— Що ж, вони праві! — зауважив Консель. — Не заперечую!
Ми пройшли ще дві милі й зупинилися перед високим мисом, що захищав бухту від південних вітрів. Його скелі стрімко спускалися до моря, яке пінилося, розбиваючись об їхнє підніжжя. Десь по той бік лунало страшне ревіння, немов поруч паслося велике стадо жуйних тварин.
— Що це? — зупинився Консель. — Звідки тут бики?
— Це не бики, а моржі, - пояснив я.
— Вони б’ються?
— Або б’ються, або граються.
— З дозволу пана, мені хотілося б це побачити.
— Гаразд, Конселю.
І от ми почали підніматися по чорнуватих скелях, обходити непередбачені обвали, видираючись по відшліфованих льодами кам’яних плитах. Кілька разів я ковзав на них і падав, боляче забиваючи собі крижі. Консель, обережніший і міцніший, не впав жодного разу і, піднімаючи мене, говорив:
— Коли б пан розставляв ноги ширше, він краще тримав би рівновагу!
Видершись на вершину мису, я побачив велику білу рівнину, вкриту моржами. Тварини грались одна з одною. Ревіння, що ми почули, було криками радості, а не гніву.
Формою тіла і розташуванням кінцівок моржі дуже нагадують тюленів. Але їхні нижні щелепи не мають різців і іклів. Зате два верхніх ікла у них перетворилися в справжні бивні завдовжки до вісімдесяти сантиметрів. Бивні моржів дуже високо цінуються, бо вони значно міцніші за слонову кістку і довше зберігають білий колір. Саме тому моржі стали об’єктом найнестримнішого полювання, яке незабаром знищить їх до останнього. В погоні за ними мисливці, не розбираючись, убивають як самиць з малятами, так і зовсім молодих моржів, знищуючи щороку понад чотири тисячі їх.
Проходячи повз цих цікавих тварин, я зовсім вільно міг їх роздивитися, бо вони не рухалися з місця. У них була товста й зморшкувата шкіра з короткою й рідкою шерстю рудуватого кольору. Деякі моржі досягали чотирьох метрів у довжину. Більш спокійні і менш боязкі, ніж їхні північні родичі, вони навіть не виставляли вартових, щоб стежити за берегом і охороняти своє лежбище.
Обійшовши все стадо моржів, я вирішив повернутися назад. Була одинадцята година, і, якщо обставини дозволять, капітан Немо незабаром повинен був почати свої спостереження, а мені хотілося бути присутнім при визначенні широти місцевості. Проте було мало надії на те, що сонце з’явиться й сьогодні. Хмари повністю закрили небо. Здавалося, що ревниве світило навмисне не хотіло відкрити людям цей неприступний куточок земної кулі.
І все ж ми повернули до “Наутілуса”, йдучи крутою вузькою стежкою, яка звивалася аж до вершини скелі. О пів на дванадцяту ми прийшли до місця нашої висадки на берег. Там стояла шлюпка, якою прибув на землю капітан Немо. Я помітив його на вершині базальтової скелі. Астрономічні прилади були вже приготовлені й лежали поблизу. Його погляд був невідривно спрямований на північ, на те місце горизонту, де сонце повинно було описувати довгу криву.
Я став поруч з капітаном Немо і мовчки чекав. Настав південь, але, сонце, як і вчора, не з’явилося.
Це вже було фатальною невдачею! Виміри знову зірвались. Якщо вони й завтра не будуть здійснені, тоді треба буде остаточно відмовитись од визначення місця нашого перебування.
Справді, сьогодні вже 20 березня. Завтра, 21, рівнодення, і якщо не брати до уваги заломлення променів, то вже завтра сонце зникне за горизонтом на шість місяців, а з його зникненням почнеться довга полярна ніч. З часу вересневого рівнодення сонце, що зійшло над північним горизонтом, до 21 грудня піднімалося все більш спірально. З цього дня літнього рівнодення в антарктичних краях воно починало спускатися і завтра повинно було кинути останнє проміння.
Я поділився своїми думками й побоюваннями з капітаном Немо.
— Ви цілком праві, пане Аронакс, — сказав він, — і якщо завтра я не визначу висоту сонця, я зможу повторити цю операцію лише через шість місяців. Але коли завтра сонце з’явиться, хоч на мить, наше місцеперебування легко буде визначити тому, що випадок привів нас сюди саме 21 березня, в час рівнодення.
— Чому саме, капітане?
— Тому що коли сонце описує надто довгу спіраль, досить важко обчислити точно його висоту над горизонтом. У таких випадках прилади допускають грубі помилки.
— А як же ви діятимете завтра?
— Завтра я зроблю точні спостереження з допомогою самого лише хронометра. Якщо завтра, 21 березня, сонячний диск опівдні — з врахуванням заломлення променів — буде точно перерізаний північним горизонтом, це означатиме, що я перебуваю на Південному полюсі.
— Справді, так, — сказав я. — Проте це визначення не буде математично точним, бо момент рівнодення не збігається з полуднем.
— Безумовно, професоре, але помилка не перевищуватиме сотні метрів, а це не має для нас особливого значення. Отже, до завтра!
Капітан Немо повернувся на борт “Наутілуса”. Консель і я залишилися на землі до п’ятої години, спостерігаючи й вивчаючи берег.
Я не знайшов нічого цікавого, коли не рахувати яйця пінгвіна, яке привернуло до себе увагу своїми великими розмірами і за яке перший ліпший аматор заплатив би понад тисячу франків. Глинистий відтінок яйця, якісь лінії і крапки, схожі на ієрогліфи, що прикрашали його, робили з нього рідкісну дрібничку. Я передав його Конселеві, і мій обережний помічник, тримаючи яйце, немов дорогоцінний китайський фарфор, доставив його цілим на “Наутілус”, де воно посіло своє місце в одній з вітрин музею.
Я з великим задоволенням з’їв чудовий кусок тюленячої печінки, яка своїм смаком нагадувала свинину, а потім ліг спати, не забувши, як індус, звернутися до сяючого сонця з проханням бути завжди ласкавим до нас.
На другий день, 21 березня, я вже піднімався о п’ятій ранку на палубу. Капітан Немо був там.