В повітрі над обрієм повисла сліпучо-біла смуга. Англійські китолови називають її “льодовим блиском”. І хоч які густі були б хмари, вони не могли б її затемнити. Ця смуга віщує появу крижаного поля.
І справді, невдовзі з’явилися крижані брили більших розмірів, блиск яких то посилювався, то зменшувався залежно від щільності туману. Одні з цих крижин були прорізані зеленими хвилястими смугами, наче прожилками мідного купоросу. Інші, подібні до велетенських аметистів, просвічувалися наскрізь, а деякі відбивали сонячне проміння тисячами своїх граней. Зустрічалися крижини, схожі на мармурові брили, яких вистачило б на побудову цілого міста.
Чим далі ми спускалися на південь, тим частіше траплялися нам ці плавучі острови, тим могутнішими ставали вони.
Полярні птахи тисячами гніздилися на них. Це були фульмари, крачки, пуфіни, які оглушали нас своїми криками. Деякі з них, приймаючи “Наутілус” за труп кита, сідали на ньому і починали довбати дзьобами дзвінке залізо.
Під час плавання серед крижин капітан Немо часто залишався на палубі. Він уважно розглядав ці пустинні райони. Я бачив, як іноді оживлявся його звичайно спокійний погляд. Можливо, він думав про те, що в полярних морях, недоступних для людей, він був єдиним володарем? Можливо! Але він про це не говорив уголос. Він годинами стояв нерухомо і немов пробуджувався лише тоді, коли потрібно було вивести корабель з льодів. Управляючи “Наутілусом” з разючою майстерністю, він спритно уникав зіткнення з крижаними горами й полями. Деякі з них досягали довжини в кілька миль при висоті в сімдесят-вісімдесят метрів. Часто шлях здавався повністю перегородженим суцільною стіною льоду. Так, на 60° південної широти прохід зовсім зник. Але капітан Немо, уважно оглянувши льодові маси, швидко знаходив якусь вузьку щілину, в яку він відважно прослизав, добре знаючи, що за ним вона відразу закриється.
Так “Наутілус”, якого вела вміла рука, просувався у цих льодах.
Конселеві дуже подобалося, що крижини мали чітку класифікацію, залежно від форми і розмірів: айсберги, або крижані гори; айсфільди, або крижані безкраї поля; драйфтайси, або плавучі крижини; пекси, або роздрібнений лід, який у свою чергу називається пальхом, коли складається з круглих крижин, і стрімсом, коли крижини довгасті.
Температура стала досить низькою. Термометр, виставлений на повітря, показував уже два-три градуси нижче нуля. Але ми не відчували холоду в теплих хутряних шубах, зроблених з шкір тюленів і білих ведмедів. Усередині “Наутілуса” електричні печі постійно підтримували рівну температуру, так що й більші холоди були не страшні. До того ж, коли б навіть нагрівальні прилади корабля вийшли з ладу, йому було досить спуститися на кілька метрів під воду, щоб температура стала нормальною.
Два місяці тому ми могли б милуватися під цими широтами сонцем, яке не заходило цілу добу. Але тепер ніч уже продовжувалася три-чотири години і в скорому часі повинна була покрити своєю тінню весь близький до полюса район.
15 березня ми пройшли паралель, на якій розташовані Ново-Шетландські і Південно-Оркнейські острови. Капітан Немо розповів мені, що не так давно на цих землях знаходили собі притулок величезні стада тюленів; але англійські і американські промисловці, охоплені жадобою до наживи, знищили як самців, так і самок з малятами. І там, де йшло жваве життя, тепер панувало непорушне мовчання смерті.
16 березня о восьмій ранку “Наутілус” перетяв Південне полярне коло, йдучи вздовж пятдесят п’ятого меридіана.
Нас з усіх боків оточувала крига, закриваючи горизонт. Проте капітан Немо, відшукуючи прохід за проходом, уперто просувався вперед.
— Куди ж він іде? — запитував я.
— Прямо перед собою, — відповідав Консель. — Коли він не зможе далі йти, він зупиниться.
— Я за це не присягнуся! — мовив я.
Щоб бути до кінця щирим, я мушу признатися, що це плавання, сповнене пригод, мені все більше подобалося. Важко передати, до якої міри захоплювався я красою цих просторів. Вічні льоди набирали тут найнесподіванішої форми. В одному місці їхнє нагромадження було схоже на якесь східне місто з мінаретами і численними мечетями. В іншому вони нагадували зруйноване під час землетрусу місто. Краєвид увесь час змінювався під впливом то косого сонячного проміння, то сірого туману і снігових хуртовин. Крім того, з усіх боків чулися вибухи від обвалів, величезні айсберги перевертались і зштовхувалися з гуркотом, що нагадував гарматну канонаду.
Коли в такі моменти “Наутілус” плив під водою, гуркіт передавався через воду з особливою силою, а падіння великих айсбергів створювало небезпечні водоверті і здіймало хвилі, що доходили до досить великих глибин океану. В такі хвилини “Наутілус” крутився і хитався як звичайний корабель під час шаленого розгулу стихії.
