотири години тому “Наутілус” повинен був, за встановленим звичаєм, поповнити запас повітря. Проте нестачі повітря поки що не почувалося, хоч капітан Немо ще не випустив жодного літра кисню з запасних резервуарів.
Протягом цієї ночі я спав дуже погано. Надії й тривоги мучили мене. Я неодноразово прокидався і вставав. “Наутілус” продовжував свої розшуки. Близько третьої години ранку я зайшов у салон і побачив, що манометр показує глибину всього п’ятдесят метрів. Отже, від поверхні нас одділяло якихось півтораста футів. Суцільні затори з айсбергів поступово переходили в айсфільди. Підводні гори змінювалися підводною рівниною.
Тепер я вже не відривав очей од манометра. Ми весь час піднімались, ідучи по діагоналі вверх, уздовж поверхні льоду, яка виблискувала тисячами вогнів під промінням прожектора. З кожною милею товщина крижаного поля ставала все меншою й меншою.
Нарешті, о шостій годині цього пам’ятного дня, 19 березня, двері в салон відчинились, і в них з’явився капітан Немо.
— Відкрите море! — сказав він.
РОЗДІЛ XIV
Південний полюс
Я кинувся на палубу. Так! Відкрите море. Тільки де-не-де плавали окремі крижини та айсберги. Вдалині простягнулося вільне від льодів море. В повітрі носилися тисячі птахів, у воді можна було побачити міріади риб усіх кольорів — від темно-блакитного до зелено-оливкового, залежно від глибини, на якій вони жили. Термометр показував три градуси вище нуля. Після смуги вічних льодів, які ще здіймалися на північному горизонті, ми наче попали в царство весни.
— Невже ми досягли полюса? — спитав я капітана. Серце моє схвильовано билося.
— На жаль, я цього не знаю! — відповів капітан Немо. — Це нам стане відомо опівдні.
— А чи з’явиться сонце в цьому тумані? — знову спитав я, вдивляючись у сірувате небо.
— Тільки б трохи проглянуло, цього мені вистачило б, — відповів капітан.
У десяти милях на південь від “Наутілуса” виднівся одинокий острів, що піднімався з води на двісті метрів. Ми попливли до нього, але з великою обережністю, бо в морі могли бути розкидані рифи.
Через годину ми підійшли до острова, а ще через дві повністю обійшли його. Окружність острова досягала чотирьох-п’яти миль. Вузька протока відділяла його од якоїсь великої землі, можливо, невідомого материка, неосяжні простори якого губилися десь удалині. Існування цієї землі, здавалося, стверджувало гіпотезу Морі. Дотепний американець звернув увагу на те, що справді між Південним полюсом і шістдесятою паралеллю море вкрите величезними плавучими кригами, які ніколи не зустрічаються в північних морях. З цього він зробив висновок, що в межах антарктичного кола є великі землі, бо айсберги не можуть утворюватись у відкритому морі, а тільки на берегах землі. За розрахунками Морі, крижані масиви, що закривають Південний полюс, утворюють шапку, яка повинна досягати чотирьох тисяч кілометрів у діаметрі.
“Наутілус”, боячись зазнати аварії коло берегів, зупинився на відстані трьох кабельтових од них, де височіло величезне нагромадження скель. На воду спустили шлюпку, де о 10 ранку розмістились капітан, два матроси з приладами, Консель і я. Неда Ленда я не бачив. Очевидно, канадець не хотів визнати себе переможеним навіть перед самим Південним полюсом.
Кілька ударів веслами наблизили шлюпку до піщаного берега, в який вона врізалася носом. Тієї миті, коли Консель уже хотів скочити на берег, я затримав його.
— Капітане, — сказав я, — вам першому належить честь поставити ногу па цю землю.
— Так, професоре, — відповів він, — і я не. вагаюся зробити це, бо твердо знаю, що тут жодна людська нога до цього часу не залишала своїх слідів.
З цими словами він легко скочив на пісок. Серце його, очевидно, посилено билося від глибокого хвилювання. Він піднявся на скелю, яка нависала над великим мисом, і там, зі схрещеними руками, з палаючими очима, нерухомий і мовчазний, здавалося, вступав у володіння цим антарктичним районом. Простоявши в такому екстазі хвилин п’ять, він обернувся до нас і крикнув:
— Сходьте на землю, панове!
Я вискочив з шлюпки, Консель — за мною слідом. Обидва матроси залишилися в шлюпці.
Ґрунт на великому просторі складався з червонуватого туфу, немов був посипаний товченою цеглою. Його вкривали шлаки, потоки застиглої лави, уламки пемзи. Не залишалося ніяких сумнівів щодо вулканічного походження острова. В деяких місцях з-під землі виривалися легкі струмки диму з сірчаним запахом, які свідчили, що могутня робота підземного вогню ще не припинилася. Нічого дивного в цьому не було, бо відомо, що Джемс Росс [100] відкрив в Антарктиці діючі вулкани Еребус і Террор під 167° довготи і 77°32’ широти. Проте, піднявшись на високу скелю, я не помітив жодного вулкана на багато миль навкруги.
Рослинне царство цього пустинного острівця здалося мені надзвичайно бідним. До чорних скель притулилося кілька лишайників одного виду. Можна було помітити мікроскопічні паростки якихось недорозвинених рослин, клітинки яких містилися наче між двома кварцовими стулками, довгі фукуси пурпурного і малинового кольорів, які плавали на воді з допомогою плавальних пухирців і яких прибій викидав на берег, — оце й уся флора острівця.
Фауна була багатшою. Берег був укритий різними молюсками, їстівними черепашками, морськими блюдцями, рівними букардами у формі серця, довготелесими кліосами, голова яких складається з двох заокруглених лопатей. Я також побачив міріади північних кліосів завдовжки до трьох сантиметрів, які масами потрапляють у пащі китів. Ці чарівні птероподи, справжні морські метелики, оживляли воду біля самих берегів.
Серед інших зоофітів можна було помітити кілька деревоподібних глибоководних коралів, що належали до того виду, який, за твердженням Джемса Росса, живе в антарктичних морях на глибині до тисячі метрів; невеличких альціонів, що належали до виду морських процелярій; велику кількість найрізноманітніших морських зірок, які пристосувалися до цього клімату і укривали дно своїми тілами.
[100] Джемс Кларк Росс (1800 — 1862 рр.) — англійський полярний дослідник, у 1840 — 1843 рр. очолював антарктичну експедицію і досягнув 78°4’ півд. широти. Дальший шлях перегородив могутній крижаний бар’єр.