Часто, коли зовсім не було видно ніякого виходу, мені здавалося, що ми вже остаточно стали полоненими льодів. Але капітан Немо, керуючись безпомилковим інстинктом, знаходив вихід по найнезначніших прикметах — тоненьких струмках синюватої води, що стікали крижаними полями. Тому я не мав сумніву, що в антарктичних морях він, очевидно, бував уже не раз.
Проте вдень 16 березня крижини остаточно закрили нам шлях. Це ще не була смуга вічних льодів, — це були просто крижані поля, міцно скуті морозом. Звичайно, така перешкода не могла зупинити капітана Немо. Взявши розгін, “Наутілус” з величезною силою кинувся на неї, увійшов у крихку масу льоду, мов клин, і крига розкололася з страшним тріском. “Наутілус” став схожий на античний таран, який штовхала сила, що не мала меж. Уламки льоду, наче град, сипалися навкруги нас. Самою лише силою інерції корабель пробивав собі фарватер. Іноді траплялося, що “Наутілус” з розгону вискакував на саме крижане поле і продавлював його своєю вагою. При цьому крижини розсовувалися, і корабель плив утвореним проходом. У ці дні на нас неодноразово обрушувалися сильні шквали. Інколи спускалися такі щільні тумани, що не можна було навіть побачити протилежного краю палуби. Вітер безперервно міняв свій напрям. Сніг лягав таким твердим шаром, що його потрібно було розбивати кирками. Як тільки температура опускалася до п’яти градусів нижче нуля, всі зовнішні частини “Наутілуса” покривалися кіркою льоду. Парусне судно тут не змогло б маневрувати, бо вся його оснастка обледеніла б. Лише судно без щогл і парусів, яке обходилося без кам’яного вугілля і рухалося з допомогою електрики, могло не боятися таких високих широт.
У цих умовах барометр, як правило, показував дуже низький тиск. Дані компаса ставали все більш ненадійними. В міру наближення до магнітного полюса, що не збігався з полюсом земної кулі, стрілки компаса, немов збожеволівши, крутилися в різні боки і давали найсуперечливіші показники. Справді, за даними Ганстена, південний магнітний полюс розташований десь біля 70° широти і 130° довготи, а за спостереженнями Дюперея — біля 135°’ довготи і 70°30’ широти. Тепер доводилося для визначення напрямку переносити компас у різні частини корабля і потім брати середню цифру. Часто місцеперебування судна доводилося відмічати на карті лише приблизно, спираючись на показники лага. Цей метод був досить неточний, бо весь час ми мусили йти звивистими проходами і безперервно змінювати курс.
Нарешті, 18 березня, після двох десятків безнадійних спроб пробити собі дорогу, “Наутілус” остаточно був затиснутий кригою. Це вже були не пальхи чи стрімси, навіть не крижані поля, а нескінченний і нерухомий бар’єр з крижаних гір, які позмерзалися між собою.
— Крижані затори! — вимовив канадець.
Я зрозумів, що Нед Ленд, як і всі інші мореплавці, яким доводилося бувати в полярних широтах, вважав цю перешкоду непереборною.
Опівдні на кілька хвилин з’явилося сонце, і капітан Немо скористався цим, щоб зробити досить точні спостереження. Ми знаходилися під 51°31? довготи і 67°39? широти. Отже, “Наутілус” заглибився далеко в арктичний район. Перед нами вже не було водної поверхні океану. Навколо “Наутілуса” простягалася безмежна рівнина, вкрита гострими торосами і безформними глибами. Вони були нагромаджені в тому хаотичному безладді, яке характерне для поверхні річки перед льодоходом, але у велетенських масштабах. Тут і там, досягаючи двохсот футів у висоту, підносилися гострі шипи, голкоподібні стовпи. Далі можна було побачити стрімкі крижані стіни, оповиті сіруватим серпанком, величезні природні дзеркала, що іноді відбивали сонячне проміння, яке проривалося крізь туман. І над усім цим скорботним пейзажем стояла сувора тиша, яку ледве порушував шум крил пролітаючих фульмарів або пуфінів. Тут усе ніби замерзло, навіть звуки. Отже, “Наутілус” був змушений припинити мужній біг серед крижаних полів.
— Пане професоре, — звернувся до мене в цей день Нед Ленд. — Якщо ваш капітан піде далі…
— То що тоді, Неде?
— Він буде молодець! — Чому саме?
— Тому що нікому не вдавалося ще подолати крижані затори! Справді, ваш капітан — могутня людина! Але ж, — тисяча чортів! — він не могутніший за природу! І там, де вона ставить непереборну межу, то хочеш чи не хочеш, а мусиш зупинитися.
— Це так, Неде, але мені все ж таки хотілося б знати, що знаходиться за цими суцільними льодами? Мене самого найбільше дратує ця стіна!
— Пан правий, — сказав Консель. — Стіни створені спеціально для того, щоб дратувати вчених. Їх потрібно було б зняти на всій землі!